«Саша говорив, що Вінниця найкраще місто у світі»: спогади мами про сина із спецназу та загадку цифри «27»

• Два троки тому під час бою зазнав важкого поранення боєць 8 полку спецназу Сил спеціальних операцій вінничанин Олександр Коломієць.
• Побратими під постійними обстрілами несли на руках 25-річного пораненого воїна чотири кілометри.
• Спершу його доправили у лікарню міста Часів Яр, звідти — у Дніпропетровську обласну імені Мечнікова.
• На жаль, врятувати життя не вдалося. Серце Олександра зупинилося 27 березня 2023 року.
• Олександр Коломієць нагороджений орденом за мужність III ступеня.

Напередодні трагічної дати для сім’ї Коломійців журналіст «20 хвилин» розмовляв з мамою полеглого спецназівця пані Наталією. Прочитайте цю хвилюючу розповідь згорьованої жінки. Стане зрозуміло, яку людину ми втратили! Олександр був добрим, мудрим, чесним і дуже самостійним. Мав серце, сповнене любові до рідного міста. Не раз говорив: «Вінниця — найкраще місто у світі!».

—Я довго вагалася, чи треба розповідати людям про Сашу, — каже пані Наталія. — Він не любив бути у центрі уваги. Але про таких, як мій син, треба говорити. Вони  віддали найдорожче — своє життя. Віддали його за нас. Хіба можна не знати про них?

«Наташа, ти чого Сашка залишила самого?»

—Мені здається, що Саша уже змалку мав щось таке в характері, що потім стало однією з головних рис, — розповідає пані Наталія. — Уже змалку був самостійним. Друга його риса — добивався свого. Правильно кажуть: все починається з дитинства.

Пригадую, як перший раз відвела його у дитячий садок. Чоловік на роботі, мені теж треба було працювати. Дитині тоді тільки два рочки виповнилося. Може, трошки більше, але не набагато. Дитсадок знаходився недалеко від нашого будинку.

Після роботи повертаюся додому, бачу, сусідка сидить на лавочці біля під’їзду, а в неї на руках Саша. Сусідка каже, Наташа, ти чого дитину одну залишила?

Почали виясняти, що сталося і з’ясувалося, що дитині в садочку не сподобалося. Він знайшов дорогу додому і сидів біля під’їзду. Там його побачила сусідка. Він повторював «мама». Сусідка піднялася з ним на четвертий поверх, подзвонила у двері нашої квартири. Вдома нікого, бо ж ми на роботі. То вона вже залишалася з дитиною, поки я не повернулася.

Що було після цього у дитячому садку, то окрема тема, але для Саші перший день у цьому закладі став останнім.

Надалі ми вже не водили його у дитсадок. Я залишила роботу і була з дитиною вдома, поки їй не виповнилося три роки.

Не захотів залишатися за кордоном

—Саша був дуже самостійний, — продовжує розповідь пані Наталія. — Це ми зрозуміли ще тоді, коли в школі вчився. Він закінчував 35-ту школу. Бувало, навіть їсти готував. Що не скажеш, у відповідь чуєш від нього: «Я сам».

Так само було, коли став студентом університету, навчався у педагогічному на факультеті фізичного виховання. Багато часу віддавав тренуванню. Займався пауерліфтингом. Розповідав, що дехто з хлопців, які ходять з ним у спортзал, купують дорогі препарати. Запитували його, може, і йому купити. Відповідав, що не буде цього робити. Пригадую, у той час він найчастіше харчувався гречкою з м’ясом. Ото сам собі приготує, сам поїсть. Таким ріс наш син. Одяг, чи взуття купити — теж сам ходив у магазин і вибирав.

На четвертому курсі обрав спеціалізацію фітнес-тренера. Це була його мрія.

Потім поїхав у Польщу, казав, що хоче грошей заробити. З Польщі перебрався у Чехію. Згодом повернувся додому і сказав: «То не моє. Там я б не хотів жити. Хочу бути в Україні». Після повернення з-за кордону не раз чули від сина про те, що Вінниця — найкраще місто у світі!

Казав, що міг би вибрати для життя ще одне місце десь біля моря. Любив море.

У французький легіон не взяли

—Після повернення з-за кордону Саша почав говорити, що має намір поїхати у Францію, — говорить його мама. — Від когось дізнався, що можна спробувати служити у французькому легіоні. Я була проти військової служби. То він більше радився з татом. А  мене заспокоював такими словами: казав, мамо, як щось має бути, то може цеглина впасти на голову біля під’їзду.

