«Ніяких сцен насильства». Чому герой фільму «20 днів у Маріуполі» не може придбати картину вінничанки?

• Вона малює картини на предметах з фронту — ящиках з-під боєприпасів, тубусах з-під ракет і навіть на уламках ракет, літаків, чи гелікоптерів.
• Чому на них нема сцен війни?
• Розповідаємо про художницю, яка працює у жанрі «Мілітарі-арт», і про маріупольця — героя фільму «20 днів у Маріуполі», який не може придбати улюблену картину.

Олена Косінська — членкиня національної спілки художників України, працює у школі мистецтв у Мурованих Курилівцях. Під час розмови вона згадувала: малюванням займається з дитинства. Дотепер пам’ятається один з епізодів дитячих років. Якось мама залишила у своєї подруги. Попросила догледіти, поки мала важливу справу. На той час Оленці було п’ять років. Мамина подруга очолювала художню студію. Саме там дівчинка чекала повернення мами. Тривав урок. Діти займалися малюванням. Оленці теж подали олівці й аркуш паперу. Вона стала малювати. Їй це так сподобалося, що дотепер не полишає улюблену справу. 

Нині навчає цьому мистецтву дітей. Займається з учнями двох вікових груп: в одній діти від шести до одинадцяти років, у другій — старші. Коли поріг класу переступає наймолодша учениця, пані Олена, буває, мимоволі згадує себе у такому віці. Усмішка з’являється на обличчі. Вона точно знає: діти, яких навчає прекрасному, робитимуть світ прекрасним. На жаль, нині війна. Її можна побачити на малюнках декого з учнів. 

Донька пані Олени намалювала танк і перекреслила його. Сюжет настільки вразив маму, що вона перенесла цей образ у нову роботу - портрет дівчинки яка перекреслює танк намальований крейдою на паркані.

Історія з «Настею»

До участі у проекті «Військово-польовий арт» Олену Косінську запросив військовий Павло Ротар, було це ще в 2016 році. З цього і почалися роботи художниці на воєнних артефактах. В той час вона створювала роботи на старій деревині. Каже, почалося все випадково. У с елі прогулювалися з малою дитиною. На очі потрапила дощечка. Не пригадає, чим привернула увагу. 

— Взяла до рук, крутила нею туди-сюди, подумала, що на ній можна щось зобразити, — говорить пані Олена. — Перед тим, як приступити до малювання, вимила поверхню водою, аби прибрати бруд, висушила на сонці. Структуру дерева не змінювала, не шліфувала, навіть наждачкою не користувалася. Все залишила таким, яким воно було.

Малюнки на дощечках виставляла у Фейсбуці.

Саме там їх побачив згаданий військовий Павло Ротар. Він готував проект «Військово-польовий арт». Запросив пані Олену долучитися до участі в ньому. Забігаючи наперед, зазначу, що таким чином він зібрав роботи митців з різних куточків державі, створив з них виставку, показував у низці областей держави. 

У виставки сумний фінал. Вона потрапила у «полон» до орків. Її не встигли вивезти із Лисичанська. Що зробили з нею окупанти, пані Олена не знає. Уточнює, що організатори також не мають інформації. Саме тому Ротар готує ще одну аналогічну виставку. 

Там, у Лисичанську, залишилася, зокрема, робота нашої землячки під назвою «Настя». З цим малюнком стільки всього пов’язано!

Намалювала його за один вечір. На малюнку видно дівчинку у гарному національному вбранні — вишита блуза, червоний пояс, синя спідниця, намисто на шиї, а ще — амулет із зображенням білої голубки. Найбільше запам’ятовуються очі дівчинки: великі, зі щирим поглядом і задумою, що непритаманна дитині такого віку. 

Назву «Настя» картина отримала пізніше. Перший, хто побачив малюнок, був чоловік художниці. Йому сподобалося. Він сказав про це дружині. Олена відповіла, що картина поки що без назви.

«Нехай буде Настя», — сказав чоловік і поспішив на роботу.

Олена перевірила значення імені «Настя» і була приємно вражена: воно означає воскресіння, повернення до життя.

«Нехай буде Настя», — повторила про себе. Тоді вона ще не знала, що картина потрапить у «полон». Так само не могла припустити, як шукатиме її малюнок один з тих, кого можна побачити у фільмі «20 днів у Маріуполі».

Чоловіка звати Максим. На час приходу загарбників у Маріуполь він працював у ДСНС. Під час одного з бомбардувань він, дружина й син опинилися під завалами будинку. Найбільше постраждав син. Його звільнили з-піл плит, які знімали краном. Оперували. Він перебував у важкому стані. Тим часом лікарню взяли під контроль окупанти. Максим з дружиною опинилися у них у заручниках. Їм все-таки вдалося вивезти дитину з окупованого міста. Життя хлопцю врятували медики за кордоном, але він з мамою ще перебуває там, продовжує боротися з хворобою отриманою внаслідок трагічних подій у Маріуполі.

— Максим захоплюється поезією, до війни організовував у Маріуполі поетичні вечори, — продовжує Олена Косінська. — Про це я дізналася з розповідей про нього в Інтернеті. Раніше, під час роботи у Краматорську, він бачив виставку «Військово-польовий арт». Звернув увагу на «Настю». Йому сподобалася робота. Почав шукати автора. Коли знайшов, повідомив, що хотів би придбати картину. Пояснював це тим, що вона викликає неймовірні відчуття.

