«Саша, не дружи з кацапами»: у Тульчині є портрет Шевченка, виготовлений на засланні у сибіру
- Унікальний експонат — портрет Тараса Шевченка, виготовлений українцем у вигнанні в сибіру майже 80 років тому, з’явився у Тульчинському краєзнавчому музеї.
- Хто працював над ним? Хто передав у музей?
- Дізналися ще одну страшну історію української сім’ї Марусичів, яку знищив комуністичний режим.
- Допитливість внука дала можливість почути від бабусі розповідь про незвичну сімейну реліквію. З внуком розмовляв журналіст «20 хвилин».
— Саша, не дружи з кацапами, бо то не люди! — не раз казала бабуся Параска Марусич своєму внукові Олександру Майданюку.
Ці слова хлопець зрозумів після розповіді бабусі про те, як її, ще дитиною, разом з мамою депортували в сибір, батька відправили за урал, а старшого брата посадили в тюрму. Сталося це у 1941-му.
Журналіст «20 хвилин» дізнався страшну історію української сім’ї Марусичів. Її знищив комуністичний режим. Той само режим, дії якого дехто намагається виправдати дотепер. Мовляв, при комуністах ковбаса була дешева. Тим часом про Голодомори і репресії такі «захисники» режиму, чомусь, умовчують.
Навіть там, у вигнанні, за тисячі кілометрів від рідної землі, українці не втрачали своєї ідентичності. Наша розповідь підтверджує цей факт.
У сибіру один з вигнанців виготовив портрет Шевченка. Подарував його дівчині Парасці Марусич. Молода, красива українка запала йому в серце. Той подарунок вона зберігала усе своє життя.
Через багато років історію незвичного портрета дізнався внук Параски Марусич — тульчинець Олександр Майданюк. Якби не його допитливість, інформація про сімейну реліквію померла б разом з бабусею.
Тепер портрет зберігається в одному із залів Тульчинського краєзнавчого музею. Пан Олександр вирішив, що незвичайну сімейну реліквію, яка знаходилася вдома, має бачити не тільки він один.
Подробиці створення портрета Шевченка він дізнався не одразу. Чому? Що ще передав музею?
Дата збереглася, а прізвище не вдається прочитати
Дві дерев’яні дощечки, товщиною приблизно 25-30 міліметрів, з’єднані між собою, на них наклеєно різьблений орнамент із зображенням Тараса Шевченка — так виглядає портрет. Дощечки розфарбовані у синьо-жовті кольори. Внизу значиться дата: 25.05.1947. Внизу значиться прізвище, але його складно прочитати, бо літери майже стерлися.
Отож, з часу виготовлення портрета українського генія, поета-пророка минуло майже 80 років.
— Дата 25 травня, яку бачимо на портреті, не випадкова, — розповів журналісту «20 хвилин» власник сімейної реліквій мешканець Тульчина Олександр Майданюк. — Це день народження моєї бабусі Параски Марусик, Саме в цей день вона отримала подарунок, який зберігала протягом усього життя.
Співрозмовник уточнює, що бабуся народилася у 1926 році, померла у 2006-му.
Такий подарунок отримала під час перебування у депортації, її разом з мамою виселили у сибір, якщо точніше, у місто Салехард Ямало-Ненецького округу. Саме там виготовили портрет.Про цю історію внук Олександр дізнався не одразу.
— Моя бабуся родом з Чернівецької області, народилася і проживала у селі Кадубівці Заставнівського району, — продовжує розповідь Олександр Майданюк. — Звідти їх депортували у сибір. Повернутися вдалося наприкінці 40-х. Зуміла знайти роботу на Вінниччині. Відтоді проживала у наших краях. Найдовше — у Тульчині.
Десь на початку 90-х років бабуся їздила на Буковину, у село, де народилася. Коли повернулася звідти, у її кімнаті з’явився портрет Шевченка. Почепила його на стіні навпроти ліжка. Над ліжком не було можливості, бо воно стояло біля грубки.
Олександра Майданюка виховували дідусь з бабусею. На жаль, його мама померла, коли йому виповнилося тільки дев’ять років. Відтоді він перебував під опікою бабусі й дідуся.
— Я відчував, що цей портрет дорогий для бабусі, — говорить співрозмовник. — Не раз звертав увагу, як вона зупиняється біля нього, про щось думає. Це ж не ікона, а вона мало не молиться на нього.
Якось запитав її, що це за портрет, де вона його взяла? Бабуся відповіла коротко. Сказала, що їй подарував його один хлопець. Впадав за нею. Зробив подарунок на день народження.
Більше бабуся про портрет нічого не говорила. Так само не сказала, хто той хлопець, від якого отримала подарунок. Ще вона мала альбом з фотографіями. Інколи я розглядав їх. Після смерті бабусі став робити це частіше. Тільки тоді звернув увагу на одну із світлин. На ній побачив той само портрет Шевченка.
