Мамина кровиця врятувала сина: історія жінки, яка за 45 років донорства здала понад два відра крові
- Розповідаємо історію жінки, яка врятувала не тільки свою дитину.
- Наталія Матвієнко з Бара стала Почесним донором України.
- Що для неї означає донорство? Як почувається після здійснення донації крові? Що радить тим, хто ще вагається стати донором? Про це і не тільки пані Наталія розповіла журналісту «20 хвилин».
Про Наталію Матвієнко можна б написати як про талановитого педагога і музиканта Барського гуманітарно-педагогічного коледжу. Цікавою була б розповідь! Але приводом для нинішнього спілкування стала не її професійна діяльність. Недавно жінці присвоїли статус «Почесний донор України». Саме про це хотілося поговорити.
Втім, розмова журналіста «20 хвилин» з пані Наталією могла закінчитися уже після її перших слів. Чому?
Коли перший раз здали кров, нас, студентів, частували вином
—У нашому місті Бар не тільки я є почесним донором, — каже пані Наталія. — Можливо, ті люди більше від мене заслуговують, щоб про них розповіли в газеті.
—Але ж у вас 45 років донорства, пані Наталіє! — кажу співрозмовниці.
Наша розмова тривала майже 45 хвилин.
Невдовзі після її закінчення пані Наталія написала автору публікації у Вайбер: «Ви мене розговорили, насправді я не дуже охоче розповідаю про себе, про своє життя, а тут… Чи можна буде прочитати статтю до того, як її надрукують? Хочу дізнатися, що я там нарозповідала про себе».
—Чому ж не можна, будь ласка, читайте. Перед публікацією надіслав текст героїні розповіді.
У 18 років Наталія уперше здала кров. То був 1981-й. Вона — студентка четвертого курсу Вінницького музичного училища разом з іншими уважно слухала розповідь про важливість донорства. Чи пам’ятає, як усе відбувалося?
—Звичайно, пам’ятаю, як перший раз здавала кров, — каже вона. — Було це на першому поверсі музичного училища. Директором училища у той час працював Юрій Ковальов. До нас приїхали медики з обласної станції переливання крові. Перед тим нам говорили, що донорство це дуже почесна справа. Тому багато студентів виявили бажання здати кров. Щоправда, не всім дозволяли. Насамперед запитували, скільки років, пояснювали, що стати донором можна тільки з 18-ти років. Відмовляли тим, хто мав певні захворювання, чи перехворів, наприклад, хворобою Боткіна, або в кого низький гемоглобін. Про такі застереження запам’ятала відтоді. Кожного з нас обстежили лікарі. Вимірювали тиск. Тоді ж визначили групу крові. У мене — перша група з позитивним резус-фактором. Проблем із здоров’ям, на щастя, не мала, тому дозволили здійснити першу донацію крові.
Пам’ятаю, медики говорили, що після такої процедури треба випити трохи червоного вина. Його навіть привезли для нас. Кожного, хто здав кров, пригощали кагором. Потім ми ще й у гуртожитку трохи випили, бо ж так лікарі радили.
Перед процедурою донації також є застереження. Одне з них — не вживати спиртного. Але я знаю інший випадок. Було це у радянські часи. Стала очевидцем, коли чоловіки перед здачею крові, як кажуть, пили по сто грам. Пояснювали, що це для сміливості. Мабуть, тоді менше придавали цьому значення, не знаю. Нині таке категорично забороняється.
Про ту першу донацію у мене дотепер значок зберігся, хоч відтоді минуло вже 45 років! Його видавали кожному з донорів. Він у формі маленького серденька. Пофарбований у червоний колір. Таких значків у мене багато. Їх дають донорам після здачі крові. Трохи роздала знайомим, деякі загубилися, але перший залишився.
Після училища, як кажуть, понеслося. Коли навчалася в Одеській консерваторії, теж здавала кров. Приїхала на роботу у Бар — тут продовжила донорську справу. Два рази у рік до нас у місто навідуються медики з обласної станції переливання крові. Проводять Дні донора. Обидва рази я добровільно брала у них участь.
Син був у такому стані, що не всі бралися лікувати
Про важливість донорства Наталія Матвієнко переконалася на власному прикладі.
—У непрості 90-і у нас захворів син, — згадує співрозмовниця. — На той час хлопчику не виповнилося ще й двох рочків. Пам’ятаю, на його другий день народження ми знаходилися на лікарняному ліжку в обласній дитячій лікарні у Вінниці. Не стану деталізувати стосовно хвороби, скажу тільки, що дотепер не забувається тривога, яку пережила у ті непрості дні.
Бачила, якими очима дивилися на нас лікарі. З їхніх поглядів розуміла, що ситуація у моєї дитини непроста.
Лікувати сина доручили молодому лікарю. Це був Василь Паненко. На той час він тільки прийшов у лікарню. Хотілося, щоб дитину рятував хтось з досвідчених, але ж пацієнти не обирають. Згодом зрозуміли, що нам поталанило з лікарем. Дотепер дякуємо долі, що у той складний час на нашому шляху зустрівся саме Василь Васильович Паненко. Знаємо, що пізніше він керував дитячою лікарнею, тепер очолює колектив найбільшого медичного закладу області — клінічну лікарню імені Пирогова. У нас дуже гарні спогади про цю людину.
Під час лікування дитина місяць перебувала під крапельницею. Два рази лікар призначав пряме переливання крові від мами до дитини. За час його лікування я чотири рази здавала кров. Лікар застосовував інші складні лікувальні процедури. Головне, що вони дали позитивний результат. Сина вилікували. На той час я вже 13 років здавала кров для порятунку чужих людей. Коли ж мою кров переливали рідній маленькій дитині, як кажуть, усім єством відчула, наскільки важливим є донорство.
