Від міщанських поселень до сучасних мікрорайонів: таємниці вінницьких Хуторів

• Сьогоднішня Вінниця — це динамічне місто , але ще кілька століть тому її обриси визначали затишні хутори, розкидані вздовж берегів Південного Бугу та Віннички.
• Малі Хутори, Кайдачиха, Казаниха — ці назви, зафіксовані ще на картах XVII–XIX століть, були окремими світами зі своїм укладом. У цій статті ми вирушаємо в мандрівку забутими околицями, щоб побачити, як колишні хутори перетворилися на сучасні мікрорайони

Сьогодні назви «Вінницькі Хутори» чи «Хутір Шевченка» асоціюються з житловими масивами та затишним приватним сектором, проте їхня історія набагато глибша, ніж здається на перший погляд. Виникнувши століття тому як стратегічні поселення та робітничі оселі, ці райони пройшли шлях від автономних хуторських господарств до невід’ємної частини міського простору Вінниці, зберігши при цьому свій особливий колорит та автентичність.

Хутори Казаниха і Кайдачиха

В Музеї Вінниці показали план вінницьких хуторів Кайдачихи і Казанихи, складений у 1821 році.

«Хутори Кайдачиха і Казаниха вперше згадуються в документах XVII століття. Вони належали вінницькому осередку Товариства Ісуса, заснованому в 1611 році і розбудованому завдяки фундації вінницького і брацлавського старости Валєнти Олександра Калиновського. Останній записав єзуїтам ділянку біля ринкової площі (де зараз кінотеатр Росія), значні суми та, ймовірно, приміські хутори Кайдачиху і Казаниху. Втім, питання – коли і від кого єзуїти отримали ці хутори – ще потребує додаткового дослідження», — зазначають в Музеї Вінниці.

Єзуїти спочатку провадили у Вінниці лише місійну діяльність, наїжджаючи з Кам’янця-Подільського. Їхній перший тутешній дерев’яний осідок згорів під час міської пожежі 1613 року, однак пізніше був відбудований. З 1619 року єзуїти вже мали в місті постійну резиденцію. У 1630-х роках вони спорудили кам’яний монастир, до 1645 року — костьол. У 1630 році відкрили школу, перетворену на колегіум. Після скасування Товариства Ісуса 1773 року колегіум закрито. Згодом у стінах поєзуїтського монастиря, серед іншого, діяла Подільська гімназія і прибуток від хуторів призначався для бюджету цього навчального закладу. 

Казаниха (в деяких документах — Кожаниха) розташовувалась за 2 версти (трохи більше 2 км) від міста, поруч зі Слободою Дубицьких. Можемо припустити, що на місці хутору нині розташований Вінницький цегельний завод і його кар’єри.

Кайдачиха (іноді – Кайдашиха) розташовувалась за 10 верст (приблизно 10,6 км) від тогочасної Вінниці, з правого боку від дороги на Брацлав. Кайдачиха межувала з іншими міщанськими хуторами. Нині це частина Вінницьких Хуторів.

У праці старшої наукової співробітниці Вікторії Колесник «Шкільництво Поділля наприкінці XVIII – у першій третині ХІХ ст.» описано детальніше про життя у цих двох поселеннях:

«На 1 листопада 1831 р. в Казанисі був один господар із селян Роман Нечай, а в Кайдачисі мешкали вісім селянських родин і знаходився економічний двір, на якому розміщувалися дерев'яний, обмащений глиною будинок із солом'яним дахом (дві кімнати, кухня й комірка), погріб, три хліви з хворосту, дерев'яна комора і тік у вигляді «великого солом'яного даху, поставленого на землі».

У Кайдачисі також був невеликий ставок з якого що чотири роки продавали рибу на 40 руб. ср., і невелика кількість кущів ліщини, які вирубували за потреби (на ремонт парканів, селянських хат тощо). На обох хуторах разом на 1831 рік записано 21 душу чоловічої статі. Ще один чоловік, галичанин Луцевський, якого там оселив директор (Подільської гімназії) Мацєйовський, втік, і знайти його не вдалося».

Станом на 1 листопада 1831 року чистий прибуток від діяльності двох хуторів становив 63 рублі 30 з половиною копійок сріблом. Раніше там ще діяли дві корчми, з яких до бюджету Подільської гімназії щорічно надходило 124 рублі 16 копійок сріблом. Орієнтовно у 1827 році цей прибуток було втрачено після включення корчем у двоверстову міську відкупну межу, що вплинуло на можливість торгувати алкоголем. До того ж, одну з корчем довелося розібрати, адже вона перебувала в жахливому стані.

Вінницькі Хутори та Малі Хутори

Історія мікрорайонів Вінницькі Хутори та Малі Хутори тісно пов’язана з розвитком приватного землеволодіння вінницьких міщан, яке почало активно розвиватися ще у XVI столітті.

