Легенди Вінниччини: про привидів з монастирських руїн і таємницю старого лісу

• Кожна країна, область, місто й невеликий населений пункт може похвалитись чималою кількістю легенд, міфів і переказів, які передаються із покоління у покоління.
• Це є не тільки важливою формою культурної ідентичності, але й можливістю просто пояснити щось незвичайне й оповите домислами. Крім того, наявність цікавих легенд позитивно впливає на туристичний потенціал регіону.
• А що ж легенди розповідають про Вінницю?

Не так давно в Україні з'явився проєкт «Дивомандри. Україна — легенд та міфів країна», який спрямований на збереження і популяризацію народних повір'їв.

У рамках проєкту, зауважимо, відбувся конкурс, на який охочі могли надсилати різноманітні легенди. Після розгляду заявок, журі обере 10 переможців, чиї історії перетворяться на анімаційний мультфільм. І хоч мультиками більше цікавляться діти, дізнатись таємниці України буде цікаво й дорослим.

На сайті «Дивомандри» серед іншого можна знайти спеціальну інтерактивну карту, яка розкаже цікаві історії з минулого кожної з областей. Є у переліку й легенди, пов'язані з Вінниччиною. Представляємо вашій увазі деякі з них.

«Монастирська» легенда

Перша легенда відправляє нас у Немирівський район. Точніше у поле між двома селами, де тепер можна знайти руїни колишнього монастиря.

«Десь у 1800 році був побудований жіночий монастир  на території села Свинциці (тепер назва Коржівка). З навколишніх сіл та місцеві люди приходили в монастир молитися, вишивати й ткати, — йдеться у легенді. — Старожили розповідають, що під час нападу татар, ченці цієї господи пішли в ліс, і винесли все церковне начиння, а ікони й всі дорогоцінності вони сховали в глибоку печеру під монастирем». 

За переказами, там, у печері, залишились ще кілька ченців. Вони мали запасів на найближчі шість років. 

«Інші ченці пішли в далекі країни для того, щоб через шість років повернутися і відкопати зачинених ченців. Але, на жаль, вони своєї обіцянки не виконали, і ченці до сьогоднішнього дня «чекають» свого визволення, — додають автори легенди. — Зараз старий собор майже зруйнований, і там ніхто не живе. Ніхто, крім привидів».

Кажуть, що вночі біля руїн можна почути чиїсь кроки й скрип старих дверей, а у вікнах побачити дивне миготіння невіданих вогнів.

«З давніх джерел відомо, що в 1928 році прийшла до колишнього монастиря закохана пара, заради цікавості, а привиди ченців їх забрали до себе.На даний час люди обходять стороною цю будівлю, адже з того часу вважають його будинком з привидами», — читаємо закінчення легенди.

А звідки ліс у Подільську?

Є на Вінниччині село Подільське, посеред якого росте Яремин ліс. Лише у місцевих легендах збереглось пояснення цієї незвичної, на перший погляд, назви.

«Дуже давно, коли ще село було малим хутірцем, на його околиці поселився селянин Ярема. Він був дуже роботящим, завжди щось робив, ніколи не мав вільної хвилинки, — розпочинаємо читати легенду. — Недалеко від хати Яреми був глибокий яр, по дні якого текла болотиста річечка. Щовесни яр розмивала вода, роблячи його ще страшнішим».

Автори цієї історії переповідають, що вирішив Ярема засадити яр деревами. А щоб працювалось швидше — звернувся по допомогу до односельців. Останні були надто заклопотані, тому тільки звіддаля спостерігали за невтомним Яремою.

«Ніхто не вірив, що одна людина спроможна засадити яр, але Ярема не здавався. Ходив лісами, викопуючи молоді деревця, просив у людей вишеньки та сливки й таки домігся свого: майже увесь яр був засаджений, — читаємо далі. — Та природа вирішила випробувати терпіння молодого господаря: влітку вдарила нестерпна спека. Ярема бачив, що багато деревець гине від спеки, а допомогти їм не було змоги. Та не такий був Ярема, щоб опустити руки».

Вирішив він, як говорять старожили, зробити гребельку, щоб та перегородила дно яру. За роботу взялось все село й вже за кілька тижнів там виник маленький ставок. Тепер молоді дерева було звідки поливати, а щовесни можна було досаджувати все нові й нові.

«Працелюбність і настирливість зробили диво: через кілька років яр зеленів молодими деревцями, а ставочок став ставком. І ліс, і ставок люди стали називати Яреминим. Ця назва дійшла і до наших часів», — підсумовують збирачі легенд.

Так чому ж «Вінниця»?

Кожен вінничанин, напевно, знає кілька версій того, як виникло наше місто й чому саме таку назву отримало. Деякі версії виглядають більш реалістичними, інші ж — фантастичними. Та кожна, безперечно, має право на існування.

На ресурсі dyvomandry.com.ua опублікували одну з цих версій.

«Прийшов на берег Бугу чоловік, поставив собі хату й зажив з жінкою. Мав двох дочок. Одну ласкаво називав Вишенькою, а другу — Вiнничкою, — йдеться у легенді. — Росли дівчата, як ягоди, рум'яні та веселі. А коли виросли, то одружив їх з працьовитими риболовами». 

Говорять, що Вишенька з чоловіком збудували дерев’яну хату на правому березі Бугу, а родинна її сестри Віннички — на лівому. 

«Одного разу зірвався сильний вітер, завив. Птиці перестали співати, сонце зайшло за чорну хмару, — продовжують далі автори. — То не вітер вив, не буря надходила, а страшні вороженьки понад Бугом чорний копоть підняли. Оточили зненацька домівки Вишеньки й Вiннички, хотіли всіх в полон забрати, на східних ринках молодичок продати. Виходу не було. Краще смерть, ніж довга й чорна неволя». 

Так, переповідають, сестри вирішили влаштували пожежу, в якій обидві й загинули. 

А через багато років, коли вже нові люди прийшли на цю землю, вирішили сестер вшанувати. Ім’я однієї перетворилось на річку, а іншої — на назву цілого міста, яке розгорнулось біля збудованої фортеці. 

Додамо, що на порталі можна прочитати ще кілька легенд, пов’язаних з Вінниччиною, а також чимало  переказів і про інші міста України.

Читайте також:

«Здається, я писав завжди». Що відомо про життя і творчість Євгена Гуцала

«Експериментальні» сири з козиного молока та «король» грибів. Де знайти делікатеси Вінниччини (КАРТА)

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.