Художниця повідомила, що, на жаль, не може нічим допомогти, бо картина не продається, бо є частиною пересувної виставки, для якої створена . На цьому й попрощалися.

Через деякий час пан Максим знову звернувся до художниці. Багато вибачався, а тоді сказав, про що хоче попросити, — написати копію «Насті». 

Майстриня пояснила, що вона ніяк не зможе відтворити оригінал. Бо це творча робота і специфічний матеріал. Копія не буде схожа на оригінал. 

Після такого спілкування з чоловіком у неї викликало бажання хоча б чимось допомогти йому. Дізналася, що він з Макіївки, виїхав звідти ще у 2014-му, проживав у Краматорську, звідти перевели у Маріуполь Там постраждав з родиною. У фільмі «20 днів у Маріуполі» видно, як його з рідними дістають з-під завалів.

Пані Олена надіслала йому фотографію роботи «Настя». Сказала, що це  хороша альтернатива, адже фото теж передає те, що заклав автор у картину. Максим зробив принт на тканині, має можливість дивитися на «Настю».

На уламку збитого рашистського гелікоптера намалювала квітку

Запитую співрозмовницю, на яких ще атрибутах війни, крім ящиків з-під боєприпасів, вона малювала роботи.

Тубуси для ракет, металеві уламки боєприпасів і навіть уламок рашистського гелікоптера — це те, що заміняло художниці полотно для малювання картин.

Здебільшого такі речі доставляють волонтери. Вони ж замовляють роботи.

Був випадок, коли до неї звернулися працівники Ірпінського музею. 

Попросили розписати металевий уламок російського гелікоптера Мі-24. Ворожу машину українські військові збили у небі над Київським морем. Уламок буде зберігатися в історико-краєзнавчому музеї в Ірпені. Там  створюють виставку російсько-української війни. Щоб більше уваги привернути до експоната, адміністрація вирішила розписати його.  

Почали шукати майстрів, які працюють у жанрі «Мілітарі-арт». Знайшли роботи нашої нашої землячки Олени Косінської. Вони їм сподобалися.

— Ви їздили в Ірпінь? — запитую співрозмовницю.

— Ні, вони прислали уламок поштою, — каже пані Олена. — Такий важкий! Страшно торкатися такого залізяччя, яке приносить смерть, завдає каліцтва нашим людям. 

Художниця у роботі користується правилом, що його запропонував митцям, Павло Ротар: ніяких сцен насильства, крові, каліцтва не зображати.

— Здавалося б, як це не робити, коли йдеться про війну? — каже пані Олена. — Але дотримуємося таких вимог. Дослухаємося до порад організатора виставки. А він радить малювати те, що дає людям надію, світло, віру в добро, що воно неодмінно допоможе перемогти зло. І я з цим важливим посилом цілком погодилася. Це я уточнюю для розуміння своїх сюжетів на малюнках.

Уламок гелікоптера прикрашають квіти, якими усіяна спідниця дівчини. Одягнена у вишиванку вона сама схожа на квітку, саме тому таку назву має картина — «Квіти». 

Схожий сюжет можна побачити на малюнку на металі від ворожої ракети Х-20. Дівчинка спить, обнявши ляльку. Малюнок вселяє надію на майбутнє, її дають нам діти.

— Важко, боляче сприймати таке поєднання війна і діти, зображення дітей на смертоносній зброї, — ділиться думками один з наших читачів, якому автор розповів про картини на атрибутах війни. — У мене мороз по спині від того, що бачу малюнок дитини на ворожій ракеті.

Чоловік передав свої відчуття, своє тривожне сприйняття від побаченого. Він нічого не вигадав.

Не було б війни, не було б жанру «мілітарі»

Поділитися враженнями від робіт у жанрі « Мілітарі-арт» попросили заслуженого художника України, учасника багатьох виставок у містах нашої держави і за кордоном, зокрема, у Франції, Федора Панчука. 

— Я бачив роботи пані Косінської в Інтернеті, — розпочав розмову пан Федір. — Жанр відповідає нашому тривожному часу. Тому він має право на життя. Не було б війни, не було б «мілітарі». 

У живописі є усталені традиції, а є такі, що виникають на запити того,що відбувається в суспільстві, чи країні. Якщо картини у жанрі «мілітарі» потраплять у музей, то вони зберігатимуться там так само довго, як класичні полотна майстрів. У них є ще одна особливість — емоційне сприйняття, воно підсилене подіями, які відображають ці картини. Ну, і матеріал незвичний, що теж привертає увагу. Крім того, створює додаткові труднощі художнику, бо малювати на металі, дошках, складніше, ніж на полотні.

Повторюю, вони мають право на життя так само, як класичні полотна, написані на звичному матеріалі.
 

Читайте також:

«Його телефон не відповідає, хоч постійно дзвоню». Рідні шукають мінометника Віталія Чогло

Чому мобільний шпиталь не на фронті, а припадає пилом у майстерні? Продовження історії сільського інженера

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.