Цукроварня, залізнична станція і пам'ятники з граніту. Якою була Гнівань до 1917 року?

• Вінницький обласний краєзнавчий музей опублікував черговий випуск проєкту «Наш край у поштових листівках і світлинах до 1917 року».
• Тепер музейники розповідають про минуле Гнівані.
• Що відомо про місто?
   

На facebook-сторінці Вінницького обласного краєзнавчого музею опублікували чотирнадцятий випуск віртуальної екскурсії по минулому міст і містечок нашого краю. Тепер дійшла черга дізнатись про історію Гнівані. 

Дослідники пишуть, що найдавніші відомі їм згадки про Гнівань в архівних джерелах датуються другою половиною XVIII століття коли село належало Щеньовським. 

«Після анексії Поділля Російською імперією і запровадження губернського устрою Гнівань потрапила до складу Вінницького повіту Подільської губернії. У «Топографічному описі Подільської губернії» 1799 року (частина третя) зазначено, що село оточене з усіх боків «орними полями», «має розташування низьке, але рівне і лежить на низьких берегах струмка Гніванки», в ньому є нова дерев’яна корчма і водяний млин, — читаємо на facebook-сторінці. — Автор опису зауважує, що селянські оселі з невеликими городами розміщені, як зазвичай, — «нерегулярно і дещо розлого».

Тоді, за інформацією краєзнавців, у селі було 39 дворів: 

• 38 селянських (255 «душ»);
• один єврейський (вісім «душ»).

«Того часу Гнівань належала до Селищанського ключа (тобто комплексу володінь) Онуфри Щеньовського (?–1830), — дізнаємось далі. — Через чверть століття, коли збирав відомості для свого «Статистичного, топографічного та історичного опису Подільської губернії» ксьондз Вавжинець Марчинський, село налічувало 97 «чоловічих душ». Воно надалі залишалося у складі Селищанського ключа (Селище, Комарів, Грижинці, Гнівань, Біскупка, Рівець) Щеньовських». 

Питання власності

У 1870 році неподалік села збудували станцію Києво-Балтської залізниці, яка отримала назву «Гнівань». 

«В «Ілюстрованому путівнику по Південно-Західних казенних залізницях» Петра Андреєва (Київ, 1898) відомості про цю станцію проілюстровано милим краєвидом околиць Гнівані, — повідомляють на сторінці музею. — З 1840 року Селищанським ключем володів літератор Титус Щеньовський (1808–1880). У 1872-му він продав Юзефу Ярошинському (1826–1885) Селищанську цукроварню, а в 1873–1874 роках — майже весь ключ (крім частини Селища). Навколо того продажу виникли певні суперечки, які набули широкого розголосу через гостру полеміку між Щеньовським і Ярошинським, оприлюднену ними в публікаціях. Справа розглядалася мировими судами і навіть була проаналізована Володимиром Спасовичем у статті «Наші сьогоднішні полюбовні шляхетські суди» («Ateneum», 1877)».

Завод «Гнівань»

Уже в 1874-му Юзеф Ярошинський перевіз обладнання із Селищанської цукроварні в Гнівань. А за якийсь час тут створили пайове Товариство цукробурякового й рафінадного заводу «Гнівань». 

«На заводі, який в кінці ХІХ століття щорічно випускав від 700 тисяч до 750 тисяч пудів продукції, працювала значна кількість робітників і службовців. Зауважимо, що на підприємстві була лікарня. Службовець Гніванської цукроварні Кароль Бобровський створив у Гнівані після 1905 року профспілкову організацію за західним зразком, якій дав російську назву «Общество трудящихся лиц», натомість її члени називали себе польською мовою «Гніванський союз». Об’єднання видавало бюлетень російською мовою», — додають музейники. 

Не зважаючи на конфлікт щодо купівлі Селищанського ключа, Щеньовські та Ярошинські мали тісні родинні зв’язки. Так, інформують у краєзнавчому музеї, рідний племінник Титуса Щеньовського Ігнаци Щеньовський був по лінії матері, Юлії з Ярошинських, рідним племінником Юзефа Ярошинського. Ігнаци ще й одружився з його донькою Анною, яка була його кузиною. При цьому сини Юзефа Ярошинського Францішек (1870–1930), Юзеф (1875–1948) і Кароль (1878–1929) були головними акціонерами, а зять Ігнаци Щеньовський — директором-розпорядником правління товариства Гніванської цукроварні (щонайменше в 1900–1913 роках). 

А крім цукроварні що?

