Ненависть до СРСР, тотальний дефіцит, Незалежність. Пригадуємо, яким для вінничан видався 1991 рік
- Проаналізували публікації місцевої преси й зробили висновки, що останній рік у складі Радянського Союзу видався справді нелегким.
- Містяни відчували нестачу навіть найнеобхідніших товарів, жалілися на свавілля і безкарність чиновників, вірили Кашпіровському та Глобі, чистили засмічену річку Південний Буг, на емоціях знищили орган в соборі, голосували за незалежну Україну.
Дефіцит
Однією з найбільш обговорюваних тем був добре знайомий радянській людині дефіцит товарів. Журналісти писали, що незадоволення може перерости в бунт голих, босих і голодних.
«Ще не так давно полиці магазинів вгиналися від усіляких товарів широкого вжитку. Доходило навіть до того, що на більшість з них держава декілька разів знижувала ціни. Це ті ж меблі, одяг, взуття, побутова техніка…
Ковбаси, вершкове масло, тверді сири вкривались пліснявою, а оселедці давали в навантаження до більш ходового товару. Був широкий вибір цукерок, печива, тортів. Куди ж це все поділось сьогодні?» — йшлося в одній із січневих публікацій.
Тодішній директор обласної госпрозрахункової бази фірми «Одяг» В. Кулібаба пояснював ситуацію ажіотажем, що виник навколо всіх товарів, які нібито мали незабаром подорожчати. Натомість автор публікації писав, що не всі вінничани можуть скуплятися у комерційних магазинах, де ціни «кусаються». Таких продавців він називав знахабнілими ділками й обурювався через відсутність реакції правоохоронних органів.
В іншій публікації велося про іншу дефіцитну проблему: «Дожилися. Кілька днів підряд нам, хто перебуває на лікуванні в обласному госпіталі для інвалідів війни, чай дають… без цукру. І це тоді, коли Вінниччину називають “цукровим Донбасом”. Водночас на Заході, скажімо, у Німеччині таких проблем не існує. І гірко чути загальновідоме: переможений живе краще переможця».
Двійник Сталіна
Цікавою нам видалася історія про Овсія Лубицького. Посилаючись на центральні ЗМІ іноземні книжки та спогади доньки Сталіна Світлани Алілуєвої, журналісти писали про двійника радянського диктатора. Ним був вже згаданий вище вінничанин.
До одного з вересневих вечорів 1935-го пан Овсій був простим конторським службовцем. Однак того дня біля будинку вінничанина зупинився чорний лімузин. Відтоді почалося його друге життя: двійник Сталіна почав відвідувати театри, та регулярно усміхатися у вуса тисячам москвичів, які гаряче його вітали.
Так тривало до 1952, коли Лубицького заарештували і відправили у табір на Далекий Схід. Після смерті справжнього диктатора, вінничанина випустили на волю, дозволивши оселитися тільки в Середній Азії. Листуватися йому заборонили. Але за збігом обставин вінничанин дізнався, що після арешту його сім'ю розстріляли.
Документальних підтверджень цій історії немає досі. Як і фотодоказів.
Дядько Григорій
Попри розповсюджений міф про безапеляційне шанування в СРСР старших, ставилися до них по-різному. Яскраво це демонструє історія Григорія Кириченка — пенсіонера, який напередодні розпаду Союзу працював оператором котлів у калинівській середній школі №1.
Діти звикли бачити Григорія Романовича у фуфайці чи спецівці, звісно, при кочегарській роботі не завжди чистим. Тихий, непоказний. А тому при зустрічі могли навіть фамільярно гукнути йому: «Привіт, дєд!»
Одного разу класна керівниця сказала учням, що до них на урок прийде ветеран війни, колишній льотчик-винищувач, перед яким тремтіли фашистські аси. Усі у напруженому очікуванні дивилися на двері. Нарешті вони відчинилися. На порозі стояв… дядько Григорій. На його святковому піджаку бойовим нагородам було затісно.
