«Мамо, ти тільки дочекайся мене…» Про що писала з полону мамі бойовий медик Ірина Стогній

Повернення Ірини (на знімку праворуч) додому після реабілітації чекають її земляки, друзі, а найбільше - рідна матуся

• Понад пів року перебувала у полоні старший бойовий медик 56-ї бригади ЗСУ Ірина Стогній .
• Її звільнили 17 жовтня разом зі 108 жінками.
• Весь цей час дочку чекала хвора мати разом з братом Ірини.
• Про важкі дні невідомості мати розповіла RIA, згадала про лист, який отримала від дочки з полону, як молилася за неї, які бачила сни…

Ірина Стогній служила старшим бойовим медиком в одному з підрозділів 56-ї бригади ЗСУ. Це був її другий контракт. Перший раз прийшла на службу у 2015-му. Готувала військовим їжу, після школи отримала спеціальність кухаря-офіціанта. Побувала у гарячих точках на Донбасі, на собі відчула обстріли у Пісках, що біля Донецька.

Після закінчення 3-річного контракту якийсь час побула вдома, а тоді сказала батькам, що на службі почувається краще, ніж у мирному житті. Уклала новий контракт на такий само термін — три роки. Набула нову спеціальність. Навчалася за програмою парамедиків, опановувала за стандартами НАТО. Служила у Маріуполі.

—Від березня місяця і до 17 жовтня я не чула голос дочки, — розповідає її мама Галина Михайлівна. — Про те, що вона у полоні в росіян дізналася у травні, син про це сказав. Руслан трохи старший від сестри. Прочитав в Інтернеті. Каже, мамо, Іра жива, але вона в полоні.

З мамою військової  Ірини — Галиною Михайлівною познайомила їхня землячка Зоя Марущак із села Крищинці, що в Тульчинському районі. Пані Зоя згадала свою зустріч з Іриною, коли возила волонтерську допомогу військовим. У той момент землячки почувалася, ніби рідні.

—Усім селом переживали за Ірину, коли дізналися, що вона у полоні, — розповідає пані Зоя. — Маму підтримували, розуміли, як жінці важко у такий час. Тепер радіємо, що дочка повернулася, чекаємо, коли після лікування приїде в село, обійме маму, зустрінеться із земляками.

Лист без числа і адреси

Галина Михайлівна проживає одна. Чоловік помер від онкології. Іра на той час уже служила за другим контрактом. Їй вдалося приїхати, провести батька в останню путь. Так кажуть її земляки із села..  

Син у Вінниці, приїздить на вихідні допомогти мамі. Без допомоги їй важко, жінка після операції. У неї, як і в чоловіка, виявили онкологічне захворювання. Почувається зле. Хвороба дала ускладнення на ноги. Ходить, спираючись на милиці. Через це не може нині поїхати до дочки. Ірина після полону на реабілітації у лікарні в Дніпрі.

Вдома у пані Галини під руками блокнот з десятками телефонних номерів. Дізнавшись, що дочка у полоні, вона телефонувала всім,  кому тільки можна. Не дзвонила хіба що самому Господу Богу, каже жінка.

У деяких місцях аркуші у записнику зі слідами від сліз.

Неабиякою радістю став для неї лист від дочки.

На листку паперу не значиться ні дата, ні місце, де він написаний.

—В Україну його привезли представники Червоного Хреста, — говорить жінка. — А вже тут мені надіслали поштою. Це була одна-єдина звісточка від моєї Іринки. Читала, а сльози дощем падали на папір. Весь час витирала, щоб рядки не стерлися від сліз.

Запитую пані Галину, чи можна ознайомитися з текстом.

—Чого ж не можна? — каже вона. — Прочитаєте, і зрозумієте, нема там ніяких секретів.

Текст написаний російською мовою. Не складно перекласти на українську.

 —Дорога моя мамочко! Пише тобі твоя дочка Іра. Я жива-здорова, але тільки у полоні в Росії. Нас тут добре годують, до нас гарно ставляться.

—Це тільки я так думаю, що писалося під диктовку, як диктант у школі? — запитує пані Галина. — Чи у вас таке само відчуття?

Лист коротенький. Наступні речення змусили жінку ще більше вмитися слізьми.

—Мамочко, сподіваюся, що скоро побачимося, — йдеться далі у листі. — Бережи себе. Чекай мене. Дуже люблю тебе. Ти тільки дочекайся мене, мамо.

Жінка каже, що дочка знала про стан мами після операції, тому й просила дочекатися.

Остання їхня розмова по телефону відбулася незадовго після 8 березня. Потім було ще один чи два дзвінки. Але вже не від неї самої, а від її імені.

—Іра разом з іншими військовими перебувала у підвалах на металургійному комбінаті імені Ілліча в Маріуполі, — каже пані Галина. — Там не було зв’язку.  Хтось з військових виходив, шукав місце із зоною покриття і телефонував рідним за номерами, які йому давали побратими. Одного разу говорив, що заліз на дерево і так дзвонить. А потім і цих дзвінків не стало. То я хоч листа отримала від Іри, а вона про мене нічого не знала весь цей час.  

Перед звільненням чотири ночі снився батько

Пані Галина згадує, що усі дні полону дочки вона розмовляла… з нею. Насправді, сама з собою. Вранці прокидалася і віталася : «Доброго ранку, Іруся», Запитувала, як їй спалося. Упродовж дня ще декілька разів продовжувала розмову. Увечері перед сном бажала дочці гарної ночі. Каже, так легше було переживати невідомість.

