Обстріляли своїх через російську мову: історія Другого зимового походу на Вінниччині

• Усі ми знаємо на скільки наш народ волелюбний, і як у всі часи він боровся за свободу.
• Такими ж героїчними, хоч і трагічними на території Вінниччини були події Другого зимового походу.
• Про них розповідаємо детальніше.

З матеріалів Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції, приуроченої 100-річчю Другого зимового походу Армії УНР, а саме у книзі «Рейд у вічність», можемо дізнатися про перехід Другого зимового походу на території сучасної Вінницької області. Про це детально розписує Констянтин Завальнюк.

У своїй роботі історик розказує про період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. В ті часи було чимало яскравих, героїчних сторінок боротьби за волю, в ході якої кращі представники нашого народу доводили усьому світу, що, окрім трагедії Крутів та Базару, у нашій біографії були й світлі дні звитяг над чисельним та могутнім ворогом. Однією із таких сторінок був рейд Подільської групи колишніх вояків Армії УНР під час Другого зимового походу Української Повстанчої Армії. Метою цього походу був таємний перехід на українську територію, щоб підняти в тилу ворога загальне повстання і надати йому організованого характеру. Окрім цього, ставилося завдання перешкодити російським окупантам вивозити з України продовольчий податок (так званий «продналог») і врятувати таким чином її населення від загрозливого марева голоду.

Цікавим у цій історії є те, що на території нашого краю мала діяти Подільська група, яка була організована в околиці міста Александрова і на своєму початку нараховувала 525 рядовиків та старшин.

Перед групою ставилося завдання пройти поміж російських військ, розташованих у районі Бар — Хмільник — Вінниця — Житомирі прибути в район Малин — Чоповичі-Радомишль на 7 — 10 листопада.

Ситуація лягала для жменьки голодних, босих та обдертих українських патріотів не дуже. «Більшість з них, — згадував заступник Михайла Палія-Сидорянського підполковник Сергій Чорний, — прибула до району зосередження в таборовому лахмітті, на три чверті без плащів і на віть без черевиків». До того ж на кожного повстанця припадало лише по 5-6 набоїв, не кажучи вже про те, що зброю було потрібно здобувати в бою.

Все ж, попри цілий ряд несприятливих факторів, в ніч на 26 жовтня 1921 р. основна частина Подільської групи переходить польсько-радянський кордон на південь від Гусятина.  

Під час переправи головної групи було роззброєно 46 прикордонників, що дозволило поповнити запаси зброї та роздобути одяг. Згодом, біля села Вільхівців (пізніше Чемеровецький район Хмельницької області) повстанці захопили валку з 12-14 возів та знищили в бою 14 червоноармійців, не втративши при цьому жодного зі своїх.  

З-поміж інших багатьох боїв на шляху Подільської групи варто відзначити знищення 28 жовтня 1921 р. більшовицької каральної сотні в селі Скотиняни (згодом - в складі села Клинового Городоцького району Хмельницької області), а також розгром частин 8-го полку 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського в селі Згарок колишнього Деражнянського району тієї ж області. Серед багатьох трофеїв, що дісталися в руки повстанців, був і кінь Котовського, на якому пізніше їздив командир Подільської групи. 30 жовтня 1921 р. повстанці розбили рештки 8-го та 7-й полк 9-ї кавалерійської дивізії червоних, які намагалися вибити їх села Стара Гута (згодом с. Гута Віньковецького району Хмельницької області).

Того ж дня повстанці перейшли на територію сучасного Хмільницького району, що на Вінниччині (села Педоси, Березна, Погоріле нині в складі села Кропивна та ін.). В селі Крупині цього ж району ними наступного дня було захоплено 20 червоних кіннотників, 7 з яких, що виявились комуністами, були розстріляні, а їх трупи покладені до човна з написом на картці: «Подарунок від повстанчого загону» та спущені вниз по течії Бугу. Також, 31 жовтня 1921 р. в селі Чудинівцях повстанцями захоплено в полон 17 червоноармійців, для 16-ти з яких доля того ж дня виявилась нещасливою (їх усіх було розстріляно), одному ж ординцю вдалося добігти до річки й зникнути.

Попереду в них були нові бої, нові здобутки й втрати. В цілому, Подільська група успішно пройшла з боями Поділля і вийшла на Київське Полісся. 14 листопада 1921 р. біля села Леонівка Подільська група мала прекрасний шанс об'єднатися з Волинською, але через фатальне непорозуміння цього не сталося і кожна з груп продовжувала й надалі рухатися своїм маршрутом (як з'ясувалося згодом, застава підполковника Чорного, зачувши московську лайку, якою мав необережність висловитись сотник Хмара, обстріляла його загін з «Льюїса»). 

Тим часом Подільська група дійшла до села Вахівка, що знаходилось всього за 60 км на північ від Києва, але, не заставши тут головних сил (на цей час вони зазнали поразки під селом Малі Міньки), змушена була розпочати відворот на захід. Відступаючи, група намагалася обминати міст села, в яких могли б стояти великі ворожі гарнізони. Таким чином, група майже без втрат дійшла до польського кордону, який вона перетнула вранці 6 грудня 1921 р. Вже згадуваний поручник Зоренко так писав про цю подію: «Більшість козаків, і то найстарші плакали, як діти. Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрошили свої рушниці на дрібні шматочки».

Так закінчився один з найгероїчніших епізодів доби національно-визвольних змагань. В цілому, за час свого рейду Подільська група знищила 7-й та 8-й кінні полки Червоного козацтва, 2- гу бригаду, 57-й кінний полк, курінь піхоти й курінь 515 полку, 3 загони окремого призначення, 2 «чрезвичайки» та ін. Здобутки групи, та й усього повстанського руху в цілому, могли б бути набагато вагомішими, якби не цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин. 

Після поразки повстанців чекала важка доля, їх чекав суд. Перед оголошенням вироку до ув'язнених повстанців із за манливою пропозицією про вступ на службу до Червоної армії звернувся червоний комдив Григорій Котовський.

Здавалося б, що ще трохи, і незламні повстанські ряди ось-ось захитаються, адже надто спокусливою була ця пропозиція. І тут раптом з гурту полонених виступив наперед козак Степан Щербак, кий до цього ніколи не відзначався красномовством, і, наче висловлюючи волю усіх українських патріотів, рішуче заявив: «Я, козак 6-ї Січової стрілецької дивізії Щербак, від себе й козаків, яких кажу вам: ми бачимо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти, дослужити не підемо. Коли ж ви поб'єте нас знайте, що за нас вам помстить весь український народ. А коли до українських вояків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв'язок із вами, каторжани!» 

Після цих слів доля українських повстанців, які обрали тернисту дорогу героїв, була фактично вирішеною. Вранці 22 листопада 1921 р. 359 українських героїв постали перед свіжовикопаною могилою біля містечка Базар і перед лицем неминучої смерті затягли пісню «Ще не вмерла Україна!..», яка була зупинена лише чергами більшовицьких скорострілів...

Серед розстріляних було найбільше вихідців із Подільської губернії майже третина від загальної кількості (30,3%). Серед повітів перед ведуть Кам'янецький (8,16%) та Ямпільський (7,58%). 

Більше про другий зимовий похід може почитати у книзі «Рейд у вічність».

Читайте також:

Ще одна історична пам'ятка, яку знищили росіяни: розповідаємо історію Черленківського замку

«Сину, встань, будь ласка... » У Вінниці попрощались з 24-річним Антоном Сівашем

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.