Дружина морпіха з Вінниці: «Не знаю, як вони витримали пекло «Азовсталі». Вистояли на характері»

• Більше 80 днів наші військові тримали фортецю «Азовсталі», а їх рідні крепко трималися за віру і власні серця.
• Зараз хлопці у російському полоні, їх рідні продовжують вірити.
• «Головне що вижили, а зустрінемось обов’язково», — говорить Юлія Міллер, дружина морського піхотинця, до речі — вінничанина.

З початку повномасштабної війни Юлія Міллер разом із маленьким сином живе у Вінниці. Чоловік Юлії — морський піхотинець, служив у Маріуполі з 2014 року і поїхав на позицію набагато раніше, ніж почалась повномасштабна війна. Разом з побратимами тримав оборону «Азовсталі». Зараз — у російському полоні…

— Це був перший раз, коли мені було дуже важко Женю відпускати, щось передчувала напевне, — почала свою розповідь Юлія, з якою ми зустрілись біля вінницької Вежі. — Раніше якось спокійно відпускала, знала, що все нормально буде. Останнім часом мене турбувала тільки моя дитина, я не дивилась і не читала ніяких новин. Взагалі не орієнтувалась у подіях. Не думала, що там щось може бути. Але коли останній раз відправляла чоловіка на службу, вперше плакала. Зателефонувала його мамі і сказала: «в мене таке погане передчуття, так стискає всередині, щось погане має бути». На мої передчуття ніхто не звернув уваги, бо чоловік постійно їздив на позиції і взагалі він на війні з 2014 року, це людина, яка розуміє, що таке снаряди, які летять на тебе. Дзвонила Жені, він мене заспокоював…

— А 24 лютого настав страшний день, всюди були черги, я взагалі не розуміла, що відбувається, — розповідає дівчина. — Гроші з банкоматів не зняти, все закрито. Вже в той день в Миколаєві були страшні пробки, потім якось різко почались обстріли. Я думаю чоловік знав, що може щось початись, але нічого не говорив, і взагалі по роботі нічого не говорив. В перший день вторгнення він просто знайшов людину, яка вивезла нас із дитиною з Миколаєва до Вінниці. Мій чоловік вінницький, у нього тут батьки, я зараз тут із ними.

Хронологія наче в тумані

— Я взагалі не пам’ятаю, як усе сталося, — говорить Юлія. — Це якось так різко відбулось саме в Маріуполі. Пам’ятаю новини, коли журналісти ще були в Маріуполі, вони чули постріли, показували, що відбувається. Показували людей, які чули ці постріли і просто завмирали біля будинків. Деякі маріупольці евакуювались з однієї частини міста в іншу. Я пам’ятаю, що наші морпіхи, взяли на себе перший удар російського війська. Саме вони були на перших лініях оборони міста. І я пам’ятаю, що вони спочатку відбивали, відбивали, відбивали, а потім постало питання — де підмога? І занадто великий наплив ворога.

— Тоді мій чоловік телефонував мені в тривозі, не розумів, що там по новинам, у мене запитував, — продовжує Юлія. — Я не пам’ятаю, які це числа були, для мене вони всі перетворились на один суцільний день. Прокидалась і одразу дивилась чи хтось із наших був на зв’язку. Чи хтось був у мережі, і якщо хтось із командування був у мережі для мене вже було добре. Я просто писала — живі? Вони мені просто ставили «+». Було страшно й неспокійно, коли хлопці кілька днів не виходити на зв’язок. І так кожен день, кожен день схожий на інший.

Як почалась історія «Азовсталі»

Наших морпіхів почали витісняти з їх позицій. Вони понесли багато втрат. У Маріуполь від самого початку йшли елітні війська росії. Вони знали, що таке війна, знали, що і як робити, і своєю кількістю, кількістю зброї й техніки, просто витісняли наших.

