• Сьогодні виповнюється 130 років з дня народження історика, краєзнавця, громадського діяча, «батька історії Вінниці» Валентина Отамановського.

До 130-річного ювілею з дня народження в Музеї Вінниці розповіли про Валентина Дмитровича Отамановського, як про видатного та переслідуваного радянською владою науковця і молодого борця за волю України, про члена Центральної Ради та учасника бою під Крутами.

Валентин Отамановський народився 26 лютого 1893 року в багатодітній родині дрібного службовця, рахівника цукроварні графів Бобринських. Щодо місця народження немає єдиної думки, втім історики припускають, що це могло бути село Мала Яблунівка на Черкащині.

Невдовзі після народження Валентина родина перебралася до Києва, де у 1912 році Отамановський вступив на юридичний факультет Київського університету. Наступного року він перевівся до Київського політехнічного інституту, де приєднався до напівлегальної Української студентської громади.

Пізніше Валентин Отамановський став співорганізатором осередку скаутського товариства «Пласт» у Києві та належав до київської філії «Братства самостійників», таємної та глибоко законспірованої організації. «Братчики» працювали серед молоді, закликаючи бойкотувати російську мову і культуру та поширюючи націоналістичні ідеї.

Під час Першої світової війни братство почало видавати нелегальний друкований орган «Вільна думка». 8 вересня 1916 року вони заснували кооперативне видавництво «Вернигора», яке поширювало переконання, що українська культура має орієнтуватися на Західну Європу, а не на Росію.

Фундатор українського війська

15 березня 1917 року з ініціативи Отамановського у Києві почали формувати штаб української міліції та першу кінну сотню. Він також брав участь у створенні «Українського військового клубу ім. гетьмана П. Полуботка» та організував військовий клуб «Батьківщина». Таким чином 24-річний Отамановський став одним із фундаторів українських збройних сил.

21 квітня того ж року Український Національний Конгрес обрав Валентина до Центральної Ради від «Братства самостійників». Але після гетьманського перевороту він склав депутатські повноваження і зайнявся організаційно-партійною та літературною діяльністю.

Під його керівництвом видавництво «Вернигора» випускало листівки з портретами гетьманів та патріотичними цитатами. Також «Вернигора» видала низку брошур націоналістичного змісту, наприклад: «Катехізм українця», «Українці та москвини», «Гетьман Іван Мазепа», «Гетьман Полуботок», «Гетьман П. Дорошенко», великі настінні плакати — «Як жив український нарід» (склав Отамановський), «Як Московщина визискує Україну» тощо.

Пізніше видавництво надрукувало серію українських казок, а також переклади художніх творів. Так, наприклад, англійську легенду «Чайльд Горн» та «Пригоди Робінзона Крузо» переклав Отамановський.

Участь в бою під Крутами

29 січня 1918 року у складі Студентського куреня Січових Стрільців він брав участь у бою під Крутами. Командир розташованих там українських сил сотник Аверкій Гончаренко залишив такі спогади про Валентина:

«Атамановський був дуже відважний і що було в нім найбільш цінне — це завжди прекрасний гумор. І в цю вирішальну хвилину він почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями… Та не було часу… Атамановського відрядив я ще завидна до Студентської сотні з наказом про відступ на вказане їм місце».

До вашої уваги портрет, створений Артуром Орльоновим для фондів Музею Вінниці. На ньому зображений Отамановський у образі учасника бою під Крутами. Він одягнений в чумарку (верхній чоловічий одяг з товстого сукна) та цивільний чорний кашкет. На кашкеті бачимо знак «Соборна Україна», надзвичайно популярний в українських військових колах наприкінці 1917 року. За спиною Валентина — вокзал станції «Крути». В руках він тримає телеграму, яка фактично вирішила результат Крутянського бою (інформація про нейтралітет полку Шевченка в запіллі українців).

