Перша кров останньої війни — в «Музеї Мужніх» згадували Героїв Небесної сотні
- Традиційно в «Музеї Мужності» збираються родини загиблих, волонтери, просто небайдужі вінничани, щоб пам’ятати всіх тих, кого забрала війна.
- Така зустріч відбулася до Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні, 21 лютого.
- Тут були рідні героїв Леоніда Полянського і Максима Шимка, подруга Олександра Капіноса, також учасники тих кривавих подій і вінницькі студенти, які будуть пам’ятати.
Офіційно їх 107. І шестеро тих, хто має відношення до Вінниці — Олександр Капінос, Максим Шимко, Леонід Полянський, Валерій Брезденюк, Олександр Царьов…
— Шосте ім’я — Романа Оліха, його офіційно не визнали Героєм Небесної сотні. Він потрапив до однієї з лікарень Києва з серйозними травмами після сутичок з тітушками і впав в кому, — розповідає завідувачка «Музею Мужніх» Олена Гордієнко. — І загинув, так і не вийшовши із стану коми, а лікарі видали довідку — помер від хвороби печінки. Родині, щоб довести причетність Романа до Революції гідності, потрібно було здійснити ексгумацію тіла і провести додаткові слідчі дії. Але рідні відмовились і тому сьогодні ми говоримо, що Роман Оліх — це невизнаний Герой Небесної сотні, але визнаний Народний герой.
Це було 10 років тому
Кожного з присутніх була своя історія Майдану, але починалась вона у всіх однаково — «як почали бити студентів, увірвався терпець».
— Знаєте, я дуже переймався Помаранчевою революцією, їздив в Київ, Ющенко «Так», потім був депутатом від Юлі Тимошенко, вона дуже любила возити нас в столицю на всілякі мітинги і я трошки того всього наївся, — розповідає учасник Революції гідності, волонтер, лікар Юрій Козак. — Але коли 18 лютого мені подзвонили і сказали: «Там вбивають людей», для мене не стояло питання, чи їхати. Хоча я стоматолог, але думав, що зможу там допомогти, і виявився правий. На Майдан приїхав 19 лютого, в сотні Калинівської «Свободи», і бачив на власні очі все, що далі відбувалося.
Потім Юрій Козак кілька місяців мешкав у Києві, прагнув дізнатися, скільки людей насправді тоді загинули. І його особиста думка така, що за три місяці Майдану загинули десь 600-700 людей. Та він вважає, що те, якими насправді є ці втрати, ніхто вже не дізнається, як і того, скільки загинуло за останні 10 років.
Про такі ж приблизно втрати говорить і військовий Олександр Карпусь, який був на Майдані від самого початку і до кінця. До речі, в «Музеї Мужніх» є цілий стенд Вінницького куріння, з фотографіями тих подій і особистим щитом Олександра, пробитим кулею.
— Тоді на Майдані був просто жах, ми бачили смерть, гірше — ми бачили тотальну страту людей, — говорить Олександр Карпусь, який після Майдану продовжив військову службу в «Айдарі», а в 2022 році, знову ж таки, в числі перших пішов на фронт.
— А для мене, як для людини, яка досліджує історію і безпосередньо брала участь у Революції гідності, боляче спостерігати за тим, як люди, які керували в минулому «беркутом», силовиками, роздавали вбивчі накази, — зараз обіймають посади в Теробороні України, в офісі президента, — говорить Сергій Васильченко, волонтер, музейник. — Тим не менш, я сподіваюсь, що український народ переможе, і ми дамо відсіч ворогу, який не дає нам спокою вже понад 300 років. Я думаю, що мої колеги-музейники не дадуть збрехати, ця війна, якщо я не помиляюсь, вже 22-га чи 23-тя за ліком йде. І ви бачите, там ніяк не можуть заспокоїтися, все одно намагаються нас знищити, як етнос, як націю, і вкрасти нашу історію. Тому що вся правда в нашій історії, а не те, що вони ліплять.
Звідки беруться патріоти
За словами Леоніда Полянського, патріоти народжуються в сім’ях патріотів. І любов до своєї країни вони вбирають з молоком матері.
