«Моя Батіста — конячка на мільйон!» Як дівчина з Канади врятувала від війни лошицю

Як же Софія любить свою Батісту! Про своє спілкування з гнідою детально розповідає в Інстаграмі

• Софії навіть уявити страшно, що її конячка на кличку Батіста могла залишитися у тій конюшні, яку обстріляли рашисти.
• Це ж треба було приїхати з далекої Канади, щоб врятувати лошицю!
• Як усе відбувалося? Яка подальша доля Батісти? Зрештою, чому мама й донечка не стали тікати від війни за кордон?

У шість років Софія уже відвідувала заняття у школі верхової їзди. Було це в Оттаві, де на той час проживала з мамою. Тренувалася в одному з класичних видів кінного спорту, що має назву «виїздка». Відвідувала заняття понад десять років, аж до переїзду в Україну. Брала участь у змаганнях, має відзнаки.

Її мама, пані Ліана, розповідає, що у Канаді кінний спорт не менш популярний, ніж хокей. Заняття у школі верхової їзди коштують не дешево, але вона не шкодувала грошей. Як тоді, так і тепер, серцем відчувала: донька не уявляє себе без коней.

Конюшню обстріляли рашисти

Мама з донькою приїхали в Україну ще до війни.

Софія хотіла мати власну конячку. Купили Батісту. Дівчина часто називає її конячкою на мільйон! Уточнює, що йдеться не про вартість. Любить Батісту на мільйон. Каже, її гніда дуже розумна, старанна і слухняна.

Коли уявляє ситуацію, що тоді, під час обстрілу конюшні, лошиця могла загинути, холодок відчуває у серці. Серед убитих тварин могла опинитися і Батіста. Софійка розмірковує: якби залишилася у Канаді, улюбленої конячки уже не було б на світі. Жах! Зрештою, їм відмовляли у продажу.

— Ви довго роздумували, тому ми вже пообіцяли іншому покупцеві, — сказала власниця Батісти.

Побачивши вираз обличчя дочки, яка ледь стримувала сльози від почутого, пані Ліана запропонувала більшу суму, ніж готовий був заплатити їхній конкурент.

— Покупець, у якого ми «відбили» конячку, мав утримувати її на тій само конюшні, яку обстріляли росіяни, бо іншого місця для цього у нього не було, — згадує Ліана. — Про це говорила власниця конячки, такою у них була домовленість. Тому насправді ми врятували гніду, ще не знаючи, що буде  війна і влучання в конюшню. Купили її на початку лютого, а 24 числа того ж місяця на нас полетіли ракети».

Спеціальним транспортом Батісту перевезли з Чернігівщини на Вінниччину.

— Моя конячка бачила Київ, ми їхали навіть по Хрещатику, — згадує Софійка.

Її з мамою здивувала ще одна обставина: Батіста народилася на конефермі біля Вінниці. Вона належить Яні Віднічук.

— Конячку ми знайшли через Інтернет, — говорить Ліана. — Про те, що вона «вінничанка» за народженням, дізналися випадково. Прийшли на конеферму до пані Яни Віднічук просити місце для лошиці, яку мали купувати. Показали фото. «Так це ж наша Батіста», — вигукнула від здивування пані Яна, побачивши фото. Її продали у Чернігів, а ви назад повернете у Вінницю.

На фермі у пані Яни на той час було мало місця. Але взяти на утримання Батісту вона погодилася. Та тварина повернулася додому. У «приймах», тобто на фермі Віднічук, конячка перебувала до нинішньої весни. Відтоді у неї свій «дім». І компанія свою.

З Сейдою, яку мали відправити на забій

— Ми дуже довго шукали місце, де можна було б обладнати обору для утримання і вигулу Батісти, — розповідає пані Ліана. — Хотілося, щоб поруч був ліс. Крім того, велика земельна ділянка з левадою для вигулу. Оглянули територію навколо Вінниці, Калинівки. Нам пропонували садиби із земельними ділянками, де вирощують картоплю, овочі, ягоди, де ростуть сади. Було все, крім левади.

Вони вже втратили надію, що вдасться знайти таке місце. І раптом пригледіли те, що потрібно, — і левада, і ліс поруч… Одразу викупили ділянку з будинком. Вже обладнали обору, захистили її електропастухом. Нині майстри облаштовують накриття. Воно потрібно для того, щоб коні мали можливість сховатися від дощу або від спеки, такої, як нині.

— Знаю, що за рубежем коней не утримують у конюшнях, — каже пані Ліана. — Для тварин важливо, щоб був вигул. У Канаді при температурі мінус 20 накривають коней рядниною, а в нас уже при мінус п’ять укутують. А от про вигул тварин там дбають постійно.

Місце гарне, але Батіста почувалася сумною у своїй новій «домівці». Пані Ліна і Софія одразу зрозуміли, в чому справа.

— Коні тварини соціальні, — розповідає жінка. — Їм потрібна пара.

Тому ми купили лошицю. Назвали Сейда. У перекладі з німецької це означає «шовк». Чому така кличка? Є батист, то має бути й шовк — так розмірковували, обираючи назву.

