«Нєма знан з історії»: що і чому болгари мали б знати про Вінницю?
- Який стосунок має Вінниця до визволення Болгарії від османського панування, що тривало 500 років?
- Що знають пересічні болгари про вінницьку сторінку у здобутті своєї незалежності?
- Розповідаємо, як Вінниччина стала частиною історії болгарської свободи.
- Факти збирав журналіст «20 хвилин/RIA у Болгарії й Україні.
У болгарських містах Бургас і Приморско журналіст «20 хвилин»/RIA цікавився у пересічних громадян, що вони знають про визволення країни від османського поневолення.
Моє питання — не проста допитливість. Хотілося дізнатися, чи відомо болгарам про вінницький слід у цій історичній події. У нашій області знаходиться могила того, хто підписував договір, за яким болгари скинули османське ярмо й здобули незалежність. Нагадаю ще раз: османська імперії утримувала Болгарію у поневоленні 500 років.
Втім, навіть до постаті визволителя у болгар змінюється ставлення: від вшанування його імені у назвах населених пунктів, вулиць, площ — до скинення бюста з п’єдесталу і припинення відвідання могили офіційними делегаціями. Та й підписаний договір тривав тільки три місяці.
Розповідаємо подробиці про вінницький слід у визволенні болгар від Османської імперії і чому болгари не знають, що їх визволитель похований у нашому краї.
Усипальниця у храмі у болгарському стилі
Нагадаємо історичний факт: свою державність болгари відновили 3 березня 1878 року. Сталося це після завершення російсько-турецької війни і масових повстань, що прокотилися по всій країні. Протести людей співпали з поразкою Османської імперії у російсько-турецькій війні, що закінчилася підписанням мирного договору між російською й Османською імперіями 3 березня 1878 року. В історії документ значиться як Сан-Стефанський мирний договір. А зазначена дата стала днем визволення країни. Таким чином через довгих 500 років поневолення Болгарія скинула з себе османське ярмо!
Одним з двох підписантів договору з російської сторони був генерал граф Микола Ігнатьєв. На той час він служив послом у Константинополі. Його могила знаходиться на Вінниччині — у сімейній усипальниці у храмі Святої Богородиці, що у селі Круподеринці колишнього Погребищенського району.
Храм збудований на кошти графа. Споруда нагадує Володимирський собор у Софії, тільки менших розмірів. Пишуть, що Ігнатьєв особисто просив архітекторів відтворити схожість софійського храму.
Церква у Круподеринцях є пам’яткою архітектури. Цей статус їй надали у радянські часи.
Життя Ігнатьєва зупинилося у 1908 році. Він помер у своєму помісті у Круподеринцях. На той час йому було 76 років.
Сан-Стефанський договір став останньою сторінкою у дипломатичній кар’єрі Ігнатьєва. Після того йому доручали низку державних посад, але, зрештою, цар відправив його у відставку. Тоді граф оселився у Круподеринцях, де знаходилося його родове помістя.
Автор публікації бачив будинок сім’ї Ігнатьєва у Круподеринцях. Він зберігся до наших днів. За сучасними мірками, це скромна одноповерхова будівля. Щоправда, з багатьма кімнатами. У графа з дружиною було восьмеро дітей. У радянські часи, а також у роки незалежності, там знаходилася місцева школа. У 2011 році у приміщенні відкрили музей у пам’ять про визволителя Болгарії. Сільська рада виграла грант, додала частину своїх грошей і таким чином у двох кімнатах обладнали музейні експонати.
Журналіст «20 хвилин»/RIA заходив також в усипальницю. Вона знаходиться під храмом. Крім графа, там отримали вічний спочинок його дружина і донька.
Біля храму є незвичний, як для Поділля, пам’ятний знак. Він виготовлений у формі морського якоря.
Це пам’ять графа про свого сина Володимира і його друзів. Вони служили морськими офіцерами, загинули у російсько-японській війні.
Не їдуть болгари на могилу визволителя
Був час, коли у Круподеринці приїжджали делегації з Болгарії, аби віддати данину шани своєму визволителю. Традиційно робили це у березні, коли їхня країна відзначає День своєї незалежності. Найчастіше гостями були дипломати з посольства Болгарії в Україні.
Втім, уже багато років болгари забули дорогу до Круподеринець. Чим це можна пояснити? Своїми думками з цього приводу ділиться редактор Погребищенської газети «Колос», учасник російсько-української війни Микола Маценко.
— Я пригадую приїзд офіційної делегації у Круподеринці у 2012 році, — розповідає пан Микола. — Тоді гостями були працівники болгарського посольства в Україні. Очолював їх пан посол. Все відбувалося, як кажуть, на високому рівні. До участі у події долучилися керівники району, представники області. Болгарам показали музей Ігнатьєва. Його відкрили за рік до того. Навіть фото збереглися,як їх зустрічали у Круподеринцях.
Співрозмовнику запам’яталося спілкування дипломатів з сільським головою Круподеринець. На той час ним був Василь Мельник. Вони дякували за ініціативу у створенні музею. Обіцяли натомість підтримати громаду в ремонті дороги. Однак виконати обіцяне їм не вдалося.
