Лікування творчістю: що таке казкотерапія і як вона допомагає втілювати мрії у реальність

Артпсихологиня Ірина Самолюк, крім казкотерапії, практикувала лялькотерапію та працює з пластиліном і малюванням крейдою

Одним із цікавих видів арттерапії є казкотерапія. Вигадування історій, фантазування і проєктування справжніх ситуацій на вигаданих персонажів може сподобатися як дітям, так і дорослим. Казкотерапія допомагає людині розслабитися, проявити свою творчу енергію й вирішити майже будь-який запит. Детальніше про казкотерапію розповіла артпсихологиня Ірина Самолюк спеціально для «20 хвилин».

— Казкотерапія прекрасна тим, що її можна практикувати і з дорослими, і з малими. Ефект не залежить від віку, статусу чи статті, — говорить Ірина Самолюк. — Її можна використовувати фактично на будь-якому запиті й на будь-якому етапі терапії. Казки можуть бути як окремим методом лікування, так і допоміжним при якихось складних ситуаціях. Головне — підготувати клієнта або пацієнта до казкотерапії, він має спробувати й повірити, що це справді працює.

Для діток казки є одним із найкращих способів для пропрацювання стресових ситуацій.

— Наприклад, дитині важко адаптуватися у новій школі, тоді ми починаємо з ним уявляти, як до лісової школи приходить новенький учень — якесь звірятко, — розповідає Ірина Самолюк. — Він має все уявити й у своїй власній казочці вирішити складну ситуацію. Дитина буде завжди уособлювати себе з якимось героєм, відбудеться проєкція, перефразування. Разом із дитиною вигадуємо сюжет, як це звірятко-новачок приходить до школи, кого він бачить, що робить, що говорить, як заводить друзів і так далі. 

Маленькій дитині буде значно простіше розповісти про когось, ніж зізнатись у своїх власних почуттях.

— Правда в тому, що ми не можемо розповісти якусь історію, не взявши абсолютно нічого від себе, — переконана артпсихологиня. — Також можна «перекидати» на звірів події, які відбуваються у сім’ї. Тоді працювати потрібно не лише з дитиною, але й з батьками. Бо часто буває, що дитину щось не влаштовує у поведінці рідних, але вона не може, не вміє або не знає, як правильно це висловити, — тоді на допомогу прийде казка. 

Саме казки про тварин найкраще підходять для зовсім маленьких діток, після п’яти-шести років в історії можна додавати магію, різних чарівників-рятівників, чарівні палички й артефакти, а вже у дорослих казках може подіяти все. Потрібно лише вірити, що фантазії спрацюють і у реальності.

— За допомогою казок можна допомагати дітям долати страхи, наприклад, перед темрявою. Починаємо уявляти казку, де головний персонаж також боїться темної кімнати, але врешті наважується туди зайти. Потрібно ставити питання, аби дитяча фантазія рухалась у правильному напрямку й мала позитивний ефект, — зазначає співрозмовниця. — Дитині треба дати дофантазувати ту частинку, яку вона боїться, і потім після такого польоту фантазії дуже легко вигадати щасливий фінал.

Крім того, казкотерапія добре впливає на креативний розвиток, творчість, вираження бажань і почуттів. 

— Також створення казок має релаксовий ефект, — додає психологиня. — Це допомагає скинути стрес, зменшити напругу, заспокоїтися і заявити вголос про щось своє сокровенне й глибинне. 

Що стосується дорослих, то казки ще й можуть випускати назовні підсвідоме. За допомогою фраз, образів і словесних акцентів часто з’являються відповіді на хвилюючі питання, розуміння складних ситуацій або неприємних життєвих подій. 

