Троє вінничан з Небесної Сотні — Шимко, Брезденюк, Полянський. Пам’ятаймо!

Про Героїв треба нагадувати постійно, бо людська память коротка

• Сьогодні, 20 лютого, у День пам’яті Героїв Майдану згадуємо про наших земляків, які загинули у середмісті Києва.
• Їх було троє  — Валерій Брезденюк, Максим Шимко, Леонід Полянський
• Що згадують про них рідні?

Двоє загиблих земляків зі Жмеринки — Валерій Брезденюк і Леонід Полянський. Ще один Герой Майдану — Максим Шимко вінничанин.

Усіх трьох убили пострілами зі стрілецької зброї. Першим серед них не стало Валерія Брезденюка. 50-річний чоловік був найстарший з-поміж трьох загиблих. Куля влучила йому у спину. Сталося це в ніч з 18 на 19 лютого 2014-го біля Будинку профспілок.

Наступного дня, 20 лютого, снайпери «Беркута» обірвали життя Леоніда Полянського і Максима Шимка. Полянському поцілили в груди. Постріл у Шимка прийшовся у шию. Обидва в той час перебували на вулиці Інститутській у гущі подій.

Брат продовжує справу, а дочка — батькове захоплення

У всіх трьох наших Героїв Небесної Сотні було загострене почуття справедливості. Так кажуть їхні рідні. Саме це їх покликало на Майдан. На думку психологів, заради відновлення справедливості людина готова покласти життя. Саме так сталося з нашими земляками.

Валерій Брезденюк, власник комп’ютерного клубу у Жмеринці, їздив на допомогу майданівцям кожного тижня, бувало, і по два рази. Дехто упізнавав його. «Ви так схожі на фіналіста телепрограми «Україна має талант!» — не раз доводилося йому чути такі слова.

Брезденюк мав незвичне захоплення — писав картини на… воді. Ця техніка називається  ебру. Саме з цим талантом дійшов до фіналу популярної на той час програми.

Після убивства його тіло доправили до Михайлівського золотоверхого собору. На території храму лежали також інші вбиті. Рідні упізнали його по взуттю, що виглядало з-під накритої ряднини. Сюжет транслювали по телебаченню. Їхні страшні припущення підтвердилися, коли на телефонний дзвінок відповів незнайомий голос.

Прощалися із загиблим у Жмеринці. Спершу у будинку його батька. Потім відспівували у храмі Олександра Невського, що у центрі міста. Поховали на міському кладовищі.

Нині дочка Юля Крачук, випускниця нашого педагогічного університету, пише картини у стилі ебру. На дозвіллі, звичайно. Каже, такі хвилини дарують їй світлі спогади про тата. Він навчив її цьому виду мистецтва. А деякі роботи вони виконували спільно, удвох.

Рідний брат Валерія Олег нині продовжує утримувати комп’ютерний клуб. Сьогодні, 20 лютого, Олег розповів по телефону, що на роботі. Про брата, засновника клубу, відвідувачам нагадує його портрет.

Загибель Валерія кардинально змінила життя його брата. На той час Олег проживав у Петербурзі, мав непогану роботу. Події на Майдані у Києві змусили залишити місто на Неві. Назад він уже не повернувся.

Помінявся змінами, бо спішив на допомогу

Леоніду Полянському на час загибелі було 37. Він працював у Жмеринці на залізниці. Під час революційних подій перебував у Києві. Мав там роботу на залізниці. Після зміни щоразу приходив на Майдан.

20 лютого у Полянського був робочий день. Але він помінявся змінами. Сказав напарнику, що має бути там, поруч зі своїми новими друзями. Не міг залишатися осторонь у час загострення подій. Його слова: «Я маю бути там» остаточно переконали напарника. Потім він неодноразово повторював їх під час розповіді, Говорив про це, зокрема, брату Леоніда Георгію, який забирав тіло.

Збереглися відеоматеріали, де зафіксовано, як важко пораненого Полянського на ношах несуть до автомобіля швидкої допомоги. Один з тих, хто ніс пораненого, був Андрій Павленко, київський волонтер. На жаль, кульове поранення в груди виявилося смертельним.

Минув час і Павленко випадково зустрівся з мамою Леоніда Людмилою Георгіївною. Познайомився з сином Едуардом. Чужий для нього чоловік почав спілкуватися з хлопцем. Він же порадив Едуарду йти навчатися у військовий ліцей. Під час навчання підтримував його, на вихідні запрошував на екскурсії столицею.

Едуард закінчив ліцей Богуна у Києві. Хлопець виявив бажання вступати до Національного авіаційного університету імені Кожедуба. Павленко чи не єдиний, хто схвалив вибір ліцеїста. Рідні не погоджувалися з цим. У ліцеї радили обрати інший військовий виш. Хлопець губився у роздумах. Потребував підтримки. Знайшов її .

Вдячний пану Андрію Павленку за те, що допоміг визначитися з вибором майбутньої професії.

Говорили по телефону і з Едуардом Полянським. Згадали про його батька. Хлопець каже, пам’ятає про тата постійно. Під час навчання у Києві у такі дні він постійно приходив на Майдан, на місце загибелі тата. Зі Жмеринки приїздили рідні. Їх запрошували на зустріч з представниками влади.

Едуард згадує, коли навчався у ліцеї, при кожній нагоді приходив на Майдан. Йшов по Алеї Героїв до стенду з фотографіями. Вдивлявся у світлину батька… Слухав його і дума: як передчасно цей хлопець став дорослим!

Попрощатися з Шимком на тодішню Театральну площу зібралося дуже багато людей. Правоохоронці повідомляли, що їх було приблизно десять тисяч.

Були серед них члени клубу історичної реконструкції "Білий вовк". Максим також входив до цього обєднання, завжди охоче брав участьу фестивалях історичної реконструкції. 

Сотник Майдану Василь Любуня тоді розповідав, як саме загинув Шимко. За його словами, разом з іншими майданівцями Максим забирав пораненого снайперами на Інституській. Пересувалися у формі «черепахи», тобто накрившись щитами. Із восьми чоловік не повернувся ніхто. Снайпери усіх застрелили.

Любуня нагадав тоді про тактику снайперів. Стріляють в ногу одному. Потім, коли йому на допомогу приходять інші, беруть на приціл усіх, пораненого теж добивають.

Валерій Брезденюк, Максим Шимко і Леонід Полянський удостоєні найвищого звання — Героя України.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.