«Нарис не читав, але написано цікаво». У пам'ять про журналіста видали його книгу
- Про журналістів, надто колишніх, мало хто згадує, навіть серед пишучої братії.
- Розповідаємо про зовсім інший випадок.
Був такий журналіст Юрій Бондаренко. Запам’ятався своєю неординарністю.
У середині 70-х минулого століття очолював відділ сільського господарства обласної газети «Вінницька правда». Газета виходила щоденно, крім понеділка. У штаті нараховувалося майже сто творчих і технічних працівників.
Публікації Бондаренка виділялися легким стилем, простою мовою, яку він чув серед людей. Писав цікаво і швидко. Дивував колег тим, що під час відряджень майже нічого не записував. Діставав блокнот і ручку лише для того, аби занотувати прізвища, фіксував на папері цифри, які могли знадобитися під час підготовки статті.
Він мав феноменальну пам’ять. Під час спілкування з героями публікацій, ніби фотографував їх своїм поглядом. Після повернення в редакцію міг розповісти деталі зовнішності людини, пам’ятав манеру її спілкування, почуті фрази, часто вживані слова…
Від руки не писав — одразу друкував на машинці.
Завдяки цьому, швидше за інших колег здавав підготовлені тексти на вичитку редакційному начальству.
У червні 2023-го Бондаренку виповнилося б сто років. Він прожив тільки 67. Юрія Петровича не стало у 1990-му.
Вдячні учні видали його книгу — «Останній танк».
Ініціював її підготовку журналіст і письменник Віктор Мельник. Передмову написав Михайло Каменюк. Презентували видання в обласній науковій бібліотеці імені Валентина Отамановського.
Будинку редакції уже нема, але його можна уявити
Книгу неспроста назвали «Останній танк». Юрій Бондаренко воював на фронтах Другої світової. У червні 1941-го закінчив школу і пішов добровольцем на війну. Йому поталанило залишитися живим. На відміну від батька, той загинув у бою через рік після нападу гітлерівців. Мами пан Юрій взагалі не пам’ятав — вона померла у рік його народження.
У книзі — художня проза Бондаренка. Ці твори він писав, точніше, друкував, після роботи. Починається книга повістю «Останній танк». Бондаренко закінчував війну танкістом.
Вікно його кабінету виходило на нинішню Соборну. Робочий стіл стояв біля самого вікна. Це вікно, бувало, світилося допізна. Бондаренко залишався наодинці зі своїми героями. Як же майстерно виписував він їх!
До речі, будинку, в якому розташовувалася редакція, уже нема. Але його можна уявити. Будівля дуже схожа на ту, де нині обласне адвокатське об’єднання. Це поруч з Макдональдсом на Соборній. На місці редакції нині декілька будиночків, де продають каву, інші продукти і товари. Тут тролейбусна й автобусна зупинки Майдан Незалежності.
Саме у тій будівлі, якої вже нема, Бондаренко «строчив», крім газетних статей, художню прозу. Його рідна газета не друкувала таких творів. У партійного видання були інші завдання.
Частину творів свого вчителя пізніше надрукував у молодіжній газеті «Комсомольське плем’я» Михайло Каменюк. Сталося це тоді, коли Михайло очолив «молодіжку». Деякі з прозових творів Бондаренка з’явилися також у вінницькій районній газеті «Колгоспна зоря».
На основі цих газетних публікацій видали книгу. Тобто, це книга творів Юрія Бондаренка, а не спогади про нього.
До друку її підготували у видавничому домі «Моя Вінниччина» (серія «Твої люди, Вінниччино»). Надрукували у видавництві «Твори». Редактором-упорядником є Віктор Мельник, передмову написав Михайло Каменюк.
Книга читається цікаво. Це моя думка. Принаймні, деякі герої продовжують «ходити» за мною навіть через декілька днів після прочитання. Бо майстерно виписані Бондаренком!
Універсальний солдат
На презентацію книги прийшли колишні колеги і учні Бондаренка.
Серед них — Василь Паламарчук, нинішній голова обласної журналістської організації, Омелян Костко. Обидва у свій час працювали редакторами «Вінниччини» (газета змінила назву після набуття нашою державою незалежності).
У залі був колишній журналіст, редактор районки у Погребищі, а нині професор доктор історичних наук педагогічного університету імені Коцюбинського Сергій Гальчак.
Пам’ятаю Бондаренка і я, автор цих рядків. У роки навчання в університеті проходив практику у відділі Юрія Петровича.
Однак найбільше товаришував з ним Михайло Каменюк. Про це він розповів присутнім, коли модератор заходу Віктор Мельник, надав йому слово.
