«Усі мої твори про Поділля». Що відомо про письменника Михайла Стельмаха

Дарина ДІДИК

Відомий український майстер слова, талановитий поет, фольклорист і драматург народився на Вінниччині у буремні часи минулого століття.
Його життєвий і творчий шлях не був ні простим, ні однозначним. А від так — непересічним.
Він писав для людей різного віку й підіймав близькі кожному теми, отримував радянські нагороди від «вождів терору» й відчував на собі тиск цензури, коли говорив про Голодомор чи Українську повстанську армію…

На теренах нашого краю у різний час жило багато відомих людей. Своєю діяльністю Вінниччину на весь світ прославляли майстри слова, звуків і форм — поети, письменники, композитори, музиканти, художники й актори, а також віддані своїй справі лікарі, вчителі, архітектори, винахідники й непересічні політичні та громадські діячі. Щосереди о 20.20 ми знайомимо вас з історіями їхнього життя у серії публікацій «Видатні особистості Вінниччини».

Тепер хочемо представити вашій увазі Михайла Стельмаха — письменника, фольклориста, драматурга й педагога.

Походив із родини хліборобів

Михайло Стельмах з’явився на світ 24 травня 1912 року у селі Дяківці Літинського повіту (тепер це село Літинського району Вінницької області). Його батьки були незаможними селянами, які присвятили себе хліборобству. Саме від них хлопчик успадкував працьовитість і любов до рідної землі.

Відомо, що мама Михайла, Ганна Стельмах, навчала сина пізнавати навколишній світ. Вона, попри складну долю й виснажливу працю, продовжувала любити те, чим займається. Неабияку роль у вихованні майбутнього письменника відіграв і його тато Панас Стельмах, який, до слова, під час російсько-японської війни працював на крейсері «Жемчужный».

Відео дня

Новини Вінниці - фото з «Усі мої твори про Поділля». Що відомо про письменника Михайла Стельмаха — Ганна та Панас Стельмахи

Першими ж вчителями хлопця можна вважати дідуся Дем’яна, чоловіка розумного, з філософським складом розуму й золотими руками, та дядька Себастьяна.

Та важливо сказати, що й сам Михайло мав природний хист до навчання. Він ще у досить ранньому віці опанував читання, а до дев’яти років познайомився із чималою кількістю книг. Письменник згадував, що найбільше до душі йому припав «Кобзар» Шевченка й «Тарас Бульба» Гоголя.

До школи Михайло пішов у 1921 році, при чому, вступив відразу до другого класу.

Як розповідають літературознавці, сім’я Стельмахів жила тоді особливо бідно, часто взуття вистачало тільки на одного члена родини, тому взимку тату доводилось носити сина в школу на руках.

Паралельно з муштруванням шкільної програми, Стельмах-молодший вчився працювати руками: косити, орати, сіяти, пробував себе у теслярстві.

Коли навчання у початковій школі залишилось позаду, наш видатний земляк вступив до колгоспної молоді. Там він провчився до 1928 року й тоді ж став головою молодіжної наймитської бригади у колгоспі рідних Дяківців.

Крім того, юнак відкрив для себе світ рим і поезії, з під пера майбутнього майстра почали виходити перші вірші.

На навчання до Вінниці

Ще за часів діяльності молодіжної колгоспної молоді, Михайло Стельмах замислився над викладацькою кар’єрою. У навчанні інших він бачив своє покликання, тому й поїхав підкорювати Вінницю.

Хлопець спочатку вступив до Вінницького педагогічного технікуму, а вже у 1933 році закінчив місцевий інститут соціального виховання. Цікаво, що за словами дослідників, він був першим вихідцем зі свого села, хто отримав вищу освіту. Ще під час навчання його твори (різні рецензії та замітки) стали з’являтись на сторінках газет.

Одразу по завершенню Вінницького інституту Михайло Стельмах приступає до викладання. Його першим місцем роботи стають школи на теренах Поділля. Та за якийсь час він отримує посаду вчителя у селі Літки, що на Київщині.

Відомо, що поет викладав українську мову й літературу, а також приділяв багато уваги фольклористиці. Власне, він навіть організував такий гурток, аби краще вивчити все багатство української культури.

Учителювання Стельмах майстерно поєднував з літературною діяльністю. Починаючи з середини 1930-х років вірші поета можна було знайти у журналах та періодичних виданнях. Писав він найчастіше про землю і важку працю простих людей — відлуння спогадів про дитинство.

