«Пальто мадам Гройсман…» Книгу спогадів про рідну Вінницю привезла з Австралії Ірина Нісіна

Письменниця Нісіна ще й цікавий оповідач. Її розповіді про Вінницю можжна слухати годинами! І не надокучить

Нова книга австралійської вінничанки ще пахне фарбою. Поки що надруковано тільки 40 примірників. Причому, друкували у Вінниці. Видання побачило світ завдяки меценату Павлу Каленичу. Він – керівник агрофірми «Ольгопіль», що в Чечельницькому районі.

Для автора книги це стало приємним сюрпризом. По приїзді до Вінниці не чекала, що земляки зустрінуть її видрукуваною книгою У рідному місті її зустріли вдрукованим виданням.

Про авторку з Австралії розповів журналісту 20minut.ua вінницький  письменник Михайло Каменюк.

Це вже Вінниця? Чи ще Мілан?

— Пані Нісіна до безтями закохана у рідну Вінницю, — емоційно говорить Михайло Каменюк. —Вона настільки зберегла у своєму серці спогади про його вулиці і вулички, найменші закутки! Дивуєшся, коли читаєш її твори про Вінницю.

Цього разу письменниця разом зі своїм чоловіком добиралася до нас через Італію. На деякий час вони зупинялися в Мілані.

— Ляля, а це справді Вінниця? Чи ми ще у Мілані? – цією фразою чоловік письменниці приємно вразив Михайла Каменюка, коли вони прогулювалися Вінницею.

— Правда, бо я упізнаю  вулицю Котовського, — відповіла йому Ляля.

Нових назв гостя поки що не запам’ятала, вона згадує ті, що залишилися у її пам’яті, коли про навчалася у школі, інституті, працювала тут, — Леніна, Дзержинського, Козицького…

Як же змінилося моє місто!

Ірина Нісіна навчалася у 17-й школі. Вона вже приходила подивитися на заклад, до якого щоранку поспішала на уроки. Після школи стала студенткою педагогічного інституту. Скільки спогадів ожило у серці, коли розглядала стару будівлю головного корпусу!

До речі, навчальний заклад має нагоду запросити письменницю на зустріч зі студентами. Для тих, хто опановує філологію, журналістику, таке спілкування викликало б неабиякий інтерес. Гості є про що розповісти. До того ж, вона надзвичайно цікаво вміє це робити.

По закінченні вишу вчителювала у 29-й школі, бібліотеці імені Шевченка. Її чоловік також вінничанин. Трудився на підприємстві, якого нині уже нема, — хімзаводі.

Брала участь у популярній грі «Що?Де?Коли?» у складі команди молодих вчителів, виступала в «кавеенівській « команді.

До Австралії сім’я переїхала у перші роки Незалежності нашої держави. Сталося це у 1994 році.

— Про пані Нісіну мені написала її подруга Зінаїда, — каже Михайло Каменюк. – Жінка нині в Ізраїлі, на постійному проживанні. До речі, обіцяла прийти на презентацію, бо зараз гостює у Вінниці. Раніше Зінаїда й Ірина працювали разом в бібліотеці. Після того я знайшов розповіді про письменницю в Інтернеті. Зрозумів, наскільки вона активна там, на далекому континенті. Але найбільш цікаво було читати її розповіді про рідну Вінницю. Попросив її надіслати нову книгу. Не відклав до того часу, поки не дочитав до кінця.

Історія з мадам Гройсман - реальна

Разом з керівником обласної письменницької організації Вадимом Вітковським звернулися до мецената Павла Каленича з проханням профінансувати хоча б сигнальний примірник.

— З письменницею домовилися про презентацію книги по її приїзді до Вінниці, — говорить Михайло Каменюк. — Треба було показати, який вигляд матиме книга.

Павло Каленич, який з повагою ставиться до творчих людей, підтримує контакти з багатьма з них, віднайшов кошти на сигнальний примірник. До нього додав ще на 39 книг.

Видання об’ємне, у ньому понад 300 сторінок. І всі розповіді – про нашу Вінницю.

Запитую у Михайла про історію з пальто пані Гройсман.

— Пані Гройсман це реальний прототип, як, зрештою, усі персонажі у книзі, — розповідає письменник. – Нісіна детально описує своїх земляків. Насамперед тих, з якими виростала, спілкувалася. Але є й такі образи, про яких вона чула від старих людей, від своїх рідних.