У  південно-східній частині Вінниці існує район під назвою Малі Хутори. Якщо ж говорити про Вінницьку міську територіальну громаду, то варто враховувати і села Вінницькі Хутори, Щітки та Писарівку, розташовані далі на схід. Усі ці території розміщені на берегах річки Віннички, а якщо точніше, то на берегах ставків, утворених на цій річці. Невдовзі після виникнення Вінниці міщани почали створювати і розвивати тут хутірні господарства, які згодом переросли в окремі поселення. Про це розповідає Музей Вінниці

Як зазначає історик Валентин Отамановський, станом на XVI століття приватні міщанські землеволодіння довкола Вінниці були поширеним явищем. Чи не найбільше їх було у південно-східному напрямку від міста, на річці Вінничці. Так, наприклад, відомо, що у 1578 році в лісі над Вінничкою розташовувалась пасіка міщанина О. Климченка. А на самій річці він мав ставок. Зазначається, що належали вони його родині «с продков».

«Орієнтовно на місці сучасної Писарівки на початку 1640 років розташовувався великий хутір вінницького війта Парфена Омеляновича. Як зазначає Отамановський, «над горішньою течією річки Вінниці мав великий хутір, справжній добре впорядкований маєток, з орними землями, лісами, ставами городами, садами, сіножатями, дібровами, гаями, запустами, заростями, ставками…». Самих лише ставків було на хуторі аж 12. У 1641 році Омелянович продав ці володіння римо-католицькому монастиреві домініканців за 350 польських злотих. А вже у XVIII столітті на місці хутора було розташоване село Писарівка», — йдеться у дослідженні. 

Як читаємо далі, володіння Парфена Омеляновича межували з хуторами Федора Журби та Кумайла, з хутором нащадків міщанина Дашка та іншими хуторами вінницьких міщан.

У ті ж часи –  в середині XVII століття – хутір та став з млином на річці Вінничці мав міщанин К. Лукашевич. Трохи згодом він передав його православному монастиреві Вознесіння Господнього, оцінивши в заставному записі в 500 польських злотих.

Міщанин Сахно Ушкало володів тоді хутором зі ставками й саджанками, полями, лісами й садами. Він теж передав ці свої володіння Вознесенському монастиреві, оцінивши їх у 800 польських злотих. 

«Приватні міщанські землеволодіння у Вінниці опинилися під загрозою після Люблінської унії 1569 року. Подія, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське у Річ Посполиту, посилила польську владу на території сучасної Вінниччини. Ще від 1496 року шляхта Корони відповідними конституціями намагалася монополізувати для себе право на володіння земськими нерухомостями, приписуючи міщанам спродати шляхті всі свої земські маєтки. Втім, хутори на Вінничці ще довго залишались міщанськими володіннями, а згодом перетворилися на окремі села. Одне з них називали Вінницькими або ж Великими Хуторами», — підсумовує Валентин Отамановський. 

Хутір Шевченка

Мікрорайон Хутір Шевченка у Вінниці — це історична місцевість у північній частині міста, яка виникла як робітниче поселення навколо залізниці та промислових об'єктів.

Хутір Шевченка — колишній приміський хутір. Знаходиться поблизу колишнього заводу ВПЗ. Тут розміщується залізнична станція Вінниця-Вантажна, де зупиняються електропоїзди до Козятина, Жмеринки, Хмельницького та Києва.

Своєю назвою район завдячує масовій забудові у радянський період (перша половина XX століття), коли багатьом новим поселенням та вулицям присвоювали ім'я Кобзаря. На відміну від Вінницьких хуторів, які існують з XVI–XVII століть, Хутір Шевченка формувався пізніше. Попри назву, Тарас Шевченко безпосередньо на території сучасного мікрорайону не перебував, хоча його подорожі Поділлям у 1846 році охоплювали саму Вінницю.

Розвиток мікрорайону тісно пов'язаний із розбудовою залізничного вузла та появою підприємств у районі вулиць Липовецької та Зулінського (колишня Тарногродського). Це було типове поселення для працівників залізниці та заводів.

Довгий час район вважався віддаленою околицею з переважно приватною забудовою. Сьогодні це поєднання промислових зон та житлового сектору. У 2025 році в мікрорайоні відкрили стадіон на честь загиблого Героя Валентина Присіча.

 На території Хутора Шевченка знаходяться значущі для міста об'єкти: склади кондитерської фабрики «Рошен», заводи «Будмаш» та «Пневматика».

Незважаючи на промисловий характер, район зберігає значну частку приватної забудови, що характерно для колишніх хуторів

 

Читайте також:

Дорогами Кобзаря: як Тарас Шевченко відкривав для себе Вінниччину

Оборона Вінниці 1651 року: про льодову пастку і тріумфальну перемогу полковника Івана Богуна

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.