—Після тієї поїздки у 2012 році делегацій з Болгарії у Круподеринцях більше не було, — говорить Микола Маценко. — Принаймні офіційних. Це можу стверджувати безпомилково. Можливо, приїжджали представники громадських формувань, але не чув про таке. Коли приїжджали офіційні делегації, редакцію завжди інформували і ми брали участь у таких зустрічах.
—Чим пояснити, що болгари забули дорогу до могили свого визволителя? — запитую у співрозмовника.
—Можливо, тому, що у нас війна, — каже пан Маценко. — Але ж після 2012-го року часу минуло немало. Думаю, всі їхні кроки, в тому числі й поїздки на могилу Ігнатьєва, узгоджувалися з росіянами. Принаймні на рівні російського посольства в Києві. Без політичного підтексту тут не обходилося. Мабуть, саме в цьому слід шукати причину.
Що говорять у Болгарії про Ігнатьєва?
У болгар неоднозначне ставлення до свого визволителя — графа Ігнатьєва. Так стверджує мій співрозмовник з Бургаса пан Георгій. Частина людей вважає графа мало не національним героєм, а в інших — думка протилежна.
—Напад росіян на Україну ще більше посилив недовіру до нащадків сталіна, — говорить болгарин Георгій. — Прості люди завжди проти війни. Щоправда, росія дотепер намагається утримати нашу країну під своїм впливом, але це вже не те, що було раніше.
Георгій згадує випадок, що мав місце два роки тому у Варні. Тоді невідомі скинули бюст графа Ігнатьєва з постамента. Ще раніше обливали його чорною фарбою. Щоразу, пам’ятний знак відновлювали і повертали на місце. Це супроводжувалося заявами російського посольства із засудженням таких дій. Однак їхні заяви не мали впливу на пересічних громадян.
Чоловік наголошує, що у Варні проживає багато росіян, у цьому місті одна з найбільших російськомовних громад. Здавалося б, там не могло бути такого випадку, але ж це сталося. Повідомлення про повалення бюсту облетіло всю Болгарію.
Мій болгарський співрозмовник непогано обізнаний з історією своєї країни. Під час розмови про звільнення країни від османського поневолення робить уточнення: «У російсько-турецькій війні на стороні росіян воювали багато українців, — говорить чоловік. — Тобто ви, українці, також допомагали нам скинути османське ярмо. Цей факт зафіксовано в історії. Але про це, чомусь, не згадують, лише підкреслюють роль росії у здобутті нашої незалежності. Я вважаю, що тут багато політики».
Мій болгарський співрозмовник не знав, що Ігнатьєв похований на Вінниччині. Хоча вважав його українцем. Насправді граф народився у Петербурзі. Частину свого життя справді прожив у нас, у Круподеринцях. Коли розповів йому, що офіційні делегації з Болгарії уже не приїжджають на могилу Ігнатьєва, чоловік одразу зауважив: «Я ж кажу, тут багато політики».
Розмова з паном Георгієм стала найбільш змістовною, якщо її порівнювати з іншими співрозмовниками. Його земляки, з якими спілкувався, менше обізнані про історичні факти визволення своєї країни. Якщо просив уточнити подробиці — як усе відбувалося, хто підписував договір і т.д. здебільшого чув у відповідь: «Нєма знан історії». Мовляв, це не для простих людей, про таке мають знати фахівці. Вінниця для моїх співрозмовників місто невідоме, щоправда, дехто чув хіба що його назву. Запитувати, чи знають, що у нашому краї знаходиться могила визволителя їхньої країни, не було смислу. Натомість просто розповідав про цей факт.
Дипломатична перемога чи поразка?
В одній з публікацій на блозі «Болгарин» натрапив на статтю про Ігнатьєва з цікавим фактом. У ній стверджується, що Сан-Стефанський договір, який готував і підписав Микола Ігнатьєв, став його дипломатичною поразкою, після якої він уже ніколи не повернувся до дипломатичної служби.
Насправді Сан-Стефанський договір залишався чинним дуже короткий час. Причина в тому, що Ігнатьєв зумів зафіксувати в ньому положення про те, що російські війська залишаються в країні ще на два роки, а османська армія має негайно покинути територію Болгарії. Отож, незалежна держава залишалася під протекторатом росії, яка таким чином здобула вигідне стратегічне геополітичне становище на Балканах. Саме тому Ігнатьєв все зробив для того, аби договір підписали без зволікань.
Як зазначено у публікації на блозі «Болгарин», фокус Ігнатьєву не вдався.
Коли в документ глибше вникли інші країни, вони не погодилися з такими умовами.
13 липня 1878 відбувся Берлінський конгрес, на якому повністю переглянули умови Сан-Стефанського договору.
Повну незалежність Болгарія здобула тільки у 1908 році.
Втім, дипломатична поразка Ігнатьєва стала перемогою Болгарії, яка здобула автономію.
Читайте також:
«Говорітє по-русскі?»: болгари швидше забудуть російську, ніж українці - враження журналіста RIA
«У мене не було жодного двохсотого»: історія єгеря з Хмільника, який на фронті з сином і братом
«Зніми хрестик»: спогад про вінничанина, який водив трамвай, служив Богові, похований біля храму
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