У липні, вже під час правління гетьмана Павла Скоропадського, у Києві російські чорносотенці влаштували молебень на честь царя Ніколая ІІ. Подія завершилася співом гімну «Боже, царя храні…». У відповідь на це Отамановський разом із «Братством самостійників» та клубом старшин «Батьківщина» 10 липня організували демонстрацію до роковин Полтавської битви. На Софійській площі близько 10 тисяч людей влаштували панахиду по гетьманові Мазепі. Після неї Отамановський звернувся до присутніх з палкою промовою, по якій учасники мітингу одностайно проголосували за перенесення до Софійського собору останків гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

На тій же ж Софійській площі, де відбувалась демонстрація, розташований пам’ятник Богдану Хмельницькому. Тоді на ньому був напис: «Волимъ подъ царя восточнаго, православнаго». Декілька старшин запропонували від цього напису позбутися. Під схвальні вигуки натовпу Валентин Отамановський за допомогою геологічного молотка почав збивати окремі слова. Але завершити справу завадили німецькі військові та вояки гетьманської Державної варти, які розігнали мітинг.

Невдовзі Отамановський виїхав до Відня, де навчався у Віденському університеті та організовував роботу видавництва «Вернигора». Окрім цього працював дипломатичним кур’єром на громадських засадах у Міністерстві закордонних справ Української Держави.

Переїзд до Вінниці

До України Валентин Отамановський повернувся у червні 1920 року і разом з родиною оселився у Вінниці. Тут Валентин Дмитрович працював завідувачем українського відділу Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, яку й сам очолив у березні 1922 року.

При бібліотеці організував Кабінет виучування Поділля, який поклав початок систематичному комплексному дослідженню нашого краю та поширенню знань з його історії, культури, природи, народного господарства. До роботи у Кабінеті було залучено близько 30 вчених, об'єднаних у колегію наукових консультантів — керівний науковий орган Кабінету.

Разом з Хомою Коцюбинським він створює у м. Вінниці комісію з увічнення пам’яті його брата, Михайла Коцюбинського, а 8 листопада 1927 р. відкриває меморіальну садибу-музей, де народився письменник.

Арешт і заслання

В серпні 1929 року заарештований у сфальшованій справі Спілки визволення України, отримує 5 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання до Татарстану. Одна з причин арешту — активне листування з віце-президентом ВУАН Сергієм Єфремовим (про Отамановського той неодноразово згадує в своїх «Щоденниках»).

Судова справа В. Д. Отамановського містить його детальні відповіді на масу безглуздих та провокаційних питань — про участь у змовах, спрямованих на повалення існуючого ладу, про наміри збудувати пам'ятник Петлюрі, його «контрреволюційне» перебування у Відні.

Його безпідставно звинувачували в організації вінницького відділу СВУ, хоча жодного члена цієї організації у Вінниці не виявлено.

Офіційний захисник Ідалевич спростував всі обвинувачення по суті, але роль адвоката була лише формальною, до уваги його доводи не бралися. Після звільнення йому було заборонено виїжджати з Казані. Викладав іноземні мови у медичних вишах Казані, Ташкента, Краснодара, Саратова.

Професор історії та вінницезнавець

1945 року здав екстерном іспити у Краснодарському педагогічному інституті і отримав ще один диплом — історика, що формально вимагався для допуску до захисту кандидатської дисертації. 

У 1946 році в Московському університеті успішно захищає кандидатську дисертацію: «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XIV-XVIII ст. Еволюція правового стану на тлі соціально-економічного розвитку Побужжя XIII-XVII ст. і процесу утворення станів. Історико-юридичне дослідження».

А через 10 років у Санкт-Петербурзькому університеті захищає докторську дисертацію на тему: «Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII в. в. Проблема возникновения и развития украинского феодального города».

З 1958 року професор Отамановський жив і працював у Харкові, викладав латину в місцевому медичному інституті. Помер 10 березня 1964 року. Посмертно реабілітований 11 серпня 1989 року.

Восени 1992 року випускник історичного факультету Вінницького педінституту (нині ВДПУ ім. М. Коцюбинського) Юрій Савчук знайшов в московських архівах кандидатську дисертацію В.Д. Отамановського. Через рік, в 1993 році вона була видана в серії «Історична бібліотека Поділля» під назвою «Вінниця в ХIV-ХVII століттях». 

Валентин Дмитрович Отамановський був і залишається чи не єдиним професійним істориком середньовічної Вінниці.

 

Читайте також:

«Ми переможемо. Тільки коли, якою ціною і з яким результатом?» Валерій Сиверчук розповів про війну

«Не можна знімати місце зльоту»: як онука вінницького сатирика керує безпілотниками