«Переселення» пам’ятників, могил та Вежі Артинова. Цікаві факти про Європейську площу

На минулому тижні, 12 лютого, історик Олександр Федоришен та архітектор Євген Совінський говорили про історію, архітектуру та простір навколо будівлі на вулиці Оводова, 22 — нової резиденції креативного простору «Артинов».

Зокрема, про те, що до Меморіалу Слави свого часу «підселяли» нові могили, точної висоти Вежі Артинова, насправді, до цього дня ніхто не знає, а з Європейської площі «мігрували» фігури трьох солдат.

Залізнична вежа

За словами Євгена Совінського, водонапірна вежа планувалася не тільки як акумулятор чистої води для водогону, а і як домінантна споруда міста, що мало амбіції стати центром губернії. 

Водночас, те місце, де зараз стоїть Вежа є третім, адже місцева влада не змогла викупити ділянки, що кращі для спорудження водонапірної башти:

— Найвище місце у середмісті — це ділянка, де нині школа-гімназія №2. Належала вона пані Габрилович. Розуміючи свій зиск, пані поставила ціну за землю у десять разів більшу, ніж її реальна ціна, — каже головний архітектор Вінниці. — Подібна історія була й з другою ділянкою: місто відмовилося купувати ділянку у власників, які призначили космічну ціну. Тому обрали гіршу ділянку, але нею володіла міська управа.







Цікаві факти щодо башти:

— Ніхто не знає, якої висоти Вежа. Її ніхто ніколи не вимірював,  — каже архітектор Євген Совінський. — Оригінальні креслення Артинова ще не знайдені, а під час реконструкції в 70-х, для виконання робіт не робили проект.

Також архітектор розповів й про особливість форми башти: її «стрункість» з боку Соборної та «пишну» форму з вулиці Грушевського.

— Григорій Артинов був інженером сполучення. Він будував дороги, залізницю, вокзали та залізничні водонапірні вежі! Фактично, наша вежа є модифікованим проектом водонапірної вежі, якими заправляли паровози. Але нашій вежі було надано перший цокольний поверх та навершя з годинником, що робить її єдиною «коронованою» баштою в Україні, — говорить Совінський.

Після Другої світової війни у Вежі жили працівники «Водоканалу», а у 1970-х ми ледь не втратили головний символ Вінниці, про що є у матеріалі: Комуналка Водоканалу. Як у вінницькій Вежі жили люди.

Будинок купця Мар’янчика

Частину лекції присвятили будинку на Оводова, 22, куди, власне, і переїхав «Артинов». Він збудований за проектом архітектора Григорія Артинова на початку 20 століття під прибутковий будинок — місце, в якому надавалися в оренду квартири.

Власником був Авраам Мар’янчик — купець першої гільдії, власник прибуткових будинків. По сучасному, його можна було б назвати «готельєром».

— За кресленнями перший поверх відводився під магазин, другий поверх — книжкові крамниці та ресторан, третій поверх — мебльовані квартири чи апартаменти, — каже Євген Совінський.







З рестораном «Подолье» в цьому будинку, за часів Української революції 1917-1921, трапилася цікава історія:

— Листопад, 1918 рік. Галицька армія у «чотирикутнику смерті». Військові у Вінниці помирають від тифу. Щоб здобути медикаменти, галичани вступають у сепаратний мир з армією Півдня Росії, — розказує історик, керівник «Центру історії Вінниці» Олександр Федоришен. — На Миколаївському проспекті (теперішня Соборна) відбувається спільний парад. А потім святкування: російські та галицькі офіцери у ресторані «Подолье» спільно з представниками британців, які є членами місії Антанти, співають спочатку «Боже царя храни», потім «Ще не вмерла України».

Їхнє свято закінчилося казусом: російська делегація у повному складі покидає приміщення, а ображені галичани спалюють російський триколор — стяг висів поряд з українським і британським прапорами на вході у ресторан.

Після Другої світової війни в цьому будинку розміщувався Палац піонерів, потім — телеграф. З 1997 року будинок Мар’янчика має статус пам’ятки місцевого значення.

На Меморіал «підселяли» могили

За 230-250 років свого існування Європейська площа неодноразово змінювала призначення: спочатку вона була межею міста, потім тут планували зробити новий ринок. А на початку 20 сторіччя тут зробили Олександрівський парк.

З появою радянської влади, у 1921 році, на площі закладається місце пам’яті — Меморіал Слави.

— Місце пам'яті знаходиться само собою, бо в 1919 році в Олександрівському парку відбуваються стихійні поховання: невідомо, скільки прихильників влади рад тут поховано, — розказав історик Федоришен.

Після завершення Другої світової війни Меморіал знов змінює призначення: він стає місцем поховання для червоноармійців.

— Це цвинтар. Там більше ніж 100 могил. Серед них 78 рядових червоноармійців, які загинули під час звільнення міста від нацистів у березні 1944 року. Може це прозвучить цинічно, але влада «підсилювала» цей меморіал іншими могилами, — каже Олександр Федоришен. — Коли у Вінниці закривали православний цвинтар за Універмагом, то тіло Лялі Ратушної перенесли у сквер Козицького. Потім згадали про Петра Запорожця — соратника Леніна також поховали біля Вічного вогню. Меморіал стає всеохопним пантеоном героїв для радянської влади.

«Міграція» пам’ятників

У 1970-х призначають нового головного архітектора міста — донеччанина Володимира Спусканюка. Однією з його цілей стає реконструкція Меморіалу Слави в центрі Вінниці, який влада міста хотіла відкрити до 60-річчя Радянського Союзу.

— Листопад 1977 року. Дуже поспішали, дуже старалися, — каже Федоришен. — Була купа скарг від вінничан, які жалілися на головного архітектора — що він вирубав дерева, знущається з пам'яті героїв революції та Великої Вітчизняної війни. Однак, «паровоз йшов на повних парах», робота кипіла, але зі скульптурами ніяк не встигали до відкриття. Тому зробили тимчасових «трьох солдат». Саме їх побачили партійні чиновники на відкритті оновленого матеріалу 7 листопада 1977 року.

За різними спогадами сучасників, тимчасові «солдати» простояли близько двох місяців біля Меморіалу Слави. Потім їх перевезли на територію військової частини, де зараз діє музей Повітряних сил ЗСУ і де ці скульптури знаходяться дотепер.

— На заміну їм привезли зі Львова «трьох солдат», яких ми бачимо по сей день. Як бачите зі знімків, «хлопчики» стоять не так, як у Центрі міста. Це цікавий матеріальний доказ, який підтверджує, що існує «міграція» пам'ятників, — каже історик.

Однак, Меморіал Слави навіть після ще однієї реконструкції у 1990-х продовжує набувати нових змістів. У 2015-му тут відкривають меморіальний знак героям Небесної сотні та загиблим героям АТО — «Фенікс», що гине, але відроджується з попелу. Поряд розмістили інтерактивну стелу, де записані біографії та обличчя героїв війни на Сході України. 

— Меморіал з моменту заснування в 1921 році та по сьогодні змінюється — він реагує на все те, що відбувається, — зазначив Федоришен.
 

Читайте також:

Вінниця потопає у зелені: підбірка фото міста 23 роки тому

ЩедрикНаш. Як вінницькі «віддали» донецьким найвідомішу мелодію Леонтовича

Екскурсія собором. Що всередині головного православного храму Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.