— Казкотерапія допомагає віднайти глибинні причини поведінки, іноді заховані від свідомого, — пояснює Ірина Самолюк. — Це шикарний метод, аби дозволити собі щось недосяжне у реальному житті. Іноді людина навіть не замислюється чому їм вигідно чогось не хотіти, бути зараз у стані жертви або мучитися, ображатися і плакати. Оті історії, які виникають із підсвідомості, розставляють все на свої місця. Нам підсвідомість завжди щось хоче сказати, але вона ж як океан величезний, не все можна зрозуміти й вчасно віднайти. А на папері це все обов’язково проявиться і ви навіть самі можете здивуватися.

За словами артпсихологині, хоч терапія однаково ефективна для обох статей, чоловікам все ж важче вдається повірити й прийняти казкотерапію.

— Жінка по факту багатофункціональна, у неї чимало моментів, на які вона щодень має звертати увагу. Тому фантазія, як один із видів функціональної діяльності, їй підходить і вдається досить просто, — зазначає вона. — З чоловіками все працює не так. Вони частіше націлені на одну задачу й приступають до наступної лише після виконання першої. До того ж вони шукають більше конкретики й практичності. Їм важче почати просто уявляти, бо вони цінують планування: «що я точно маю сказати й зробити у цій конкретній ситуації, аби отримати результат, який мені потрібно».

Особливістю казкотерапії є її програмувальна функція. За допомогою казок можна втілювати мрії в життя і налаштовувати себе на потрібний внутрішній маршрут.

— Кожна людина може сама творити свою реальність. Нам здається, що якби у нас була чарівна паличка або якась сила, то ми б одразу розв’язали всі свої проблеми, а справжнє чудо полягає в тому, що казкотерапія дає нам цей алгоритм дій, — переконана Ірина. — Казки — це такий ресурс, який дарує людям віру в себе, дозволяє проявитися, виразити себе й наштовхнути на подальший рух і взаємодію зі світом. 

Щобільше, казки у психології є елементом нейролінгвістичного програмування. Якщо справді чогось бажати (і зараз мова не лише про матеріальні речі), то можна це отримати завдяки правильним фантазіям. Головне — описати у казці все чітко, вигадати вірні метафори й подбати про певний символізм. 

— Немає догм, як саме правильно писати, — зізнається Ірина Самолюк. — Важливо просто почати творити свої історії. Спокійно сісти, заплющити очі й глибоко вдихнути-видихнути кілька разів, а тоді розплющити очі й писати-писати-писати. Є дуже різні методи письма, різні завдання для різних ситуацій, але важливо звертати увагу на постійні образи, які перебігають із казки в казку, на дуже яскраві елементи — саме у них захований необхідний для розуміння сенс. 

Написати свою казку й запрограмувати хороші події на рік можна вже сьогодні, особливо коли такий святковий передріздвяний час.

— Можна писати від першої особи, від другої або третьої — це не важливо, ви все одно у ці казки вкладатимете свій життєвий досвід, свої почуття і відчуття. — каже артпсихологиня. — Але на це все треба бажання, час і внутрішній ресурс, а вони є не завжди. 

Перечитувати чи не перечитувати написані рядки залежить, перш за все, від цілі казки.

— Якщо ми говоримо про релаксивну, терапевтичну казочку, то треба просто писати, не перечитуючи й не замислюючись над словами, — радить психологиня. — Та коли ці казки саме на програмування, то треба перевіряти, щоб не було помилок, тавтологій і некоректних слів. 

Крім того, казкотерапія працює як усно, так і письмово. Проте, за словами, Ірини Самолюк, писання на папері все ж є ефективнішим, бо можна змінювати якісь моменти й глибше аналізувати тексти.

— А ще можна писати у пориві гніву. Ненависть, злість і роздратування добре переносити на папір, аби виплеснути ці емоції, — додає вона. — Іноді можна писати й спалювати листи, можна писати щось адресне, але ніколи не відправляти. Головне — вислови те, що дуже тривожить. Краще, якщо негатив залишиться на папері, а не в серці. Взагалі казка — це таке поле, де можна не обмежувати себе будь-якими рамками, а просто отримувати задоволення, творити й відновлювати свої внутрішні ресурси. 