На вулиці Леніна, нині Соборній, у радянські часи був Будинок побуту. Там працював відомий кравець. У нього замовляли одяг представники партійної знаті. І не тільки. Постійним замовником була також дружина директора найбільшого вінницького гастроному. Продукти тоді, скажімо, ковбаса, особливо варена, навіть зелений горошок, не кажучи про імпортні делікатеси чи напої, можна було придбати «по блату».

Мадам мала доступ до дефіциту

Пані Гройсман була поважною персоною. Вона мала можливість доступу до дефіциту. Як міг кравець не скидати капелюха перед такою персоною. Конкретніше про історію з пальто для пані Гройсман можна дізнатися зі сторінках книги.

У назві є словосполучення «Жмеринка-Жмеринка». Цей факт також взято з реалій тодішнього життя. Таку назву мав поїзд. Автор цих рядків не раз запитував у жмеринських залізничників, за яким таким маршрутом ходить цей поїзд? Пояснювали, що він йде, якщо не помиляюся, до станції Гречани і повертається назад. А хто саме придумав назву такому маршруту, дізнатися так і не вдалося. Цікаво буде дізнатися, як подає у книзі опис цього потяга.

Писала для дітей, а вийшло…

В літературу Нісіна прийшла несподівано навіть для самої себе. Разом з чоловіком виховали двох дітей. Для них мати розповідала сімейні історії. Поті стала їх записувати. З часом вони вийшли за межі коротких розповідей і перейшли у літературні жанри новел, оповідань, повістей. Після того вона не може не писати.

Її твори друкують у літературних журналах багатьох країн світу. Ірина Нісіна – член міжнародної спілки письменників «Новий сучасник». Входить до складу австралійської асоціації письменників «Антиподи». Працює координатором інформаційного сервісу в одній з державних шкіл.

Одночасно є кореспондентом журналу «Австралійська лампада» у Брісбені.  

Згадку про Вінницю  можна знайти не тільки у книзі «Пальто мадам Гройсман». Прочитайте її  "Неспетую колыбель". Це розповідь про сумну, трагічну сторінку. На жаль, на обличчі рідного міста не раз виступали сльози. Як і в героїні цього твору, фрагмент якого пропонуємо читачам.

«Неспетая колыбель»

