«Я такий останній лишився» — Василь Воробець , який від руки малює афіші кінотеатру «Родина»
- У часи, коли реклама створюється кількома натисканнями клавіатури, у центрі Вінниці досі з’являються афіші, написані пензлем.
- Їх створює художник, для якого фарба й полотно — не ностальгія, а щоденна праця. Він останній в Україні представник цієї професії. І ми побували у нього в гостях.
У невеликій майстерні на другому поверсі кінотеатру «Родина» відчувається особлива атмосфера. Тут пахне фарбою і деревом, а світло кількох притишених ламп на стелі падає на велике полотно, заґрунтоване крейдою.
Під стіною — десятки баночок із фарбами, потерті пензлі, ганчірки, на яких застигли кольори різних років. У цій кімнаті народжується те, що для інших міст давно стало минулим — намальовані від руки кіноафіші.
Сивий чоловік у такого ж кольору теплому светрі з нафарбованим пензликом у руці виводить на полотні слово: «Гамнет».
— Не розумію, чого «Гамнет», а не «Гамлет»? — риторично запитує він і додає: — А може, це і не має ніякого стосунку до Шекспіра.
Художник з пензлем — це Василь Воробець — останній представник професії в Україні. Ніде більше сьогодні вже не зустрінеш такої екзотики. Ось і пан Василь жартома називає себе останнім з могікан.
Чергова кіноафіша майже готова. Без олівця, чернеток і попередньої розмітки. Він одразу пише фарбою — рівно, впевнено, ніби текст уже давно складений у нього в голові.
— Я таких вже, знаєте, скільки намалював? Тисячі, — каже, не відриваючи погляду від полотна. — Руку набив знатно, тому помилок практично не припускаюся, вмикається підсвідома граматика.
Його історія в «Родині» почалася випадково. Один товариш попросив замість нього недовго побути у кінотеатрі художником. Але ж ми знаємо, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Так і проминуло майже чверть століття у цих стінах.
За ці роки пан Василь став невіддільною частиною цієї «Родини». А згодом і зовсім — людиною, на якій тримається вся професія.
— Колись кожен поважаючий себе кінотеатр мав художника, який малював їм рекламу від руки. У кінотеатрі імені Коцюбинського, памʼятаю, був Толя, в іншому — Володя. А потім до нас дійшли друковані постери, і стало зрозуміло, що ми більше не потрібні, — говорить він без образи. — Світ став швидшим і дешевшим, а «живий» шрифт — непотрібною розкішшю. Наклеїти простіше, ніж намалювати. Я це приймаю.
До Вінниці пан Василь перебрався ще у вісімдесятих. Тоді дружина отримала направлення на роботу у нашій філармонії. Говорить, спочатку страшенно тягнуло назад на захід країни, але згодом це минулося. Сам він також працював у філармонії, а потім на заводі продтоварів, де розробляв етикетки для вина.
— Йдеш буває містом, а в канаві лежить пляшка з твоєю етикеткою. Спочатку зберігав, а потім перестав, бо що з ними робити, — згадує художник. — Я і в парку нашому Центральному колись працював. Тамтешні атракціони розмальовував. Вони доволі старі вже, але досі мають відбитки мого пензля.
Зі свого багаторічного досвіду пригадує чимало історій. Колись працював у будинку офіцерів на Львівщині, то місцевий художник йому і каже: ти ж, мовляв, з армії щойно повернувся, російську мову точно знаєш, то допоможи намалювати плакат з гаслами «Лєнін жив! Лєнін живе! Лєнін буде жити!»
Російську версію пан Василь допоміг зробити, а українську місцевий узявся робити самостійно. Після чого згорнув готовий плакат і передав замовнику.
— Зранку полотно розгорнули на площі, а там: «Лєнін мешкав! Лєнін мешкає! Лєнін буде мешкати!». Бо на заході України ж не кажуть «де ти живеш», а кажуть «де ти мешкаєш». Ось так виходить, що було злочином в Україні не знати російської. Нас тоді тягали по кабінетах, підозрювали, що зробили це навмисно, — пригадує художник.
Згодом у закапелках його памʼяті виринає ще одна історія, повʼязана з вождем світового пролетаріату, але тепер уже з вінницькою привʼязкою.
— Я в тому участі не брав, але мені розповідали: було це в тюрмі на Острозького. До чергової річниці Жовтневої революції партія попросила художників оформити величезний плакат на стіні, що виходила назовні. Вони й намалювали вождя з високо піднятою рукою і гаслом: «Лєнін завжди з нами!». З нами — тобто за ґратами, адже плакат висів якраз за колючим дротом. То у компетентних органів до тих митців також виникло чимало питань.
