«Фоткалися на фоні ковра! Ми не брехали!» Новорічно-різдвяні історії від Владзьо, у яких впізнаєте себе

Валентина КИРИЛЬЧУК

Вітати з Новим 2023 роком й налаштовувати на позитив вінничан восьмий рік поспіль приїдуть улюблені «Вар’яти».
Першого січня о 19.00 у театрі ім. Садовського актори-гумористи «ТеСАМеШоу» презентують нову святкову концертну програму на підтримку ЗСУ зі свіжими жартами, яскравими піснями і фірмовим монологом від Владзьо.
До приїзду «ТеСАМеШоу» ми зібрали ТОП новорічно-різдвяних історій від Владзьо, у яких кожний впізнає себе.

«Ох же ж колоритно, соковито та смачно написано!» «І в мене так!» «Ми ніби виросли з вами в одному селі!»

Так постійно пишуть шанувальники Королю монологів Владзьо, коли він ділиться черговим монологом-історією зі свого життя.

Щирі й мудрі думки мудрого й талановитого українця для новорічного настрою для вас!

Відео дня

Пунктуацію і смачні вирази залишаємо авторські.

«Дивлюся новорічні фотосесії людей в Інстаграмі — штучне свято»

— Новий рік… Дивлюся довкола — не ті вже нові роки, що були колись. От колись був НОВИЙ РІК з великої букви! Колись 31-го числа зранку зірвався і аж підскакував, бо ввечері свято. Скоренько писав на листочку, шо купити, біг на базар, приносив, ще раз біг за горошком, бо з дурною головою нема ногам спокою! Витягував з шафи тарілки, з яких їли пару разів на рік — Новий рік, Пасха, похорон. Витирав фужери для особливих випадків, яких ставало чимраз, то менше через ті грьобані особливі випадки…

Потім стало не то. Штучне свято. Дивлюся новорічні фотосесії людей в Інстаграмі — сидять коло голубої ялинки в однакових сведрах, камін горить, під сраками шкіра ведмедя — сміються, цілуються, щасливі. Та ну нафіг! Я їх знаю! Вони або продали свою однокімнатну, доложили 200000 і купили будинок в Австрії, або назбирали на студію і на годину купили щастя… Ми фоткалися на фоні ковра. Ми не брехали.

Старі фотографії. Відкриваєш, дивишся, і голова починає крутитися — так то було давно і так недавно. Тоді були часи, коли фотографія мала силу, пам‘ять, спогад, чистоту, ностальгію, думку, наповнення, глибину, душу... На відміну від теперішніх фотографій ми пам‘ятаємо момент, коли нас фотографували (а не фоткали, щолкнули, клямцнули), де і хто нас фотографував. Ми колись готувалися до фотографії — тому, що це на все життя, тому, що нас не буде, а люди будуть дивитися на нас, згадувати і аналізувати — в чому одягнутий, де стоїть, з ким, або — «глянь який дурік».

Зараз ми «фоткаєм» всьо шо попало, бо в телефоні на 256 — влізе люба херня. Нас фоткали раз! І не було такого — я погано виглядаю, невиспана, мішки... Тоді ти мав бути гарний. Зараз роблять по 100 штук і вкінці — «блін, капєц, нема шо вибрати!!!» Ну так, нема, ти ж з будуна не будеш Клеопатрою чи Ален Делоном. То не фотоапарат «галімо» фоткає — то або руки зі сраки, або купи нормальний телефон, а не «з точно такими самими функціями, як в айфоні, але китайський». Колись фоткали найважливіші моменти життя — народження, школа, весілля, сім‘я, діти, похорон. Зараз — губи качечкою, нога вперед і на носок, їда, коти, шпагат, срака, і щодня селфі — подивіться, як я кожен день старію!

Зараз майже нема в людей фотографій на стіні. Колись в кожній кімнаті — дід, баба, сестра, мама, тато, Миколай, тайна вечеря — всюди були фотографії!

Я колись малим побачив в мультфільмі «Ну пагаді» як вовк сам себе фоткає... і думав — ото то придуууурок. А зараз дивлюся довкола і думаю — «ото то дожилися!».