Цікавим у цій історії є ще й те, що людині, яка ймовірно знищила не один ворожий літак й отримала за це велику кількість нагород, на старості років доводилося працювати у шкільній котельні, а не спокійно жити на гідну пенсію.
Комунальники
Незмінним було й іронізування «світлого комуністичного майбутнього», яке ніколи так і не настало. Ось, до прикладу, на вулиці Клари Цеткін (наразі Радіона Скалецького) висить помпезний плакат з гаслом: «Хай міцніє і процвітає наша велика Вітчизна — СРСР». Автор тієї публікації відверто насміхався з того, нагадуючи читачам про порожні полиці магазинів.
У тій же публікації, як інший яскравий приклад «зміцнення та процвітання», він говорить про роботу шляховиків, які працюють неподалік. Попри мороз і сніг, комунальники активно засипали ями проїжджої частини асфальтом і трамбували його лопатами. «Наскільки вистачить їхньої роботи? Хіба для цього було мало літа? Мабуть, до річного плану ремонтних робіт не вистачило», — пише журналіст.
Сатира
Взагалі сатира була настільки розповсюдженим способом ілюстрування довколишньої реальності, що подекуди нею наскрізь були просякнуті газетні шпальти. Ось, приміром, як починається одна з історій під заголовком «Записки невігласа», що в ній автор кепкує над життям у Союзі.
«Так мені і не вдалося позбутися репутації невігласа. У школі зумів дотягнути до 8-го класу, оскільки безнадійно відстав з цілого ряду дисциплін, насамперед історії, Конституції, літератури. Повне нерозуміння виявив у питаннях соціалізму і капіталізму, не міг збагнути, в чому перевага віри в Леніна над вірою в Бога і чому Йосип Сталін більший мені батечко, ніж рідний тато.
Потім, коли підріс і почав трудитися на різних постах від вантажника аж до столяра, теж завжди говорив невлад з моїми начальниками. Вони казали, що ось-ось усі ми вступимо в комунізм, а я по дурості своїй скаржився на діряві штани і порожній гаманець».
Міські та обласні чиновники
Очевидно, що цю категорію службовців не любили здавна. Ще за Радянського Союзу вінницькі журналісти публічно натякали на зловживання ними владою. В одній з публікацій, під приводом агітації розвитку туризму та подорожей, медійники розповідали про закордонні вояжі високопоставлених чиновників.
«Наталія Поліщук, заступниця мера Вінниці, що робила у Франції? Думаєте, коли Вінниця менша Парижа, то вже нема й чому повчитись? … А колишній директор вінницького центрального універмагу М. Малишенко для чого Китай відвідував? Для того ж, що й його “приємник”, себто нинішній директор ЦУМу І. Дерев`янко — США. Вчитися торгувати. … А ще плещуть, наче наші міськоблкерівники полюблять канадські та швейцарські пейзажі. Їх мета — розвалити до основи “загниваючий”, показати, що ми далеко не ликом шиті і вміємо жити не з меншим шиком. Ну, чиїм коштом, питання інше».
Знайшли ми цікаву історію й про військового посадовця. Сталася вона у Калинівці, коли місцевий житель Валентин Чешківський на одному з відрізків шляху обігнав іншу автівку. Водієм другого легковика виявився районний військовий комісар В. Косенко, якому аж ніяк не сподобалося, що хтось посмів піти на обгін його «ластівки». Обурений підполковник наздогнав зухвальця і пояснив йому зрозумілою російською мовою, що обганяти Чешківський зможе його лише тоді, коли дослужиться до його звання.
На цьому ситуація не закінчилася. Пан Косенко наказав Чешківському з'явитися наступного дня о 09.00 у районний військкомісаріат. Там йому вручили повістку, зобов'язали пройти медогляд і повідомили, що він має відбути тримісячні збори десь вдалині від рідної домівки. Про те, чи реалізував свій задум ображений офіцер совєтської армії, невідомо.