У Саші був друг, з яким товаришували ще зі школи. Він жив у сусідньому будинку. В нього взагалі було багато друзів. Любив спілкуватися з ними. Постійно був з друзями. Але з Олексієм вони мали найтісніші контакти. Не тільки однокласники, а й в одному інституті навчалися.

У Францію поїхали удвох. Але нічого у них там не вийшло. Коли повернувся, розповідав, що фізичну підготовку вони витримали. А ось співбесіду не пройшли. Ні один, ні другий. Саша підозрював, що до цього доклався один з членів комісії. Казав, що він росіянин. Відчувалася його неприязнь до українців. У легіон їх не зарахували і хлопці повернулися у Вінницю.

Тоді я відчула, що його захоплює військова служба. І не помилилася. Він знав, чого хоче, і добивався свого.

«Це ж війна, тату, там убивають»

—У 2018-му році Саша з Олексієм поїхали у Хмельницький, — каже пані Наталія. — Перед тим радився з нами, батьками. Сказав, що хоче служити у полку спецпризначення. Чи не будемо ми проти такого вибору? Звичайно, я одразу сказала, що не підтримую його намір. Але як можна не дозволити дорослому сину робити те, що він вважає за потрібне?

Вони поїхали. Не скажу, що я щось відчувала, але серце у мене було ре на місці.

Через деякий час повернулися. Саша сказав, що пройшли всі випробування. Щоб їх зарахували на службу, треба взяти у військкоматі направлення.

Так наш Саша опинився у непростих військах Сил спеціальних операцій. Його ще навчали у нас і за кордоном. Потім відправили в АТО/ООС. Рік воював, пройшов гарячі точки війни.

Пригадую, приїхав син на ротацію. У моїй присутності він про війну не розповідав. Знав, що я тільки почую про таке, починаю плакати. Не можу пояснити, звідки ті сльози бралися? Чому вони текли по щоках? А тут так сталося, що я випадково почула їхню розмову з батьком. Саша якраз говорив про те, що з їхньої групи загинув хлопець. Мене дуже вразило те, як саме він говорив про втрату побратима. Здавалося, мав би розповідати про це зі сльозами, з тривогою. Натомість, чую, він каже: «Тату, так це ж війна. Там убивають. Не повезло пацану…»

Тоді я почула про те, що навіть у таких страшних умовах хлопці залишаються оптимістами. Саша казав, що не перестають жартувати між собою. Тільки жарти на війні не такі, як у мирному житті. Буває, один одному кажуть: «Якщо тебе уб’ють, візьму твої берці, ти ж тоді не будеш проти цього?». Боже, як це страшно!

Саша говорив, що він в одній групі з Олексієм. Разом в школі, разом в університеті разом на фронті.

Олексій був одружений, у нього маленька дитина. Коли Саша був вдома, купив подарунків і ходив до дитини. Так само не з порожніми руками провідував племінника і племінницю. У нас є ще дочка, вона старша за Сашу. Це її діти. Як вони любили його!

Три-чотири дні не буду на зв’язку 

—Восени 2022-го Саша останній раз був вдома, — продовжує розповідь мама спецназівця. — Він знав тоді, що їх направлять у Бахмут, але не сказав про це. Пізніше я дізналася, що Олексій попередив про дружину. Ми не одразу дізналися. Як зараз, перед очима та картина прощання. Воно стало для нас останнім. Саша почувався стривоженим. Не був таким раніше. Обнялися. Він пішов, а потім оглянувся. Як він на нас дивився! Не можу це словами передати.  Дотепер бачу той його погляд.

Минав час, він старався телефонувати або писав. Просив не хвилюватися. Казав, що в нього все добре. Це так вони заспокоюють батьків. Ми про це добре знаємо.

Наприкінці березня Саша повідомив, що не буде на зв’язку 3-4 дні, щоб не хвилювалися. Як тільки повернеться, одразу подзвонить.

Обіцяні дні спливли, але дзвінка не було. Чоловік заспокоював, мовляв, не панікуй, подзвонить. У  мене в той час хворіла мама в селі. Я була біля неї. Написала дружині Олексія. Запитала, чи він писав їй, чи знає ситуацію?

Вона відповіла не одразу. Дізналася, що Саша поранений.

Вже потім більше дізналися від побратимів. Вони  розповіли, що поранило Сашу  під час виконання їхньою групою бойового завдання.

Хлопці говорили, що чотири години несли пораненого на руках. Це було непросто, бо обстріли не припинялися.