Сховалася у картоплі, але не надовго
— Моя бабуся із родини депортованих, — каже Олександр Майданюк. — У мене подих перехоплювало, коли слухав її розповідь, як їх виселяли з дому. Все допитувався, за що? Хотів почути, чим вони завинили? Що такого зробили, що мали залишити свій дім?
Батько моєї бабусі мав землю. Були у сім’ї коні, реманент для обробітку землі. Після того, як Сталін приєднав Буковину до союзу, таких, з дозволу сказати, багатіїв, депортували. Потрапили під депортацію батьки моєї бабусі разом з дітьми, звичайно.
Навіть пам’ятаю, коли саме прийшли «енкаведисти» по їхні душі. Бабуся казала, що у двері постукали о пів на п’яту ранку. Вона була тоді спритною дівчинкою. Якось прослизнула у двері і сховалася на городі у картоплі. Коли побачила, що маму й тата виводять з дому, їй стало страшно залишитися без них. Вийшла зі своєї схованки.
Дитина думала, що надалі вони будуть усі разом. Але сталінські головорізи мали свій план. Про його жорстокість не раз згадувала бабуся.
Як вона казала, тата повели однією дорогою, зрештою, він опинився за уралом. Їх з мамою доправили у сибір. Тільки старшого брата відвезли недалеко, до Львова. Її брат був грамотний, закінчив інститут. У Львові його заприторили у тюрму. Звідти живим не вийшов. Не повернувся додому тато. Помер у вигнанні. Про це бабуся дізналася пізніше. Вона писала кругом, поки не отримала відповіді про долю свого тата. З тієї відповіді стало відомо про його смерть. Добилася його реабілітації. Це єдине, що могла зробити на спомин про дорогу людину.
Параска, моя бабуся, була наймолодша у сім’ї. Серед п’ятьох дітей, троє сестер на час депортації вишли заміж, мали інші прізвища, не мали стільки землі, як батько. Їх не депортували.
Добиралися до поселення — тільки річкою
— Баржа була єдиним сполученням з поселенням, куди після довгої дороги доправили маму з донькою, — згадує розповідь пані Параски Олександр Майданюк. — Знаходилося воно біля містечка Салехард, це Ямало-Ненецький округ у сибіру. Привезли їх на баржі. Поселення ре мало сухопутного шляху. Баржа з’являлася два рази на місяць. Тобто люди перебували там у повній ізоляції від навколишнього світу.
Основним заняттям для вигнанців з України був вилов риби. Риба це єдиний позитив, що його винесла бабуся з депортації. Казала, що такої риби, як там, вона більше ніде і ніколи не бачила і не їла. Хоч була ще зовсім молода, теж працювала. Коли виповнилося 15, пішла вчитися у ветеринарний технікум.
У вигнанні українці гуртувалися між собою. Збиралися разом. Тихенько співали народних пісень. Жінки і дівчата вишивали. Справляли одяг собі і чоловікам. Жіночі блузи, чи чоловічі сорочки шили з простирадл. Знаходили можливість дістати тканину на чоловічі костюми. Коли збиралися разом, одягалися, як на свято. По черзі сходилися то в одних, то в інших, аби менше привертати увагу.
— Шкода, що не поцікавився у бабусі, де взяли фотоапарат, — говорить Олександр. — Вона привезла звідти світлини. Усі вони невеликих розмірів, але ж залишилася пам’ять. Серед чоловіків на одній із групових світлин є той, хто виготовив портрет Шевченка. Однак хто з них, не знаю, бо уже нема в кого спитати.
Не знаю також, яким чином Парасці з мамою вдалося вибратися звідти. Нібито Параска, коли здобула освіту, мала право на виїзд, а її мама, якимось чином упросилася на баржу. Після довгого шляху вони добралися до рідного села. Втім, жити їм там не дозволили. Бабуся у пошуках нового житла і роботи поїхала на Вінниччину. Влаштуватися за спеціальністю вдалося не одразу. Одного разу вийшла з кабінету від якогось начальника, той сказав, що нема місця. Стояла у коридорі зажурена. Тим часом з кабінету начальника вийшов якийсь чоловік. Начальник йшов слідом. Раптом каже до того чоловіка: «Візьми дівчину на роботу». Так Параска опинилася у Шпикові у ветлікарні. Там була ветаптека. Їй дали кімнатку. Зі Шпикова був майбутній чоловік Параски пан Віктор. Він повернувся з війни, вони познайомилися, одружилися. З часом переїхали у Тульчин. Тут побудували хату.
— Не раз уявляю, як моя бабуся Параска везла з собою з сибіру портрет Шевченка, — каже пан Олександр. — Це ж така далека дорога! Могли перевірити речі, відібрати портрет, викинути у воду, чи просто розтрощити… Але ні, довезла його не зіпсованим. Зберігала до своїх останніх днів.