Спершу Сейда дуже хвилювалася на новому місці. Коли Батіста зникала з її поля зору, молода лошиця аж тремтіла від страху. Мабуть, неправильно була проведена розлука з «мамою», тому це негативно позначилося на психології тварини. Таке припущення висловлюють співрозмовниці. Згодом все владналося. Тепер вони обоє щасливі. Це видно неозброєним оком. Умови утримання дуже багато значать для коней. По-друге, вони не самотні.

Запитую, якої породи їхні конячки. Батіста є володимирським ваговозом, такої породи був жеребець, а кобила — безпородна. Кобилиці уже п’ять років. Сейда — орловський рисак, але також тільки на половину, під час парування таку породу мав жеребець. Цій лошиці понад рік.

Не для змагань

Софія навчає Батісту простим вправам. Чи буде брати участь у змаганнях?

— Це не моє, — говорить дівчина. — Дуже хвилююся, коли потрібно змагатися з іншими, виборювати результат. Не для моєї нервової системи.

Зате із задоволенням згадує про першу прогулянку в лісі на новому місці.

Про свою першу виїздку з Батістою і Сейдою на новому місці згадує дівчина.

— Навіть не можу описати емоції, які тоді відчувала, — згадує Софія, вона про це також розповіла на своїй сторінці в Інстаграмі. — Це було прекрасно. Батіста була феноменальною, коли її вперше покатали на новій території. Сейда теж виглядала дивовижною. Вона з цікавістю уважно стежила за нами.

Софія уточнює, що перед тим, як вони її купили, на лошицю були інші плани — її мали відправити на забій. Тепер Сейда, як і Батіста, насолоджується життям. Дівчина каже, що вже навчила її певних вправ, а за слухняність навіть зробила перший педикюр.

До речі, обидві конячки без підков. Копита їм чистить коваль. Запрошують його один раз на два тижні. Щоправда, їхати доводиться далекувато. Підтримують контакти з двома ковалями: один з Житомирщини, інший проживає ще далі. З ветеринаром простіше — він проживає ближче.

Чому не втекли від війни?

Пані Ліана упродовж 30-ти років проживала в Канаді. У країну «кленового листя» перебралася з мамою на початку 90-х. На той час закінчила перший курс Вінницького медичного училища. Назад повернулася уже зі своєю донечкою Софією, яка також закінчила перший курс університету в Оттаві. У країні за океаном вийшла заміж. Продовжила медичну освіту, працювала у хірургічному відділенні однієї зі столичних клінік. Мала гарну зарплату, у них було власне житло. На жаль, з чоловіком розлучилися. Втім, не це стало причиною повернення в Україну.

— Мені завжди хотілося на рідну землю, — розповідає пані Ліана. — У Калинівці бабуся переписала на мене квартиру і я не продала її. У цю квартиру ми повернулися. Багато-хто співчував нам, бо почалася війна. Люди виїжджали з України, а ми, навпаки, приїхали. Можна було повернутися. В Оттаві залишилася моя мама, тобто бабуся Софії. Вона умовляла нас тікати від війни, ми не погодилися.

Співрозмовниця сказала фразу, яка пояснює причину, чому вони залишилися в Україні: «Навіть у тривожні часи вдома краще, ніж на чужині». Вона так засумувала за рідним краєм, що у перші дні після повернення постійно старалася спілкуватися із земляками. Бувало, сідала у будь-який автобус і їхала, роздивлялася людей, починала розмову. На ринок приходила не так за покупками, як для розмови.

Осколок вразив серце

Коли почалася війна, конячка Софії Батіста знаходилася на фермі вінничанки Яни Віднічук. В один з днів сюди доставили ще шестеро коней з Київщини. Це були багатостраждальні тварини, які дивом врятувалися після обстрілу конюшні. На відміну від тих, які згоріли живцем.

Прикро говорити, але ще один кінь на кличку Роккі помер уже на фермі біля Вінниці. За словами пані Яни, Роккі зазнав немало поранень. Його оперували, у ньому бродив осколок, який, зрештою, підійшов до серця.

— Це була трагедія для усіх нас, — говорить жінка.

За її словами «київських» коней уже нема на фермі. Троє з них повернулися на Київщину, ще двоє поїхали за кордон, у Німеччину. Там нині працює власниця конюшні під Києвом, яку знищили окупанти. Жінка забрала своїх улюбленців у Німеччину.

Нині на фермі залишилося п’ятеро буйногривих з ферми Віднічуків.

— Наші коники теж постраждали, — розповідає пані Яна. — Нещодавно над нами збили ракету. Від цих страшних звуків тварини порозбігалися, дістали стрес, у такій ситуації вони не можуть опанувати собою. 

Після того жінка ще більше обціловує своїх улюбленців, такими є усі п’ятеро тварин.

— Це частинка моєї душі, мого серця, — говорить співрозмовниця. Нині на її кониках катаються діти з Маріуполя, інших міст, це переселенці, які переїхали до Вінниці.

— Уже шість великих груп відкатали, — говорить пані Яна.
 

Читайте також:

«Це просто катастрофа!» Чому гине риба у воді і що робити з мертвим «сріблом»?

Вони обрали життя тут, а їх «кинули». Історія переселенців з нашумілого проекту дому для ВПО

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.