Запитую пані Наталію, як нині почувається син? Вона усміхається: «Наш Олег, так звати сина, почувається добре. Радіє двом своїм донечкам, одній 10 рочків, а її сестричка ще зовсім мала, тільки три роки за плечима.
Син знає про те, хто рятував його малим. Знає з моїх розповідей. Не раз планували навідатися до нашого рятівника Василя Васильовича. Хочеться від усієї душі ще раз особисто подякувати за врятування сина. Щоразу на заваді стають обставини. Але ми все одно напросимося до нього на прийом.
У житті моєї співрозмовниці був ще один випадок, коли їй довелося здавати кров для рідних. На той час жінка перебувала у пологовому відділенні, очікувала появи на світ немовляти. Коли виникла необхідність здати кров, Наталія зробила це, як кажуть, без роздумів.
За одну донацію здаю майже півлітра крові
Інколи доводиться чути, що донорство виснажує організм людини. Кажуть, що обезкровлення забирає сили. Через це багато людей не діляться своєю кров’ю з іншими. Вони усвідомлюють, що у лікарняних закладах завжди потрібні запаси крові, особливо зараз, у час війни, все одно не пропонують цілющі краплини. Бояться ризикувати.
—Як ви себе почуваєте після здійснення донації? — запитую в Наталії Матвієнко.
—Добре почуваюся, — каже співрозмовниця. — Здавалося б, здав кров, то маєш відчути втрату сил, але насправді відбувається навпаки, Як не дивно, відчуваю приплив енергії. Ніколи не було дискомфорту. Це правда, нічого не перебільшую, тільки ділюся відчуттями. Читала, що з таким само ефектом стикаються інші донори.
Моя думка така: якщо людина здорова, треба допомагати іншим. Особливо це стосується молодих. Бо ніколи не знаєш, кому може знадобитися твоя кров.
Знаю викладачів нашого коледжу, які здають кров. Це — Наталія Федорчук, Андрій Мілінчук, В’ячеслав Крупський, він зараз у війську, боронить країну, Дарина Дмитришина. Студенти приходять.
— Скільки за весь час здали крові, пані Наталіє, можете сказати хоча б приблизно?
—За один раз здаю 490 мілілітрів крові, — продовжує співрозмовниця. — Якщо порахувати тільки 40 донацій, уже виходить майже 20 літрів. Чому кажу про цифру «40»? Бо саме за таку кількість донацій дають статус Почесного донора. Тобто це те, що у мене зафіксовано у книжці донора. Але її мені видали тоді, коли я вже понад 10 років здавала кров. До 2005 року у цій книжечці нема жодного запису про здану кров. Якщо додати до 40 записаних донацій усі незаписані, то кількість зданої крові буде більша.
Маю ще два роки на донорство
У травні нинішнього року до Бара знову приїдуть медики обласної станції переливання крові. У місті відбудеться День донора. Моя співрозмовниця Наталія Матвієнко знає про це. Не розуміла іншого.
—Я чомусь вважала, що донором можна бути тільки до 60 років, — говорить співрозмовниця. — Але це не так. Мені роз’яснили, що крайній термін донорства — 65 років. Отож, ще два роки маю можливість допомагати рятувати людей. Після травня наступний День донора у нашому місті предбачається у грудні 2026 року. В обох випадках планую бути серед тих, хто прийде у ці дні до лікарні поділитися краплинами своєї крові заради тих, кому вона потрібна.
Тиха молитва за життя
Колеги з коледжу привітали Наталію Матвієнко зі статусом Почесного донора. З цієї нагоди розмістили на сайті навчального закладу розповідь про донора. Співрозмовниця не приховує: їй сподобався текст. Зачепили за живе образні вислови, влучні порівняння донорства з музикою, гуманізмом. Автором допису є Надія Блідченко, заступниця директора коледжу.
—Донорстов нашої колеги — це тиха молитва за життя, втілена в реальну дію, — читаємо на сайті коледжу про донорство пані Матвієнко.
Або ще фраза з тексту пані Блідченко: «Нагорода Почесний донор України — це свідчення багаторічного, тихого і жертовного служіння людям, що своєю суттю, є таким же піднесеним, як і класична музика. Це доказ того, що мистецтво і гуманізм завжди йдуть поруч».
До чого тут музика, запитає читач? Уже згадували, що за спиною Наталії Матвієнко два навчальні музичні заклади — училище і консерваторія. Вона досконало опанувала народні інструменти. З дитинства грає на баяні. Під час нашої розмови згадувала, як у дитячі роки приїжджала на літні канікули в село до бабусі. Вдень пасла корівку, чи допомагала по господарству, водночас з нетерпінням чекала настання вечора.
—Увечері брала баян, виходила на галявину, де збиралася молодь і влаштовувала танці для хлопців і дівчат, — каже співрозмовниця.
Навчатися музики порадив батько. Був вимогливий до доньки. Змушував старанно опановувати музичну грамоту, досконало володіти інструментом. Це важка наука - ніде правди діти.
—Я рада, що тато допоміг мені з вибором професії, — каже пані Наталія. — Моя робота мені дуже подобається.
—Дякуємо вам за кожну краплину крові, що подарувала комусь шанс на новий день, — такими словами закінчили привітання викладачі коледжу на адресу Наталії Матвієнко.
Ці слова могли б підтримати ті, кому влили рятівну життєдайну кровицю донора Наталії Матвієнко. Вона їх не знає. І вони її не знають. Зате врятовані від хвороби відчули силу життя — ту силу, якою донор поділилася з ними.
Читайте також:
«Знайшов книги Шевченка, не знаю, що з ними робити»: як військовий врятував малюнки Кобзаря
«Я взагалі не готувалася»: як Аліна Голошивець написала диктант без жодної помилки
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
