Села навколо Вінниці: хто і як там жив 400 років тому
У межах Вінницької міської територіальної громади є кілька сіл із давньою і непростою історією: Великі та Малі Крушлинці, Гавришівка і Писарівка. Ось що про них відомо з історичних джерел.
Навколо нашого міста є села, про які зазвичай знають небагато: Великі та Малі Крушлинці, Гавришівка, Телепеньки й Писарівка. Їхня історія тягнеться ще з кінця XVI століття: із першими письмовими згадками, судовими суперечками за стави, млинами на греблях, корчмами та панськими дворами.
У цьому матеріалі ми зібрали відомі факти про кожен населений пункт і подали їх у двох форматах: спершу — коротка, максимально проста й зрозуміла версія без перевантаження деталями, а далі — розширений виклад із конкретними датами, цифрами та описами з історичних джерел.
Великі Крушлинці. Село відоме з кінця XVI століття. Раніше його називали Нетягами або Калітинцями — від річки та ставу. Тут оселилися 25 людей, яких на 30 років звільнили від податків. Працював млин, був став, через який навіть судилися. Наприкінці XVIII століття у селі було 56 дворів і 342 мешканці, діяли корчма і млин.
Малі Крушлинці. Розташовувалися поруч і наприкінці XVIII століття були навіть більшими — 92 двори та 638 мешканців. Стояли на підвищенні біля протоки Хомутної. Церкви не мали — діяла каплиця. Працювали школа, корчма та млин.
Гавришівка. У XVIII столітті село стояло на скелястих берегах протоки, що впадала в Хомутну. Тут були церква, школа, будинок священника, корчма з ґуральнею та млин. У 1799 році — 66 дворів і 532 мешканці.
Телепеньки. Наприкінці XVIII століття це було окреме село на скелястих берегах протоки Хомутної з церквою, школою і 49 дворами (399 мешканців). Сьогодні Телепеньки разом із Гавришівкою становлять один населений пункт.
Писарівка. Спочатку хутір, згодом велике село на лівому березі річки Віннички. У 1799 році тут було 127 дворів і 1 032 мешканці — найбільше серед сусідніх поселень. Діяли церква, школа, дві корчми з ґуральнею та млин, а довкола простягалися поля.
А тепер про те саме, але розлого…
Раніше фахівці «Музею Вінниці» розповідали про те, що історик Валентин Отамановський писав, що Великі Крушлинці існують приблизно з кінця XVI століття. Тоді поселення називали Нетягами або Калітинцями. Ці назви пов’язані з річкою Нетягою, урочищем Нетяги та Калітиним ставом.
Перша згадка про Нетяги датується 23 травня 1599 року. Того дня король Сигізмунд ІІІ підтвердив шляхтичу Мартину Хрушлинському право володіти урочищами Нетяги і Телепеньчин Ріг. Землі він отримав незадовго до цього від вінницького старости Єжи Струся. За словами Отамановського, саме кінець XVI століття став часом, коли міські господарські землі почали переходити у володіння старост і польської шляхти.
У новоствореній слободі Калітинці, або Нетягах, оселилося 25 людей. Хрушлинський звільнив їх на 30 років від податків і повинностей. На території був один неспустний став і млин на одне коло. Щоправда, млин працював нестабільно: «улітку не меле, та не завжди меле й узимку», тому за рік міг приносити лише 5 злотих прибутку.
У 1602-1603 роках між Хрушлинським і родиною Кропивницьких виникла суперечка. Кропивницькі заявили, що шляхтич самовільно зайняв Калітин став. У суді Хрушлинський привів свідків — «старих людей» — і довів, що став завжди належав місту Вінниці, а назву отримав від міщанина Каліти, який його колись засипав і використовував. Королівські комісари визнали, що став розташований на королівському ґрунті й раніше належав місту, тож залишили його в складі королівських земель — «держави на той час пана Хрушлинського».