«Саша, не дружи з кацапами»
— Знали б ви, з якою ненавистю бабуся відгукувалася про росіян! — продовжує розповідь Олександр Майданюк. — До кінця свого життя її душу ятрили гіркі спогади. Було чого ненавидіти тих, хто причетний до загибелі батька, брата, мами. До тих, хто вигнав їх з дому, розділив, як кажуть, по живому. Пригадую випадок перед виборами Януковича на посаду президента. До нас прийшли агітатори. У руках тримали листівки, буклети, газети. На кожній фотографії Януковича. У той момент я знаходився поруч з бабусею.
Вони тільки почали щось говорити, вона одразу зупинила їх словами: «Йдіть звідси геть! І то скоріше! Щоб я вас більше тут не бачила».
— Я із здивуванням подивився на неї. У неї очі палали від злості. Думаю, якби в той момент мала щось у руках, то так би й вперіщила незваних гостей.
— Я на собі спробувала кацапського ярма, знаю, що це таке, вони мені будуть казки розповідати, — приблизно такими словами висловлювала своє невдоволення бабуся.
— Мене вона постійно застерігала, щоб навіть не думав товаришувати з канапами, — каже Олександр. — Кацапи то не люди! Ці слова не раз чув від неї.
Якось до мене прийшли два хлопці. Ми розмовляли на подвір’ї. Бабуся відчинила двері, покликала мене. Запитала, хто той білявий? Я назвав прізвище. Я ж бачу, щ то не українець, а поляк. До поляків теж ставилася недобре. Казала, що вони дуже зверхні до українців. Говорила, що кацапи знущалися з нас по-своєму, а поляки — по-своєму. За її словами, українці потерпали від тих і від інших.
Українці працьовиті, як бджоли
— Мені було цікаво слухати розповіді бабусі, — говорить Олександр Майданюк. — Думаю, якби не проживав разом з нею, не мав би стільки інформації, яку дізнався з її спогадів. Коли розглядав сімейний фотоальбом, звертав увагу на те, яке гарне вбрання мали рідні моєї бабусі, мій прадід, моя прабабуся. Не раз допитувався, як їм так вдавалося забезпечувати велику сім’ю? на це бабуся усміхалася, казала, нічого я не розумію, адже, що більша сім’я, то більше рук для роботи, а значить, більше можна заробити для дому.
У них кожен мав свої обов’язки. Тому вся робота в домі, чи в полі не давала збоїв. Наприклад, мій прадід, батько бабусі, разом з її старшим братом, постійно працювали в полі. Параска, як наймолодша в сім’ї, доглядала гусей. Інша сестра пасла корів, ще одна — овець. Мама Параски поралася на кухні. На сніданок, обід чи вечерю стіл мав бути накритий ще до того, як чоловіки йдуть на роботу, чи повертаються з неї.
Бабуся казала, що українці дуже працьовиті люди, їх можна порівняти в цьому хіба що з бджолами. Тільки канапи їм заважають жити.
Щодо вбрання, то я міг порівняти, який одяг носив тут у Тульчині мій дідусь з тим, який бачив на фотографіях у бабусиних родичів. Не порівняти! Там одягалися вишукано, красиво, а в нас…
Хотіли забрати в Київ …
— Про портрет Шевченка, виготовлений українцем у депортації в сибіру, дізналися працівники одного з музеїв Києва, — каже Олександр Майданюк. — Вони переконували мене, щоб передав його до столиці. Казали, що таким чином більше людей зможе оглянути унікальну роботу, ніж у Тульчині. Вибір залишався за мною. Після деяких роздумів вирішив все-таки залишити роботу у рідному місті. Чому? Найперше тому, що вже пообіцяв Тульчинському музею. Кияни зв’язалися зі мною пізніше. Думаю, бабуся також була б за те, щоб портрет залишився у Тульчині.
Разом з Шевченком передав у музей фото, зроблене у вигнанні в сибіру. У тому ряду, де жінки, є моя бабуся Параска. Вона посередині.
Уже казав, що оригінал знімку дуже малих розмірів. Звернувся до нашої студії «Чарлі», запитав, чи можна збільшити. Петро Шуткевич виконав моє прохання, тому для музею передав побільшену світлину.
— Ми вирішили привернути увагу до передачі портрета Шевченка і світлини, щоб про такі унікальні експонати дізналося більше людей, — розповіла журналісту «20 хвилин» директорка Тульчинського музею Анна Порожня. — Тому запросили молодь, прийшли учні Тульчинського ліцею №1. Разом з ними була викладачка коледжу Тетяна Соловей, вона доповнила розповідь власника цінних реліквій історичними спогадами про депортації, голодомор. Участь у заході взяла заступниця міського голови Алла Поваляєва, керівниця відділу культури Катерина Третьякова. Всі вони щиро дякували Олександру Майданюку за збережену пам’ять про хвилюючий епізод нашої історії.
— Це не просто нові експонати музею, це нагадування усім нам, що українці незламні, — зазначила директорка музею Анна Порожня.
Читайте також:
«Люди, тікайте, ГЕС прорвало»: як Могилів пережив день великої паніки і хто її спричинив
Ексголова Микулинецької сільради Шумський «подарував» родичам землю громади майже на мільйон
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