«І всьо село пахло копчанеми зірками…»

— Пам’ятаю, що мені малому дід розказував, як колись люди жили без світла. А дід родився сто років тому, в дев’ятнадцятому. Я дивився на нього з роздзявляним писком і такими ж роздзявляними очима і слухав то всьо, як казку.

— Діду, а як то жити без світла зимою?

— А я знаю як? Файно якось так ше й було тоді без того світла. Весело. По селі попри дорогу не було слупів на лєтрику, ніц не світилося. А коли дивився з горба на село, то вогники в гасових лямпах ходили по подвір’ях по господарці сюда-туда, то вобходили на вечір худобу. В вікнах мерехтіли свічки — то бідні діти напомацки вчилися до школи. Не то шо ви зара — лямпочка на стелі, на столі світильник. Колись при лямпах і свічках вчилися. І вчилися, а не баранами були.

З коменів в хатах догори витікав помаленько дим сивими шмугарами. От, як в джерелі тече вода, так само і дим, але дим догори тече і розливається не в річку, а помежи зірки. Подивишся вночі на зірки, то побачиш, шо зірки жовтуваті — то споконвіку люди з Гниличок коптили їх зимою, заодно вечерю варили в хатах на блятах. І всьо село пахло копчанеми зірками.

Сніги тоді не жартували — попід самі стріхи були, не то шо зара — викинеш згарок з папіроса, то до весни його видно. Та колись зрання двері відкрити не годен було, бо знадвору сніг підперав ногою і не випускав з хати. В сінях стояла дежурна шуфля, шоб прокидати стежки: до хліва в першу чергу, бо худобі їсти тре дати, то як Отче наш. Потім до кирниці, бо напоїти тре ту всю жемородь. Потім з хліва дорожку на гній, шоб вивезти гній з-під того всього. А вже потім прогорталося стежки собі: спочатку до льоху, бо тре бараболь набрати на сніданок, капусти квашаної з бочки витиснути і сала солоного відельцями з бутля трилітрового, часом і молока кислого зо сходів зимного. Потім горнулося вузькоколійку до виходку, шоб посидіти після бараболь, капусти і гарбати з гилячок малини. Але дуже й то не посидиш в тому виходку, бо морози тиснули поза трийціть…

«Не знаю, що мій малий буде розказувати дітям...»

— Скоренько так рік пройшов, не так, як колись в дитинстві — що рік тягнувся як цілий рік. Заскоро проходять зараз роки — колись дні були довші. Та я малим за день міг цілу купу наробити: встав, побавився з псом, з котом, з телям, вивів корову, припняв, прийшов, виломав з явора прутик і вигнав на річку гуси, подивився з горба, як вони купаються, покидав в них камінчиками, шоб не розслаблялися, купив по дорозі за фляшку з-під вина 100 грам «Киць-киць», поїхав на ровері на став, голий покупався, бо як мама перевірить мокрі труси, то вони від ремінця ше раз стануть мокрі, приїхав, поснідав — ніч і ліг спати. То були безкінечні дні. Не було ні інтернету, ні телефонів. І тільки в неділю зранку мультфільми, але шоб тільки не пластилінові — бо якісь вони були як з гімна кольорового. В будні дні не було шо дивитися — бо постійно або хокей, або балєт — бо генсеки здихали як мухи. Зимою також — морози, сніги, санки, коньки, лижі — який Буковель? В мене в селі був такий Буковель, шо Буковель ховається! А Різдво...я ходив до хліва слухати чи говорить худоба, але худоба вже не могла говорити і просилася в хату. А традиції! На Святий вечір мій дід підкидав ложку куті до стелі, якщо кутя прилипала, то через діда ми робили ремонт. Якщо не прилипала, то дід підкидав гриби, голубці, рибу, поки шось не прилипне.

Не знаю, що мій малий буде розказувати дітям... Про ігри в телефоні, напевно!