Оголошення
Це ще один цікавий спосіб дізнатися, а комусь згадати, як і чим жили тогочасні вінничани. Ось, скажімо, кіно. З 11 лютого 1991 у кінотеатрі «росія» показували історико-пригодницький фільм «Таємний указ імператора». Фільм мав перенести глядачів «у Китай 17 століття з його жорстокими законами, де панує зрада та лицемірство». Цікаво, що про таку анотацію думали тодішні пересічні товариші й товаришки?
Злободенним для того часу й дня сьогодення видається наступне оголошення: «Якщо у вас немає сумніву щодо прийняття у найближчому “Закону про в'їзд та виїзд за кордон” та з нетерпінням на нього чекаєте, не втрачайте часу — потурбуйтесь про своє майбутнє!» Далі йшлося про те, що існує понад тисяча фірм по всьому світові, куди вінничани можуть влаштуватися на роботу.
Розгул венеричних захворювань
Тодішня завідувачка шкірвендиспансеру О. Мороз запевняла, що попри розповсюдження СНІДу у світі, у Вінницькій області хворих на нього немає. Журналісти пішли до медзакладу перевіряти. Людей, хворих на СНІД не знайшли. Проте почули чимало неприємних історій про венеричні захворювання.
У публікації йшлося, що найбільша група ризику це студенти Вінницького педагогічного та політехнічного інститутів. Безладний та незахищений секс призводив до гонореї та сифілісу, подекуди у запущених стадіях. Не сильно відставали й учні міських профтехучилищ.
«Ось де інформація для роздумів і комендантам гуртожитків, і вихователям, і батькам, і, звісно, тим, хто йде на “партнерство” з ними», — міркував автор.
«Вервольф»
Впродовж 1991 року у ЗМІ кілька разів згадувався бункер Гітлера, що знаходиться неподалік Вінниці. У газетах писали: «Схоже, наближається розгадка таємниць ставки Гітлера “Вервольф”». Вчені з понад десяти вишів України та росії мали завершити всі пошуково-розвідувальні роботи.
Планували провести аерокосмічну та наземну перевірку якимись унікальними на той час приладами. Обіцяли використовувати роботів, які з'ясують чи є у підземеллях отруйні речовини та вибухівка. Дослідники припускали, що всі основні ходи й приміщення знаходяться на глибині 10-15 метрів, під надтвердим гранітним плато. Саме тому бункер мав би вціліти після підриву. На жаль, таємниці ставки «Вервольф» нерозгадані досі.
Кашпіровський та Глоба
Не один раз впродовж останнього року існування СРСР згадувався й випускник вінницького меда і «цар телебачення» Анатолій Кашпіровський. Влада заборонила транслювати сеанси його так званої «телеанестезії», а притомні лікарі називали Кашпіровського «шарлатаном» та «психофашистом». Водночас в одній з публікацій наводиться цифра у понад два мільйони листів й телеграм, які пересічні громадяни Союзу надіслали до різних інституцій з проханням повернути Кашпіровського.
Проводилися й великі конференції, присвячені феномену Кашпіровського, куди приїжджали академіки та професори, зокрема з-за кордону. Одну з таких відвідав й доктор технічних наук Вінницького політехнічного інституту В. Кожем`яко. В інтерв'ю опісля цей чоловік пропонував створити у Вінниці «Клуб друзів Кашпіровського» й наголошував: «Треба припинити цькування феноменального таланту».
До слова, подібні методи лікування, які не мали під собою ніякого доказового підґрунтя підтримували й деякі газетярі, не соромлячись при цьому відкрито закликати своїх читачів слідувати їм. Ось, до прикладу, такими словами починався перший випуск щотижневика «Південний Буг», який побачив світ у січні 1991 року:
«Перший номер — чудодійний. Він “заряджений” біоенергією екстрасенсів вінницького експериментального центру “Атлант” при президії Академії медичних наук СРСР».