—Бондаренко чи не перший у нас в області досліджував історію загибелі автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, — зазначив пан Михайло. — Уже тоді він розповідав, що композитора вбив чекіст за завданням влади. Тодішній режим вважав талановитого композитора ідеологічним ворогом. Не знаю, звідки про це черпав інформацію Юрій Петрович, але саме від нього я уперше дізнався прізвище убивці Леонтовича.
Завдяки клопотанню Бондаренка пана Михайла взяли на роботу у «Вінницьку правду».
—Бувало, Юрій Петровчи проводжав мене на автобус, я до того працював у Літині, проживав в селі Івча, — продовжує пан Михайло. — За центральним універмагом було кладовище. Автобусна зупинка розташовувалася на вулиці Блока. Звідти на Літин ходив невеликий автобус марки «ПАЗ». Інколи ми йшли через кладовище і він говорив, що тут поховано багато військових Української Галицької армії. Юрій Петрович народився в Росії, але вражав знанням історії України, тих її сторінок, про які при радянській владі заборонялося говорити, не кажучи, щоб писати.
Ще він був дотепним на гостре слівце. Спогадами про його жарти може поділитися кожен, кому довелося працювати з універсальним солдатом. Так Каменюк назвав передмову до книги. Таким він дотепер уявляє свого колишнього наставника.
А для чого ви о другій ночі губи малюєте?
Про дотепи Бондаренка також було цікаво слухати під час презентації від інших його колег.
Василь Паламарчук згадав, як одного разу його розпікали на редколегії за допущену помилку. Вона була незначна, але хмари неабияк згустилися над головою журналіста.
—Дотепер пам’ятаю, як у тій ситуації Юрій Петрович розрядив обстановку, — ділиться спогадами пан Василь. — Коли дійшла черга висловитися Юрію Петровичу, він уважно подивився на кожного з присутніх, а тоді каже: «Подумаєш, помилка? У мене було в невеликій інформації аж три промахи, а тут на велику статтю маленька помилка». Після цих слів присутні на редакційній колегії усміхнулася і перейшла до обговорення іншого питання.
Омелян Костко запам’ятав інший епізод. Обговорювали нарис журналістки Луїзи Білозерової. Мова йшла про відзначення написаного премією. Пані Білозерова майстерно писала про людей.
—Юрій Петрович, а що ти скажеш про нарис? —звернувся до Бондаренка редактор газети Володимир Орлик.
—Я нарис не читав, але нарис хороший, — відповів пан Юрій.
Як після цього можна було стримати посмішку?
Ще одна кумедна історія трапилася у друкарні. Коли у Москві, чи Києві проходили з’їзди або пленуми партії, журналісти змушені були чекати повідомлень про їхню роботу. Такі повідомлення передавали по радіо, для цього був виділений спеціальний канал. Робили це зазвичай дуже пізно. Отримавши повідомлення, надрукований друкарками текст передавали у друкарню. Розміщували на першій шпальті, якщо великий, то з продовженням на другій.
Потім коректори уважно, по декілька разів, вичитували відбитки на газетній полосі, аби не вкралася помилка.
Все це затягувалося допізна, бувало, до першої, а то й до другої ночі.
Якось, закінчивши таку нічну роботу, всі почали збиратися додому.
Як згадує Омелян Костко, Юрій Петрович звернув увагу, що коректорка газети уважно наносить на губи помаду. Він звернувся до жінки по імені, мовляв, для чого це ви о другій ночі красоту наводите?
—Я буду йти зараз по місту, раптом, хтось зустрінеться на шляху, почне приставати, то щоб йому було приємно мене бачити, — слова жінки бальзаківського віку не могли не викликати сміх.
Шукайте маяки у журналістиці
На презентацію запросили студентів-першокурсників відділення журналістики педагогічного університету.
Саме до них звернувся професор Сергій Гальчак. Порадив орієнтуватися у свої професії на талановитих майстрів слова. Таких, яким був Юрій Бондаренко.
Досвід старших неодмінно має прислужитися, якщо вміти ним скористуватися. Адже молоде покоління журналістів йтиме тією само стежкою професії, яку вже здолали старші від них.
Журналістика нині змінилася, це правда. Але все одно пишемо і розповідаємо про людей. Їхні бажання, потреби залишаються незмінні.
До речі, журналістика завтрашнього дня матиме жіноче обличчя. Такий висновок можна було зробити, дивлячись на присутніх на презентації. Викладачі університету — згаданий Сергій Гальчак і Віталій Гандзюк підтвердили таке припущення: переважна більшість першокурсників, які опановують журналістику, є представницями жіночої статі.
Читайте також:
Обмін полоненими: вдалося повернути додому 44 людини, серед них четверо вінничан
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