— Спочатку я не знала, де наші хлопці стояли, лише про те, що вони боронили Маріуполь, наскільки це було можливо, об'єднувались з іншими підрозділами, — розповідає Юлія. — Але потім усе дійшло до критичного рівня, у наших хлопців закінчувались зброя, харчі, деякі потрапили в полон. Тоді морпіхи прийняли для себе рішення з’єднатися з «Азовом» і прорватись до «Азовсталі». При прориві вони втрат не понесли. Вважали, що вибороли шанс, а в результаті потрапили в пастку.

«Азовсталь» — нескінченне пекло

— Мені страшно про це думати, не те, що говорити... — не стримуючи сліз розповідає Юля, — те, що пережили хлопці, те що пережили їх сім’ї — щось немислиме, що не піддається логіці, що неможливо вмістити в серці.

Спершу хлопці зраділи, що вони змогли, вони зробили. А потім…, потім було пекло.

Тому що жодних волонтерських коридорів за весь час, плюс цивільні люди, які застрягли там разом із нашими військовими. Яких військові кормили, незважаючи на власний голод. Яких військові обороняли, незважаючи на власні втрачені кінцівки й тіла.

— Там була кімната, де вояки зробили таку собі імпровізовану операційну, там хлопці-медики проводили важкі операції, в основному ампутації, там були якісь запаси ліків, — розповідає Юлія. — Але десь за два тижні до евакуації наших, цей «госпіталь» розбомбили й медикаментів не стало. Тому, коли в хлопців траплялися поранення, навіть незначні, медикам доводилось ампутувати кінцівки, щоб не пішло зараження. Бо була повна відсутність антисептичних засобів, антибіотиків. Боже, ці хлопці так мучились, у них не було знеболюючих. Люди помирали від сепсису, від того, що в них відгнивали кінцівки. Я не знаю, як вони це все витримали.

А ще на них постійно кидали авіаційні бомби, працювала артилерія з моря, сухопутні війська, і жодного дня тиші. А вони трималися!

— За весь цей час мій чоловік жодного разу не сказав, що йому тяжко, настільки оберігав мене від негативу, — каже Юлія. — Просто говорив: усе добре. Не сказав, що закінчується провізія, що немає ліків, я все це дізнавалась від інших або з новин.

Разом із дівчатами

Юля Міллер разом із дівчатами і дружинами військових створили загальний чат, де домовлялися й організовували мітинги та різноманітні акції на підтримку бійців. Вони підняли хвилю навколо «Азовсталі», і про це заговорив весь світ.

— Ми дуже вдячні «Калушу», які на Євробаченні заговорили про «Азовсталь», їм написала дружина нашого військового, що поруч з іншими хлопцями тримав там оборону, і попросила про допомогу, — говорить Юля. — Хлопці з гурту взяли на себе повноваження і відповідальність, адже не знали, що їм за це буде, і прокричали на весь світ: «підтримайте Азовсталь». За це їм велике Дякую!

Взагалі, чим гірші новини були на Азовсталі, тим більше дружини робили. У них було правило: немає безвихідних ситуацій.

Коли дівчата почали проводити мітинги (перший був у Києві), кричали за цивільних людей. Щоби про це почув весь світ. Підключали іноземні ЗМІ, звертались до міжнародних організацій, до світових лідерів, до всіх, хто має вплив. Бо розуміли, що там знаходяться не лише військові, там є діти, й це найстрашніше.

— Потім з’явилася інформація, що цивільних евакуюють, ця інформація постійно змінювалась, — говорить Юля. — Постійно переносились дати, через порушення домовленостей із боку росіян. Коли нарешті почалася евакуація цивільних, багато наших бійців поранили. Їх обстрілювали рашисти, коли вони поверталися на «Азовсталь».

Хлопці вистояли на характері

До початку евакуації, до того, як розбомбили «госпіталь», на «Азовсталі» знаходилось близько 600 поранених бійців. І коли ми говоримо про поранення — мова про тяжкі переломи, вогнепальні поранення, ампутації. Це не про зламані пальці. Тому що на такі травми там просто не зважали, брали до рук зброю і йшли на позиції відстрілювались.