Ще однією цікавою особистістю того часу був астролог Павло Глоба. Його «прогнози» активно тиражували газети різних рівнів. Популярним він був й серед вінничан. Ось що астролог навіщував у липні 1991 року:
«У 2003 році відбудеться зустріч з інопланетянами. … У 21 столітті Україні буде властиве правління жінок. … Кінець світу скасовується. … На заході України можлива нова аварія АЕС. … Горбачов залишить політичну арену 1996 року».
Забруднення річки
Виявляється, проблемною річка Південний Буг була ще на початку дев'яностих. У травні 91-го на сполох забили юннати, закликавши всіх небайдужих почати очищати її береги та притоки від звалищ і смітників, розчистити джерела, обсадити вербою. Операцію з оздоровлення Бугу назвали «Вербовий пояс».
Вандали у соборі
Резонансною подією того року став погром у Преображенському соборі. Як йшлося у статтях, фанатично налаштовані православні вінничани зруйнували орган, що знаходився всередині. Вартість музичного інструмента становила 500 тисяч доларів.
На такий крок радикально налаштовані парафіяни УПЦ московського патріархату пішли через повільне розв'язання їхній проблемних питань. Мова йшла про рішення міськвиконкому, згідно з яким вірянам передали один із залів собору. Другий, де й знаходився орган, мав перейти до них через п'ять років, коли зведуть інше приміщення для рідкісного музінструмента. Опісля стало відомо, що чекати стільки ніхто не збирається.
Незалежність
Впродовж року у тогочасних ЗМІ активно обговорювали майбутнє України, референдум, незалежність, кандидатів на майбутніх президентських виборах й так званий «ГКЧП».
Вінничани чітко дали зрозуміти, що вони за вільну країну. Після проголошеного Верховною Радою 24 серпня Акту про незалежність України, вже 25 вінничани вийшли під міську раду на мітинг на його підтримку. Містяни засудили «Серпневий путч» й вимагали для його учасників покарання. Також на мітингу вимагали заборонити Комуністичну партію Радянського Союзу та закриття партійних комітетів.
Вимогою містян під час одного з вересневих мітингів була відставка керівництва облради, прокурора області, начальника УВС, начальника УКДБ. Крім того, мітингувальники вимагали відкликати з народних депутатів цілу низку осіб.
Незадовго до референдуму щодо незалежності України, у вінницьких газетах почали з'являтися листи політиків. Ось, наприклад, звернення депутатів міськради до громадян:
«Ми, депутати Вінницької міської Ради, висловлюємо свою підтримку Акту про державну незалежність України і закликаємо всіх громадян нашого міста взяти участь у референдумі і сказати “Так” незалежній Українській державі. Вважаємо це патріотичним обов'язком і справою честі кожного, хто називає Україну своєю Батьківщиною».
В інших осінніх статтях того року писали таке: «Створена справді імперія зла, в ролі її головного ідола всюди поставлений, повішаний, намальований, виліплений Ленін. Створена нова релігія, основою якої служать три головних принципи людських стосунків: обожнювати і плазувати перед вищим, ненавидіти і заздрити рівному тобі, підганяти і давити підлеглого тобі. Тільки при виконанні цих правил нам було обіцяно жалюгідне існування в цій країні».
Вже 1 грудня пройшов Всеукраїнський референдум. Маємо таку статистику по Вінницькій області: до списків виборців занесено 1 мільйон 424 тисячі 110 людей. За незалежність України проголосувало — 1 мільйон 242 тисячі 244 людини (95,4%).
На президентських виборах 72,3% вінничан віддали свої голоси за Кравчука. За Чорновола — 18,2%. За Лук`яненка — 3,3%. За Юхновського — 1,6%. За Гриньова — 1,4%. За Табурянського — 0,4%.
Україна стала незалежною. Леонід Кравчук був новообраним Президентом. На цій ноті вінничани зробили перший крок у новий 1992 рік. Яким він для них був, ми розповімо у наступному матеріалі.
Читайте також:
А пам'ятаєте вагон з цюрихським балетом? Розповідаємо про незвичний громадський транспорт Вінниці
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