«І ніякого більше «с льогкім паром», і ніякого олів’є»

— Різдво. Нарешті святкували, як весь цивілізований світ… Але я зараз про те колишнє Різдво, коли воно ще було після Нового року. Про ті часи, коли ще було снігу по вікна, мороз до свисту під ногами і ми — молоді, дурні і веселі. Коли повна хата: мама, тато, дід, баба, діти, внуки, правнуки і вишенька на торті — старо-древня прабабця, яка пам’ятає, як по селі ходили мамонти, яка сидить на дивані, на якому під нею вже зробилося глибоке гніздо. Яка дивиться по телевізорі всьо, шо включають, з якою люблять гратися діти, бо вона їх слухає і посміхається. Яка чекає смерті, а вона не приходить, бо забула. Пам’ятаєте ті часи?

В нас Різдво було важливіше за Новий рік. Бо Новий рік — то свято одноденне якесь: п’яне, з криками, танцями, ялинкою, яка обсипалася і лізла колючками в шкарпетки. На якій висіли скляні іграшки, і коли вони падали, то розліталися по всій підлозі. І баба лякала, що влізе кусочок, і попливе по венах до серця, а після того — чотири дошки і землі трошки.

Новий рік тоді весь смердів символами сов’єцкава саюза, які вони самі придумали! «Іронія судьби ілі с льогкім паром» — культовий радянський фільм, який крутили щороку, відколи я пам’ятаю той світ. А фільм, на секундочку, про алкашів, в яких велике свято, бо вони зібралися помитися на Новий рік! Ну і, звичайно, з радості треба навалитися до білої гарячки так, шоб забути котрий то має летіти літаком в лєнінград. І що саме головне, ні один дибіл між ними не згадав! То що має бути в голові в людей, і як то треба пити, щоб нічого не пам’ятати? Воно — та спита і неадекватна сволота летить в лінінград і якогось чорта заходить в чужу квартиру, як в свою, бо підійшов ключ. Там воно засинає і спить обісцяне і обригане на ліжку. Приходить господиня і знаходить в ригатні «труп», і нє, шоб викликати з псіхушки санітарів, щоб прив’язали на тиждень чорта до ліжка — вона співає йому пісню, він їй — ідилія! Приходить її хлопець Іпаліт (не ім’я, а хер зна шо) — такий самий лєнінграцкий пропойца, як той масковскій. Бачить нового хахаля, ревнує до обісцяного і напивається також. Бо шо робити з алкашом, який заліз вам в хату? Правильно — треба ревнувати до своєї дівчини. Подружки її також три спиті алкашихи, які забігають із залитими кабінами і ше хочуть гепнути. І за ту ніч в фільмі ми бачимо, як жінка розлюблює одного алкаша і закохується в другого з білою гарячкою! А той по телефону кидає свою дівчину в мацквє, бо нашо вертатися, як вже знайшов в чужі хаті таку саму дурну, як він.

Фільм дуже повчальний, де показують, що треба пити до інсульту! І бути п’яним в хлам — то нормально, як і нормально вибирати чоловіка алкаша в країні алкашів! Попробую уявити: приходжу я додому, а в мене в хаті лежить буха жінка на ліжку! Мої дії? Я би точно до ранку з нею подружився і вирішив женитися на тому перегарі. Ага! Вже! Отакому нас вчили сов’єти.

Ще пам’ятаю, що в мене вдома на Новий рік ніколи не робили символ совєцкого союза і нового року — салат «олів’є», яким ті придурки дуже пишаються. Не салат, а дешева мос…ка херня! Бараболі, морква, огірки, яйце, цибуля, ковбаса найдешевша і майонезом зверху, шоб не вдавитися тою кашею! Нехай самі те гамно своє патріотичне їдять! Але, якщо би то був їхній салат, а то ж француз Люсьєн Олів’є придумав, а воно дич змавпувало.

Зі всіх куточків села було чути «Нову радість», «Бога предвічного», «Во Вефлеємі»… І так буде в нас надалі! І ніякого більше «с льогкім паром», і ніякого олів’є.

«Кожних 5-10 років життя якось оновлюється»

— Я помітив, що приблизно кожних 5-10 років життя якось оновлюється, чи то змінюється. Ви можете не звернути на це увагу, але воно стається, навіть коли ви того не хочете. Настають якісь зміни, на які важко вплинути. Воно стається і все. Щось закінчується, плавний перехід і опа — все по-іншому! А ти сидиш і думаєш — як так?