-— Этя задрала голову и посмотрела на «Савой». Попрощалась, повернула налево и пошла по улице Козицкого к речке. Дошла до башни и остановилась. Задохнулась. Перевела дыхание и медленно обошла вокруг башни. Мотя мог часами о разных зданиях говорить. Про башню он ей на первом свидании все уши прожужжал. Так бы все время и ходил вокруг нее по парку! 
Этя опять поправила рюкзак и перешла через улицу.  Дома одноэтажные, палисадники, деревья зеленые пылью покрылись. А подводы полные людей скрипят по мостовой. Дети плачут маленькие. Вот на одной подводе запели «Запрягайте хлопци конэй...», на другой подхватили песню. Этя увидела старого водопроводчика Грузмана. Он сидел, свесив вниз ноги в сандалиях без носков, и обмахивался платком. Жарко. Сентябрь, а жарит как в июле.
Этя дошла до угла Первомайской улицы. За спиной часы на башне пробили половину двенадцатого.
«Этя Мусиевна! Этя Мусиевна!» – закричал кто-то за спиной. «Мусиевной» ее называли в школе. Отчество ее, Моисеевна, никак не вязалось с певучей местной мовой и дети, как смеялся Мотя, «привели ее к общему знаменателю». Моисей, а по-украински Мусий, — вот и стала она Этей Мусиевной. 
«Этя Мусиевна! – наконец догнал ее Павло Гаркуша. – А я до вас стукав, а сусидка сказала, шо вы вже пишлы. Этя Мусиевна, идить за мною! – Павло потянул ее за рукав. — Тута на двори я вам шось скажу!» 
Этя прошла за Павлом во дворик на углу. Калитка была открыта, на скамейке  валялись разноцветные книжки-картинки. 
«Этя Мусиевна,  — Павло все тянул ее вглубь двора, — нэ надо вам до школы идты. Менэ забралы ще вчора людей возыты. Я зранку прывиз фуру з людьмы до лису. А воны, воны...» — Павло заплакал, размазывая по лицу пыль. 
«Что они? Что?» — испугалась Этя. 
«Воны всих! - прошептал мальчик. – И дитэй, — он всхлипнул, — и всих забылы...» Павло высморкался в кусты. 
«А мэне знову послалы возыты, а мамо вчора каже: «Зайды до Эти и скажи, шоб тикала до нас!» 
Этя села на край песочницы и машинально сняла с плеч лямки рюкзака. Ребенок больно толкнулся ножками и затих. 
«А ты не ошибся, Павлик? Мне же в двенадцать в школе надо быть. А мама откуда знает?» — Этя сама не понимала что говорит. 
«А мне родить послезавтра...» — вдруг вспомнила она. 
«Маму и всих баб погналы у Зарванци одяг складаты. А вона наказалы, шоб я вас прывиз. Вы йдить додому и чекайте, я вас ще до вечора забэру.» 
Этя кивала, а в голове испорченной патефонной пластинкой крутилось «забыла! и детей и всих... убили…» 
Павло побежал «до фуры», а она все сидела в пыльном дворике на краю песочницы. Часы на башне пробили полдень. Телеги все скрипели мимо. Этя не помнила, как дошла обратно домой. Ребеночек снова толкнулся, в животе заурчало – он требовал еды. Этя поела холодной картошки, согрела чаю. Она вдруг подумала, что теперь может забрать с собой все продукты, и опустошила кухонный шкафчик, сложив все съедобное в старый фибровый чемодан. Потом поняла, что чемодан на телеге выглядит не к месту, и переложила все в корзинку и в торбу. Еще собрала теплые вещи, подумав, что, наверное, останется у Гаркушей, пока немцы не уйдут. Шубку брать не стала, сложила Мотин ватник и стеганые штаны, толстую шерстяную кофту и серый платок покойной свекрови (Мотю проводила и вечером умерла! Он и не знает, что мамы больше нет.) Потом Этя прилегла на диван, прислушиваясь к каждому звуку за на улице. Около шести вечера Павло поскребся в стекло: «Этя Мусиевна, вы тута?» 
Он завел подводу во двор и грузил, принимая вещи через окно. 
«Мамо казалы, шоб вы одеяла бралы и подушку, бо у нас нема. И як е у вас отрезы мануфактурни, то берить, бо их зменяты можно»,  — говорил он. 
Этя бегала по комнатам, связывала в узел постель, вытаскивала из гардероба отрез на пальто ( свекровь собиралась шить на зиму!) и Мотин шевиот. Еще схватила валенки и резиновые сапоги. Павло увязал вещи, притрусил соломой. 
«Мамо ще казалы, шоб вы хустку надилы и юпку сильску. То вы одягайтесь, Этя Мусиевна, и идить до базара Каличи, а я вас напивдороги пидберу!» 
Этя послушно переоделась. Черная юбка свекрови пришлась впору, в гардеробе нашла белую косынку с васильками по краю, повязалась. Схватила корзинку, что на базар ходить, втиснула туда жакетку, сунула ноги в тапочки. Ключ громко щелкнул, сердце застучало, а ребенок опять больно толкнулся в спину. «Хоть бы в дороге не началось!» - пронеслось у Эти в голове, но ноги уже несли ее к выходу. Она, как могла быстро, зашагала по направлению к базару. Через два квартала ее догнал Павло. 
«Сидайте бабонька, я вас пидвезу!» — окликнул он. Этя вскарабкалась на подводу. 
«Вы лягтэ, вас и выдно нэ будэ!» — посоветовал Павло. 
Этя  прилегла, долго возилась, устраиваясь с животом, потом все-таки устроилась и под скрип фуры умудрилась задремать. Помнила  —  мимо кладбища ехали, потом Калича позади осталась. Сквозь сон слышала, что Павло останавливался, с кем-то говорил, потом опять ехали. Потом стало трясти, фура подпрыгивала, и Этя, которая ездила по этой дороге пять лет, поняла, что они уже за городом.

Нагадуємо про зустріч

Презентація книги «Пальто мадам Гройсман» — завтра, 29.08. 2019, у бібліотеці імені Тімірязєва (вул..Соборна, 70, перший поверх)

Початок о 17-й годині.

Ведучі – Михайло Каменюк і Вадим Вітковський.

Читайте також і інші історії про наших землячок:

Вінничанка про життя у ретро-стилі: «Комусь подобається опера та балет, а комусь гоп-ца-ца»

Треба ще один «Дім Мама»: давайте побудуємо разом!

«Дістала гранату і кинула услід танку» У свої 22 роки вінничанка командує взводом і вишиває весільну сукню

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.