Пізніше ми дізналися, що один з побратимів супроводжував Сашу у Дніпро в лікарню. Там мали оперувати, хоча не приховували, що поранення дуже важке. Той, хто його супроводжував, залишився чекати в коридорі, попередив про це лікарів. Просив, аби повідомили результат. Чекав-чекав, а тоді до нього вийшов лікар і сказав, що Саша помер.

Ми з чоловіком, як тільки дізналися про те, що син у Дніпрі в лікарні, про це написала дружина Олексія, зібралися в дорогу. Ще не виїхали, як чоловікові зателефонували і повідомили цю страшну новину.

Не розумію, що ця цифра означає

—Саша хотів створити сім’ю, — продовжує розповідати його мама. — Мріяв, що буде мати хлопчика і дівчинку. Сина і доньку має його старша сестра. Дуже любив племінників, казав, що у нього теж колись будуть такі.  

Ви знаєте, після того, як його не стало, наша донька, сестра Саші, народила двійнят хлопчика і дівчинку. Ми звернули увагу, що двох перших діток вона виношувала не без проблем, а тут дивувалася: двійнята, а все відбулося легко.

Двійнята з’явилися на світ 27 числа, у серпні. Я ще тоді подумала: Саша помер теж 27 числа, у березні. Ця цифра ще два рази була визначальною у житті сина: 27 листопада 2019 троку він підписав контракт з восьмим полком ССО. Далі згадала, що присягу Саша давав також 27 числа.

Є тут якийсь зв'язок, без сумніву, тільки пояснити його ми не можемо.

«Моя дівчина не така, як усі»

—Як і кожна мама, мені теж хотілося, щоб син створив сім’ю, — ділиться спогадами пані Наталія. — Бувало, казала йому про це. Запитувала: «Саша, що ж ти постійно сам, без дівчини?». На це син сором’язливо усміхався. Одного разу, уже коли служив у спецназі, Я запитала, яка вона, а він сказав фразу, яку пам’ятаю дотепер: «Вона не така, як усі».

Розповів, що звати її Ярослава, вона переселенка з Луганщини.

Вони планували одружитися у червні 2023 року. Так Саша говорив.

У той місяць, коли почалася велика війна, Ярослава виїхала за кордон.

На час загибелі сина вона перебувала далеко від Вінниці. Ми їй повідомили про те, що сталося.

Не знали, якою буде реакція. Вона тут же відповіла: «Не ховайте без мене. Я приїду». Приїхала разом зі своєю мамою. Разом з нами провела Сашу в останню дорогу.

У пам’ять відкрила кав’ярню

—Саша і Ярослава розуміли одне одного, — говорить мама полеглого воїна. — він казав про неї, що не така, як усі. Ми ж чули від неї схожі слова про сина. «Такого, як Саша, я більше не знайду. Він такий мудрий, ніби життя прожив. У нього добре серце», — так говорила Ярослава.

Після похорону залишилася у Вінниці, не стала повертатися за кордон. У ті дні вона дуже допомогла нам з чоловіком. Буквально за руку водила по інстанціях, де треба було оформити документи, чи вирішити інші питання, що стосувалися загибелі сина. Ми тоді перебували у такому стані, що не могли ні про що думати.

Колись Саша мав мрію відкрити свою справу, говорив, що це могла бути пекарня. Але до цього у нього не дійшли руки. Життя пішло іншим шляхом.  Ярослава, схоже, знала про це, мабуть, син ділився з нею таким задумом.

Вона приємно здивувала нас. Ярославі вдалося відкрити кав’ярню у пам'ять про Сашу. Зробити їй це допомогли вінничани Денис і Юлія.  Кав’ярня знаходиться на проспекті Юності,44. Назвали її «Сімба». Такий позивний був у Саші…

Там є фото сина. Відвідувачам розповідають хто він, ким був, де служив. Це гарна пам’ять.  

Від редакції:

Вічна Слава і Вічна Пам’ять відважному захиснику нашої країни Олександру Коломійцю, який віддав заради нас своє молоде життя.

Згадаймо його у цей трагічний день, коли два роки тому згасло молоде життя.

Доземний уклін батькам, які виховало такого патріота рідної землі і рідного міста. Згадаймо Сашині слова: «Вінниця — найкраще місто у світі!». Розкажіть про воїна своїм рідним, друзям, знайомим.

Слава відважним захисникам рідної землі! Одним з яких був Олександр Коломієць.

Читайте також:

Пісня мами полеглого Руслана Клименюка рве серце — музику на її вірш написав ШІ

Вінничани ініціювали петицію за повернення прапорців пам'яті на Європейську площу

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.