«Мукосолька»: казки, ліплення з тіста й допомога батькам хворих діток

Ірина Самолюк розповідає, що довгий час працювала з важкохворими дітками. В силу життєвих обставин, через операцію шестимісячної доньки, вона опинилася у дитячій нейрохірургії імені академіка Ромоданова. І там, аби відволіктись від проблем і допомогти іншим батькам, почала з чоловіком практикувати тістопластику.

— Ми ліпили з дітками з тіста лялечок, сонечка, фігурки й тваринок, — пригадує жінка. — Батьки у відділенні знали, що кожного вечора їх з дітлахами чекає такий гурток «Мукосолька». Тоді батьки у спільній творчій діяльності зі своїми дітьми могли хоча б трішки розслабитися, трішки відпочити від того колосального напруження.

Ірина Самолюк каже, що спочатку дорослі просто дивилися, як граються їхні діти, а згодом почали й самі приєднуватися до творчої терапії.

— Під час цього ліплення завжди була комунікація: «а що ти ліпиш, а що ти відчуваєш». Спільна діяльність дуже об’єднує, дітям все одно чи виходить у їхніх мам і тат, їм головне, що вони щось роблять разом, що є ця взаємодія, — переконана психологиня. — Ліплення різних фігурок поєднувалось із казками. Ми вигадували з дітками історії, як якийсь зайчик чи котик завтра піде здавати кров, як зустріне там чарівну фею (медсестричку) і як все у нього буде добре. Звичайно, лікування дуже болюче, але потрібно було допомогти діткам обіграти цей біль, пояснити їм зрозумілою для них мовою, чому важливо лікуватися, чому треба йти на процедури і так далі. З дітлахами на рівні фантазування можна «виїхати» на багато речей, і вони будуть готові діяти.

Допомагали казки і батькам. За допомогою вигаданих персонажів, вони могли висловити свої переживання й озвучити страхи, які їх мучили.

— Був момент, коли ми ліпили сонечка, батьки називали ці сонечка іменами своїх діток і зверталися до них: «Я хочу, щоб сонечко жило, щоб було здоровеньке і крепкеньке, щоб промінчики (ручки й ніжки) не боліли. Щоб сонечко було сильним і не боялося», — ділиться спогадами жінка. — Я не скажу, що це зцілювало всіх дітей, але такі розмови давали дуже класний терапевтичний ефект. Я бачила як змінюються мами у тій лікарні. 

Вони не могли сказати відверто дітям, що переживають за них, що бояться операцій, бо не знають чи прокинеться їхня дитина після наркозу чи ні. Але ось тому сонечку можна було сказати все, випустити з себе весь той біль.

Ірина Самолюк переконана, що якщо є можливість зробити щось хороше, нею завжди потрібно скористатися.

— Треба щось робити, об’єднувати сили й вчитися один в одного, — наголошує вона. — Не можна плакати постійно, треба щось пробувати. Невідомо, хто скільки проживе, але ми маємо жити, радіти якимось миттєвостям і кайфувати від кожного дня.

Особистий досвід артпсихологині

Ірина Самолюк має першу освіту педагогічну. Але у 2016 році вирішила отримати другу вищу й стати психологом (за спеціалізацією інклюзія). Психологія, як зізнається, жінка, її завжди цікавила. Паралельно вона вчилась і на курсі арттерапії від вінницької артпсихологині Оксани Деркач.

— Практичну діяльність я розпочала з 2018 року, — каже Ірина. — Крім казкотерапії також практикувала лялькотерапію. Ще у терапевтичних цілях працюю з пластиліном (пластилінографія) і малюванням крейдою (це у роботі з клієнтами, які мають ПТСР).

Фото надала Ірина Самолюк 

Читайте також:

Лікування творчістю: як терапія малюванням впливає на жіночу сексуальність

«Світ змінюється, а ми разом із ним»: прогноз від вінницької астрологині на 2021-й рік

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.