Завершеної художньої освіти Василь Воробець не має, але окрім кінореклами написав чимало картин. Лише тут, у майстерні, їх близько пів сотні. Виставок, каже, ніколи не проводив, бо не шукає ані слави, ні гучного визнання.
— Зроблю роботу і сідаю собі щось помазювати, — додає з легкою іронією.
Серед робіт багато вінницьких та карпатських пейзажів, картин з релігійним та казковим мотивом. Художник каже, що майстерня — це його другий дім, адже саме тут він провів значну частину свого життя. Саме тут він намалював впізнавані в усій країні афіші.
— Багато акторів та режисерів, коли приїздять до Вінниці з презентацією фільму, бачачи мої реклами, просять подарувати їм їх на згадку. Якщо чесно, колись я і не думав, що воно комусь треба, а є навіть люди, які такі речі колекціонують, — продовжує Василь Воробець.
Світлини з афішами, намальованими його рукою, нещодавно викладали блогер Антон Птушкін, який зняв документальний фільм «Антарктида», та Володимир Кравчук — виконавець головної ролі у стрічці «Ти — космос».
— Приємно, що вони так цінують. Птушкін навіть дзвонив, дякував, — говорить художник і жартує. — Збіг чи ні, але саме ці два фільми стали найкасовішими у минулорічному прокаті.
Пояснюючи інтерес до своїх афіш, пан Василь каже, що людьми керують кілька емоцій: для старшого покоління — це ностальгія, адже вони асоціюють таку рекламу зі своїм дитинством та молодістю; для молоді — це потяг до всього вінтажного і до того, до чого вони не звикли. А ще є іноземці.
— Я іноді спостерігаю, як в арку, де розміщена наша реклама, заводять групи туристів і розповідають, мовляв, ось це актуальні афіші кінопоказів, вони написані від руки, такого більше ніде немає. То для них це дивина. Усе знімають. Бо я навіть не знаю, коли в західних країнах хтось востаннє робив щось подібне, — каже пан Василь.
Говорячи про сучасне ставлення до мистецтва, чоловік сумнішає на обличчі. Адже робота художника знецінюється. Багато процесів уже замінені штучним інтелектом та різними програмами.
— Бо роздрукувати значно дешевше та швидше, аніж звертатися до людини, яка то все малюватиме, — продовжує пан Василь. — Охочих стати наступниками у цьому ремеслі немає, тому, гадаю, воно існуватиме, доки я тут працюватиму, а далі, як і в інших містах, — воно стане історією.
Десятки років роботи у кінотеатрі не перетворили художника на затятого кіномана. Є фільми, що припали до душі, але таких він пригадує одиниці: повнометражний «Кіборги» та короткометражний «Кровʼянка».
— Не розумію я багатьох сучасних фільмів, — щиро зізнається Василь Воробець. — Справжній відпочинок для мене — це щось помазюкати, сходити на риболовлю або по гриби. У мене дача на Пʼятничанах, то я грибник затятий, все до лісу ходжу. Минулого року у футбол щосуботи бігав. У нас така старша компанія була. А тепер ось і цього немає, бо один помер, інший за кордон виїхав, та й у мене з ногою проблеми зʼявилися.
Василь Воробець знову занурює пензель у фарбу і червоним виводить на полотні: «Сильна, красива і пронизлива історія кохання родини та втрати, після якої зал мовчить, а потім аплодує».
Він пише швидко й рівно, не зупиняючись, ніби цими словами йому давно потрібно було виговоритися. Поки фарба підсихає, я думаю про те, що його власна історія — теж сильна і певною мірою красива.
Пану Василю 69 років. Колись він таки піде на заслужений відпочинок й зачинить двері цієї майстерні востаннє. І тоді одного дня всі афіші стануть друкованими: глянцевими і без запаху фарби. Більшість містян, можливо, й не звернуть на це уваги. Але будуть ті, кому чогось бракуватиме.
Бракуватиме живої руки і трохи нерівної лінії від її тремтіння. Бракуватиме відчуття, що кіно починається не з екрана, а ще тут, в арці біля Європейської площі.
І, можливо, хтось, зупинившись з черговою групою туристів біля нової глянцевої афіші, згадає, як колись слова на ній писали пензлем. Але фотографувати вже буде нічого.
Читайте також:
Майже кожен відчуває нестачу вітаміну D. Симптоми, які не варто ігнорувати
Скромні позиції у світі: як вінницькі університети виглядають у глобальному рейтингу
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