Коли малий, то нічого не помічаєш, день як рік, рік як життя, бігаєш як теля і все тобі нове, дивне і веселе. Бо дитинство, як п’янка — всі пам’ятають, шо ти робив, крім тебе. Я ріс і думав — коли я вже виросту? Там, де дорослі, таке все цікаве — можна їздити на машині, курити, ходити на роботу, не приходити додому, сваритися зі мною. Закінчується кілометровий день, сказали подивитися: «Спакойнай ночі, малиші» і лягай. І крутишся під ковдрою до дванадцятої в темноті, і добре, коли хлопчик, бо є чим гратися.

Коли малий, то ти постійно нечемний і на тебе можуть в любий момент накричати, ну і по сраці — то як добрий день! Я взагалі до 6 років думав, що мене звати «заткнися» або «йди звідси». Дитиною постійно думаєш, що всі дурні і ніхто тебе не любить, і коли насваряться — плачеш в куточку і думаєш — якщо я помру — от тоді і ви всі будете плакати за мною. А я буду літати по кімнаті і язика вам показувати, дураки дурні! А потім думаєш — а якщо не будуть плакати, то я що, дурно помру? А мені ж завтра йти зі стирти скакати, яблука пекти і Шарик мене найбільше любить зі всіх, бо я з ним говорю і кліщі з вух витягую. На корові треба попробувати проїхатися, бо щось вона дуже спокійно пасеться! Попробувати теплі яєчка горобців, які сваряться коли лізеш. Стерти каштан до коричневого м’ячика. Ще свистіти навчитися треба без пальців, бо часом руки, як в коваля… я ще так багато не зробив!

Але є в дитинстві дні, коли тебе всі люблять, на руки беруть, цілують, обнімають, але то тільки на день народження. Я згадую, що нема гіршого, коли прокидаєшся раненько зимою, ще темно надворі, заглядаєш у вікно, а там дід вже ходить і відкидає сніг, носить воду корові в хлів, і коли відчиняє двері, то звідти пара верне, бо надихала худоба. Чого йому не спиться? Дивні ті дорослі…

Потім починається школа. І ти якось ще не школяр, але вже не дитина. Встаєш, як дорослий, спиш находу, ненавидиш ту школу. І всі в твоєму класі поділяються на тих, хто хоче, щоб школа згоріла, і на тих, що хочуть щоб школа розвалилася, а вже потім згоріла. 10 років в школі пролітає як день: дзвоник, буквар, перше 5, перше 2, поведінка червоним в щоденнику, друзі, домашня робота з криками. Старші класи — і о чудо — дівчата набирають форм спереду і ззаду. Перші поцілунки в препараторській, за цицьку, голова обертом, болить внизу живота. До школи не йдеш, а біжиш, бо там дружба, тьорки-розборки, дискотеки в столовій, перший алкоголь, сигарети в туалеті, випускний, плач, обіцянки зі сльозами, що кожного року будемо зустрічатися… Пройшло, втихло, забулося.

Потім армія 1,5 року. Падйом, адбой і дємбель! Перед воротами обнімалися і клялися, клялися і обнімалися, що кожного року зустрічатися всім призовом он там на столиках… Пройшло, роз’їхалися, заглохло!

Далі інститут — 5 років кайфу! Місто, парки, КВН, гуртожитки, вино на траві, самогонка на лавках, ночі з гітарами, дівчата тільки найгарніші, скрипучі ліжка, кохання і клятва, що це на все життя! Випускний і обіцянки, що кожних 5 років всі разом як один… Пройшло, розбіглися, женилися, заспокоїлися, стишилися.

Далі весілля, сім’я, спокій, але ненадовго. Робота на будові, бо з дипломом вчителя не прогодуєш навіть себе. Поїздки по містах, знайомі по всій Україні, двіжняки… Пройшло.

Потім «Вар’яти» 12 років! Виступи, зали, міста, містечка, по 130 концертів в рік, Україна вздовж і впоперек, телевізор, знаменитість, гастролі за кордоном: Америка, Канада, Іспанія, Турція, Ірландія, Англія, Франція, Чехія… Дружба, балачки до ранку, одна сім’я…

А потім життя заходить на новий круг. І все тільки починається… І є надія, що знов все протримається довго і не нудно, до наступного круга.