«Крім цукроварні, Гнівань була відома багатими покладами граніту, розташованими на околицях села під не дуже грубим пластом землі. Його видобуток розпочали здавна, але технічна розробка — з 1890 року, — читаємо у дописі. — До цієї справи активно долучилися вищезгадані брати Ярошинські. Відкрили нову копальню, створили майстерні для обробки гранітних брил, влаштували під’їзний шлях до залізничної станції». 

На обробці граніту в 1900 році працювало понад 100 робітників. 

«Петро Андреєв зазначає, що з гніванського граніту в кінці ХІХ століття збудували мости на річках Буг і Десна, віадук на одному з одеських лиманів, забрукували дороги в Києві та Варшаві, — пишуть історики. — У гніванській майстерні вироблялися поліровані вироби «дуже тонкої художньої роботи», зокрема гранітні столи й садові лави». 

Ярошинські безоплатно передали 48 тисяч пудів граніту на спорудження постаменту пам’ятника Миколі І в Києві в 1893–1896 роках.

«За спогадами Августа Іванського, Францішек Ярошинський також подарував гніванський граніт на постамент пам’ятника Олександру ІІ, встановленого в Києві 1911 року з нагоди 50-ліття скасування кріпосного права (найбільший пам’ятник Олександру ІІ в Російській імперії). За це отримав чин камер'юнкер, натомість «здобув сумну славу» серед місцевих польських поміщиків. Втім, ця інформація потребує перевірки, можливо Іванський сплутав ці два пам’ятники», — додають у музеї. 

Не одна Гнівань

«На 1905 рік, за даними Подільського губернського статистичного комітету, поряд існували два населені пункти з назвою Гнівань — «виселок» і «присілок», обидва за ¼ версти (близько 250 метрів) від залізничної станції, — уточнюють у facebook-дописі. — Виселок належав товариству Гніванської цукроварні, і мав 35 дворів та 375 мешканців, аптеку і поштово-телеграфну контору. Присілок належав Францішеку Ярошинському, налічував 53 двори та 255 мешканців; тут також була аптека. На цукроварні та гранітній копальні працювала значна кількість робітників і службовців, отож навколишня забудова швидко зростала. Ймовірно, в цей період обидва населені пункти злилися і виникло містечко». 

Історія кількох світлин

Додамо, що вже на початку минулого століття на роботу до цукроварні влаштувався і Роман Маліновський (1873–1929), мешканець села Дзвонихи Брацлавського повіту (згодом Тиврівського району). 

«Відтак він перевіз сім’ю із Дзвонихи до Гнівані. На родинній світлині Маліновських, зробленій близько 1918 року, бачимо Романа, його дружину і двох доньок Олександру та Марфу. Олександра (1902–1979) працювала у кравецькій майстерні спецодягу Гніванської цукроварні. У Гнівані познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Мефодієм Зелінським (1891–1942), який служив у 47-му піхотному Українському полку, в 1915–1917 роках його частина дислокувалася в Гнівані. Після одруження переїхала в Липовець, звідки походив її чоловік. Марфа Маліновська вийшла заміж за Лаврентія Кіржу, службовця контори готелю «Савой» у Вінниці, — переповідають у краєзнавчому музеї. — Дещо раніше за Олександру Маліновську в кравецькій майстерні Гніванської цукроварні працювала Марія Ковач (у шлюбі – Ковач-Вербовенко) (1898 –1979), згодом відома атлетка, з 1913 року — учасниця дамських чемпіонатів з класичної жіночої боротьби, чемпіонка світу 1915 року. Її батько Яким Ковач був робітником Гніванської цукроварні. Оскільки в сім’ї було семеро дітей, Марійка в підлітковому віці вже влаштувалася в майстерню. Збереглася її світлина 1912 року. Наступного року батько внаслідок аварії став інвалідом, і дівчинка в пошуках більших заробітків поїхала до своєї родички в Одесу. Саме там і розпочалася її неймовірна спортивна кар’єра».

  

У 1914 році, пишуть дослідники незавершення, сфотографувалися юні робітники гранітної копальні у Гнівані, зокрема запальник (робітник, який підпалює запали) Павло Чорний.

«У 1930-х роках він був головою колгоспу у Ворошилівці Тиврівського району. Учасник Другої світової війни, після визволення був на партійній роботі в Тиврові, згодом очолював Гніванське кар’єроуправління».   

Аби не пропустити наступні випуски online-проєкту радимо слідкувати за дописами на facebook-сторінці Вінницького обласного краєзнавчого музею.

 

 

Читайте також:

«Буфетний» вокзал, винні торги та прогімназія. Яким раніше був Козятин?

Видатний американський еволюціоніст родом з… Немирова. Що відомо про Феодосія Добржанського

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.