У 1775 році шляхтич Марцін Ґрохольський на Варшавському сеймі отримав Великі та Малі Крушлинці на емфітевтичному праві — тобто з можливістю користуватися чужими землями для сільського господарства. Після приєднання краю до Російської імперії, у квітні 1794 року, його право на користування цими землями підтвердили. На який саме термін — невідомо.
З «Топографічного опису Подільської губернії 1799 року» можна дізнатися, якими були тодішні Великі Крушлинці. Село лежало на лівому березі струмка Нетяга, мало «розташування низьке, але рівне». Воно перебувало у володінні колезького радника Каспра Андрійовича Вержиновського, який отримав його за 6 000 рублів сріблом від старостині Софії Глоговської.
У селі була дерев’яна корчма, де євреї продавали закуплене в різних місцях вино. Працював наливний млин на одній греблі, який орендували євреї за 1 800 польських злотих. На той час у Великих Крушлинцях було 56 дворів і 342 мешканці, більшість — піддані.
Поруч існували Малі Крушлинці — також у володінні Софії Глоговської. Село лежало на правому березі протоки Хомутної, на підвищенні. Церкви там не було — замість неї діяла каплиця. Також були невелика школа і будинок священника. Дерев’яну корчму з млином орендували євреї — за 2 200 польських злотих.
У Малих Крушлинцях налічувалося 92 двори та 638 мешканців: 108 орендарів, 9 представників православного духовенства, 513 підданих і 8 євреїв.
Поряд із Крушлинцями розташовувалися Гавришівка і Телепеньки — нині це один населений пункт. Обидва поселення належали графу Антонію Протазію (Проту) Потоцькому.
У 1799 році Гавришівка була розташована на скелястих берегах безіменної протоки, що впадала в Хомутну. Село він «відпустив заставним правом» скарбнику вінницькому Францішеку Годлевському за 136 000 польських злотих.
У Гавришівці діяла церква грекоросійського сповідання, переведена з унії у 1795 році в ім’я Івана Богослова, невелика школа та будинок священника. Була дерев’яна корчма з ґуральнею, яку орендували євреї за 2 800 польських злотих; у ґуральні працював вільнонайманий єврейський майстер.
Сільський панський дім стояв на узвишші на правому березі протоки. Окрім покоїв, там були клуня з током, комора для зерна, стайня, шопа і невеликі городи. Селянські хати розташовувалися нерегулярно, з невеликими городами біля них. Село з усіх боків оточували орні поля. Тоді тут було 66 дворів і 532 мешканці.
Телепеньки, які нині є частиною Гавришівки, лежали на скелястих берегах протоки Хомутної. Там також діяли дерев’яна церква, школа і будинок священника. Корчму орендували з сусідньої Гавришівки. У селі було 49 дворів і 399 мешканців, більшість — піддані.
Писарівка, що раніше була хутором вінницького війта Парфена Омеляновича, а станом на 1799 рік уже окремим селом, значно вирізнялася розмірами. Тут налічувалося 127 дворів і 1 032 мешканці. Село також належало Проту Потоцькому, який «відпустив» його стольнику брацлавському Гаврилу Парчинському за 180 000 польських злотих.
Писарівка лежала на лівому березі річки Віннички. У селі була грекоросійська церква, переведена з унії у 1795 році в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, з новим різьбленим іконостасом і живописом. Діяли школа та будинок священника.
Було дві дерев’яні корчми з ґуральнею; майстер на ґуральні — християнин, вільнонайманий. Млин на одній греблі орендували євреї за 3 800 польських злотих. Панський економічний дім стояв на підвищенні на правому березі безіменної протоки.
Окрім покоїв, там були клуня з током, комора, стайня і шопа. Панська ґуральня працювала з майстром із селян, записаних по ревізії. Селянські хати розташовувалися нерегулярно, з невеликими городами, а поселення оточували орні поля.
Читайте також:
«Я такий останній лишився» — Василь Воробець , який від руки малює афіші кінотеатру «Родина»
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