А ще за кілька років митець познайомився з Яковом Качурою, ще одним видатним поетом, що народився на Вінниччині. Саме він представив Стельмаха Максиму Рильському. А останній своєю чергою допоміг з виходом першої збірки поета «Добрий ранок».

А далі війна…

Згадана збірка поезії побачила світ лише за кілька місяців до початку радянсько-німецької війни, а далі життя майстра пера, як і мільйонів інших людей, змінилось назавжди. Михайло Стельмах пішов на фронт зв’язківцем-артилеристом і за якийсь час опинився у Білорусі. Там під час запеклих боїв отримав важке поранення, тому про продовження активної служби мови й бути не могло.

Та сидіти, склавши руки, наш земляк не хотів. На війну він повертається вже у ролі кореспондента газети «За честь Батьківщини». Довго працювати йому не судилось — знову поранення.

Навіть під час війни Михайло Стельмах не забуває про свою найбільшу пристрасть — літературу. Він пише фронтові вірші, які, до речі, виходять двома збірками у 1942 році у Воронежі та Уфі. А у 1944-му в Москві друкується збірка поезій «Україні вільній жить» (правда, у російському перекладі). Тоді ж виходить і його збірка оповідань.

Говорячи про воєнні часи й роль Михайла Стельмаха у тих болючих і трагічних подіях, варто згадати й про його підпільну діяльність.

У тому, що автор допомагав українським підпільцям сходяться чимало літературознавців та істориків. До прикладу, доктор історичних наук Володимир Сергійчук писав, що Стельмах знав дуже багато важливої інформації про діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

«Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливості сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися …, коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.: «Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем», — цитують історика на ресурсі vsiknygy.net. — Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станіславської Верховини в 1948-1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах». Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо».

Про причетність Стельмаха до українського підпілля говорив і відомий український режисер і кіносценарист Олександр Муратов (він екранізував одні із найвідоміших творів письменника «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір»). Мовляв, вони зустрічались, коли режисер був зв’язківцем УПА й мав забрати якийсь пакунок у Стельмаха (зрозуміло, тоді вони знайомими ще не були)... До слова, досі достеменно невідомо, що було в пакунку.

А з творчістю не все так однозначно

Після війни Михайло Стельмах, знову ж таки за сприяння Максима Рильського, отримав посаду наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук УРСР.

Митець, на відміну від більшості попередніх героїв із серії публікацій «Видатні особистості Вінниччини», був популярним і за життя. Власне, його називають єдиним радянським письменником українського походження, який отримав найвищі нагороди за творчість, не бувши при цьому членом компартії СРСР.

Упродовж 1950-1960-х років друком виходять десятки його творів: оповідання, повісті, романи-хроніки, драми. Але тут не можемо не розповісти, що у деяких роботах письменника максимально відчувається тиск радянської влади. За «слухняність» і, звичайно, талант Михайло Стельмах здобув чимало відзнак і премій — Сталінську, Ленінську й Шевченківську, отримав звання Героя Соціалістичної Праці й депутатський мандат Верховної Ради СРСР п’яти скликань.

Зараз таку підтримку радянської влади, а особливо лідерів «червоного терору», зрозуміло, критикують. Та заради справедливості маємо сказати, що й не забував письменник про справді болючі теми… Болючі для українського народу. Він писав про Голодомор і запровадження більшовизму… І такі повісті піддавались нищівній цензурі. Романи «Правда і кривда» та «Чотири бороди» було видати особливо складно.

Також обов’язково варто згадати, що писав з особливою ніжністю і трепетом наш видатний земляк твори для наймолодших читачів. Він прищеплював їм любов до рідного слова, яку сам перейняв ще у ранньому дитинстві.

За своє життя він створив десятки різноманітних літературних витворів мистецтва й завдяки цьому назавжди увійшов в історію. Щобільше, він ніколи не забув звідки походить і де знаходиться його рідний дім. Про Поділля митець говорив часто й завжди зізнавався у щирій любові до рідного краю.

Писав до останнього

Попри життя у складні роки ХХ століття, Михайло Стельмах загалом був щасливою людиною. Він займався все життя улюбленою справою, мав люблячу родину (його діти, до прикладу, теж стали відомими діячами культури).

Продовжував писати наш видатний земляк буквального до останнього подиху. Не стало його 27 вересня 1983 року. Останній спочинок знайшов на Байковому кладовищі.