—Іра часто снилася мені, — продовжує розповідь співрозмовниця. — Особливо перед тим, як їх мали обміняти. Являлася у снах мало не кожної ночі.

Тепер, коли розмовляли з дочкою по телефону, мама згадала їй про сни.

—Знала б ти, мамо, скільки разів ви мені снилися, — відповіла на це Ірина. — Особливо тато. Одного разу побачила його і захотіла підійти. Як підійти — підбігти!  Стала бігти, а він давай від мене тікати. Бігла-бігла і не наздогнала.

Галина Михайлівна називає Ірину татовою донечкою. Каже, при житті батька вони не тільки розуміли одне одного з пів слова, а й відчували.  

В одному із снів тато сказав їй: «Тобі пора додому». Через день після того їх обміняли.

Мама слухала це від дочки по телефону і мовчки витирала сльози.

Ще більше вразив сон двоюрідного брата Ірини.

За словами жінки, йому приснилося, що він проник у тюрму, де утримують Ірину. Побачив ряд жінок. Ноги у всіх них були у посудині з цементом. Запитав одну з них, де його сестра. Йому показали, де шукати.

—Коли племінник розповідав про цей сон, його не можна було слухати спокійно, — говорить пані Галина. —У сні він взявся розбивати цемент біля ніг Ірини. В цей час вона вчепилася його за шию. Він з усіх сил намагався звільнити її ноги з цементу, витягти її саму. Прокинувся зі страху.

Дуже хоче маминого холодцю

Під час перебування дочки у полоні пані Галина часто спілкувалася з Іриною Верещук. Віце-премєрка одна з тих, хто займався питаннями обміну. Крім слів підтримки, посадовиця допомагала онкохворій жінці ліками. За це вона щиро вдячна їй. Каже, за пенсію у дві тисячі гривень не можна було б лікуватися.

17 жовтня Галина Михайлівна зателефонувала Верещук. Щось їй підказувало, що саме в той день треба це зробити. Запитала, чи нема якихось новин про обмін. Верещук пообіцяла їй передзвонити пізніше.

Через деякий час Галина Михайлівна відповіла на її дзвінок.

—Ваша Ірина є у списку на обмін, — повідомила Верещук.

Увечері був ще один дзвінок від неї. Сказала, що уже обміняли, що Ірина в Україні. Чекайте, скоро подзвонить.

З невідомого номера зателефонував чоловік. Уточнив, з ким розмовляє. Тоді передав слухавку дочці.

—Звичайно, я не могла слова сказати, коли почула голос Іринки, — каже мама звільненої з полону дочки. — Я тільки схлипувала і повторювала її ім’я. А вона мене заспокоювала і казала, що вона вже в Україні. Просила не плакати, хоч сама теж плакала. Повторювала, що все добре. Говорили не довго, бо вони сідали в автобус. Наступного дня Іра подзвонила уже сама. Сказала, що їй подарували телефон і це вже її новий номер.

Відтоді, з 18 жовтня, вони спілкуються кожен день. Іра розповідає, що їх обстежують лікарі, що хоче додому.

Одного разу попросила маму. Щоб напередодні її приїзду приготувала  улюблену страву, навіть дві — холодець і борщ. Не раз говорила мамі, що такого смачного холодцю і такого борщу ніхто не готує.

—Я вже все закупила на холодець, — каже пані Галина. — Чекаю…

Якось під час розмови мама запитала, що можна дочці передати в лікарню. Може, дівчатам. Іра сказала, що включає гучний зв'язок і дівчата самі скажуть.

—А дівчата почали одна з-перед одної дякувати мені, — говорить Галина Михайлівна. — Кажуть, така бойова у вас Ірина, всіх нас підтримувала, казала, що все буде добре. А що передати? Ми б сала хотіли, але поки що лікарі просять, щоб трохи зачекали.

Починає плакати, коли запитую про полон

Під час однієї з телефонних розмов мама Ірини запитала її про полон. Зрозуміло, що їй хотілося розділити те, що дочку болить.

—Чую у слухавку, Ірина почала схлипувати, — продовжує розповідь Галина Михайлівна.  — Тоді трохи заспокоїлася і сказала: «Мамо, не питай мене більше про це…»

Пані Стогній одна із звільнених 108-ми полонених, з якою встигли поспілкуватися телевізійники. Вона розповіла, що її утримували за гратами у різних містах росії. Спершу розмістили в Оленівці, яку пізніше рашисти обстріляли і де загинуло понад 50 полонених. Перебували у Таганрозі, Бєлгородській, Курській областях,звідти знову повернули у Таганрог, а тоді доставили у Сімферополь, звідки повезли на обмін.

Повідомила, що до полонених неодноразово застосовували тортури, били.

—Бувало підвішували, кип’ятком обливали, все було, — говорила визволена з полону. —  Пораненим допомагали відправитися на той світ.

 Під час перебування у Таганрозі навіть на вулицю не виводили.

Якщо тихо співали гімн росії, били. Бувало, змушували співати по 15 разів поспіль. І це повторювалося кожен день у кожній тюрмі.

Змушували прийняти російське громадянство. Знаю, що семеро чоловік погодилися на це.

—Якщо буде потрібно, я готова знову стати у стрій, — говорить пані Ірина. — Але зараз хочу трохи «підремонтуватися», приїхати додому і побути з мамою.

А ще вона упевнена в тому, що «ми свою Україну обов’язково захистимо»,

Читайте також:

Поки тато на фронті… Майже 70 тисяч гривень зібрала для армії 8-річна піаністка

Зміни для вінничан у Польщі: вводять нові правила перебування для біженців

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.