— Всі бачили відеозвернення Сергія «Волини», командира морпіхів, як змінювалось його обличчя, скільки він мучився з тим переломаним носом, одному Богу відомо, але напевне командир уже не звертав на то уваги, — говорить Юля. — Та взагалі, що вони там пережили, видно по їх лицям, що вони там їли, як вони там….

Кожного дня в них були нові поранені, кожного дня нові втрати. Але офіційних даних про втрати немає, як і не має офіційних даних, скільки там було із самого початку. Чи дізнаємось ми колись? Відомо лише те що, наших бійців було в рази менше, ніж рашистів, які обстрілювали їх зі всіх сторін.

Ірпінь, Буча… Маріуполь

Ми здригались від фото та новин, які показували звірства рашистів на Київщині. Але Маріуполь, то в десятки разів страшніше. Вбивства, зґвалтування жінок і дітей. Там відбувалися дуже страшні речі. Люди під завалами помирали від зневоднення. А наші бійці не могли до них прорватися. Маріуполь — то вічний біль у серці.

Юля спілкувалась із багатьма дівчатами, які виїхали звідти, знає людей, які спілкувались із родичами з Маріуполя. Вони говорили про російські автівки, що їздили вулицями міста, глушили українські канали, натомість поширювали інформацію про повну капітуляцію української армії, про знищений Київ, про захоплені інші міста. І маріупольці нікуди не евакуювались, тому що розуміли — нема куди тікати, всюди одне й теж саме.

— Але я не думаю, що ми втратили Маріуполь, я дуже віру в ЗСУ, і ми повернемо всі наші міста, — говорить Юля. — Але скільки ще людей ми втратимо, щоби відбити свої території.

Рідні молилися

Доки військові тримали оборону на «Азовсталі» і переживали пекло війни, їх рідні жили в іншому пеклі.

— Для мене все, що відбувалось, наче в кошмарі, — говорить Юля. — Кожен день схожий на інший, постійно думка: чи живий. Я спілкувалась з іншими дружинами, дівчатами наших хлопців, усі кажуть одне й теж саме. «Ми наче разом із нашими чоловіками знаходимось там і переживаємо все те», ось так відчувалось всередині. Батькам я розповідала не все, їм не потрібно було знати, не витримали б. Дякувати Богу, що батьки не настільки прошарені, щоб шукати інформацію в інтернеті. Але мама чоловіка кожного дня ходила до церкви, і вдома постійно стояла біля ікон, молилася.

Сталеві обличчя

Зараз усі ті, хто більше 80 днів тримав оборону на «Азовсталі», знаходяться в російському полоні. Деяким дружинам, дівчатам, наші хлопці телефонували із СІЗО, казали, що в них усе добре, їх лікують, годують, не ображають, більше ніякої інформації немає. Але голоси в хлопців змінилися на краще, це радує.

— Не знаю, наскільки слова наших хлопців відповідають дійсності, наскільки зараз у них там усе відносно добре. Але вони пережили такі жахи, що навіть російський полон, напевне, сприймається як курорт, — говорить Юля.

Коли закінчиться війна

Зараз Юля із сином чекають на чоловіка й татуся. І можливо, коли Євгеній повернеться з полону, вони залишаться жити у Вінниці. Так наче мріяв її чоловік.

— Але він занадто морський піхотинець, — сміється Юля. — Морська піхота — це не робота для нього, це спосіб життя. Я коли одружилась із Женею, одружилась одразу з морською піхотою і прекрасно це розуміла. І це моя доля, я знайшла її, це людина, за яку готова боротись, гори перевернути.

До речі, разом вони вже чотири роки, одруженні два, їхньому сину 23 травня 2022 року, якраз на день Морської піхоти, виповнився рік.

Читайте також:

«Ой, у морі Чорному та й горить Москва». Золотий голос Козятина підіймає настрій на передовій

«Польова каша Стрижавчанка»: господині з Вінниччини готують консерви для захисників

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.