— Леонід був патріотом завжди, — розповідає мама Людмила Полянська. — Тоді він працював у Києві, вахтовим методом. Два тижні на роботи, два вдома. Але коли почалися події на Майдані, син перестав повертатися до Вінниці. Дзвонили йому — казав, що все впорядку і вимикав телефон, а сам тим часом разом з іншими виносив поранених… В останній день по телефону зранку сказав: «В мене все добре», це були його останні слова. Коли прийшлось бути в прокуратурі, мене запитали, чи хочу я побачити записи його останніх хвилин, думала, що не витримаю, але дуже хотіла бачити те, що сталося з моїм Льоньою. Це жах, як так можна поводитися з людьми, зі своїми людьми, тому що свої своїх розстріляли. І це була не сотня, а набагато більше. Багатьох просто не знайшли.
— Нам повезло, що ми знайшли Максима, і він не був спалений з іншими загиблими, родини яких досі не знають, що сталося з їх синами, чоловіками, бо його одразу занесли в Михайлівський собор, ми потім бачили фотографії, — розповідає мама Максима Шимка Зоя Кузьменко. — На фото там яблуні такі і там Максим, потім бачили інше фото Максима, там двоє хлопців схилилися над ним. Нам важливо було знайти цих людей, які перенесли тіло, які накрили його простирадлом, які врятували його тіло і віддали останню шану.
Одним з цих двох хлопців був присутній на зустрічі вінничанин Сергій Васильченко. У той час він навчався в Інституті культури, вдень здавав зимову сесію, вночі чергував на Майдані. І дуже ризикував, тому що тоді дали негласну команду, якщо студенти будуть помічені на Майдані — будуть відраховані.
— Я часто згадую тих перших десятьох полеглих на Майдані, — говорить Сергій Васильченко. — Ми перекладали тіла, піднімаємо тіло, а там калюжа крові. В мене руки тряслись. А коли переніс тіло Максима, я тоді не знав, що то він, як і не знав, що мене в той час сфотографували, я просто не втримався, впав на коліна, голова схилилася.
Щоб пам’ятали
За словами мами Максима Шимка, в родині героїв Небесної сотні є традиція або відзнака героя. Це коли мрії героїв впроваджуються в життя.
— Наприклад, наймолодший Герой Небесної сотні Назар Войтович, якому було 17 років, навчався в Художньому училищі, любив малювати. Тож його батьки заснували Мистецьку резиденцію в селі, де він народився і виріс. Вона діє вже близько п’яти років. Туди приходять діти навчатися малювати, туди приїздять екскурсії, — розповідає Зоя Кузьменко. — В нас був ще один лицар Влад Дзюбенко, він з Харкова і приймав активну участь у всесвітніх змаганнях з історичної реконструкції по фехтуванню. Так от на «Битві націй» наша делегація від України складається з 50-ти лицарів. І всі лицарі тепер, якщо виїжджають на змагання, то їде 49 учасників, а Влада Дзюбенка вказують лицарем №50. Так про нього зберігається пам’ять. Я знаю, що в Немирові мама одного з загиблих хлопців, коли отримала за сина кошти, то організувала студію звукозапису. Бо колись возила сина до Вінниці, адже в Немирові студії не було. Тепер є, і туди можуть приходити всі бажаючі і вони будуть знати, завдяки кому вона там є.
А ще Зоя Кузьменко мріє відкрити школу малювання, бо Герой Небесної сотні Валерій Брезденюк малював.
Мама Максима Шимка вважає, що вкрай важливо, аби пам’ять зберігалася про кожну людину, яка загинула за Україну, за наших вінничан, тому був створений і «Музей Мужніх».
— Хочу згадати ще за Льоню Полянського. Він був непростий чоловік, адже коли був День Злуки, він підняв всю Жмеринку, щоб всі стояли плі- о-пліч, трималися за руки і казали: «Україна єдина». — каже Зоя Кузьменко. — Я знаю що люди, які загинули на цій війні, вони непрості, і мова не лише за Небесну сотню. А ще я дуже добре пам’ятаю пісню, в якій співають про двох синів, що загинули, і там такі слова: «За багатим сином вся родина плаче, а над бідним сином чорний ворон кряче». В мене є ціль, щоб на нашими хлопцями чорний ворон не крякав. А щоб ми пам’ятали про них, про їх життя, про подвиг.
Читайте також:
Троє вінничан з Небесної Сотні — Шимко, Брезденюк, Полянський. Пам’ятаймо!
«Втома людей чи байдужість». Захисник ледве зібрав голоси на присвоєння звання Героя батьку
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
