Актор-легенда Лесь Задніпровський сьогодні у Вінниці: «Основна заповідь нашої сім’ї — добре грати»!

Актор-легенда Лесь Задніпровський сьогодні у Вінниці: «Основна заповідь нашої сім’ї — добре грати»!
  • Він блискуче продовжив славетну театральну династію своєї знаменитої родини, яка триває понад 200 років!
  • Народного артиста України, легенду вітчизняного театру та провідного актора Національного театру імені Івана Франка побачимо у Вінниці сьогодні, 18 вересня, о 18.00 у театрі ім. Садовського у яскравій комедії «Жінка над нами».

Маестро Лесю Задніпровському, який зіграв сотні ролей у театрі, озвучив десятки найпопулярніших фільмів і має чималу власну фільмографію, зараз 69 років.

— сталін помер, а я народився, — каже він. — Це сталося 1953 року.

Лесь Задніпровський — настільки фактурний і талановитий актор, що один раз його побачиш у виставі — і все! Назавжди у пам'яті його постава, зріст, неймовірний голос, пластика, вражаюча інтелігентність, мудрість та людяність. Будучи представником знаменитої акторської династії, яка — тільки уявіть! — триває вже чотири покоління, легендарний актор бережно зберігає традиції своєї родини, про яку може розповідати годинами, з властивим йому гумором і темпераментом.

Відео дня

Про сімейну акторську династію

— Театр почався у моїй свідомості з дідуся і бабусі, які були серед фундаторів театру імені Франка — Семена Михайловича Ткаченка і Катерини Степанівни Рій. У двадцяті роки після громадянської війни, закінчивши Театральний інститут, вони почали працювати під орудою Гната Юри. Дід — режисером, бабуся — актрисою. У повоєнний час дідусь також був викладачем, професором, а згодом і ректором Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.

Друге наше театральне покоління — батько Михайло Олександрович Задніпровський і мати Юлія Семенівна Ткаченко прийшли до театру в1950 році, закінчивши після Другої світової театральний інститут імені Карпенка-Карого. Саме в інституті вони познайомилися на вступних іспитах і не розлучалися до батькової смерті, який, на жаль, рано пішов з життя: у неповних 56 років, віддавши театру 30 з них. Батько зіграв безліч ролей і був знаковою постаттю у мистецтві. Бувало, що в периферійних театрах режисери навіть просили своїх акторів зіграти або під Задніпровського, або під Бучму… У нього був чарівний тембр голосу. Батьки згадували, що славетний Паторжинський намагався перетягнути його в консерваторію. І бідний батько опинився на роздоріжжі. І професійному співу хотілося навчатись, і театральний інститут не полишати. Проте перемогло кохання до мами. Попри все і на драматичній сцені йому вдалося здійснити свої мрії, і проявити неабиякий вокальний хист. Його ролі часто-густо приваблювали яскравими музичними характеристиками. Пісня була з ним все життя. Я не кажу вже про оперні арії. Сценічні дані Михайла Олександровича були блискучі. Він ніби об’єднав у собі всі принади людини, чоловіка та актора. І я не дивуюся, що моя мама палко кохала його все своє життя. А його рання смерть — це результат численних поранень від час війни. Про батька та повоєнне покоління франківців багато писали в свій час у ЗМІ. Це була славна когорта митців. Як не згадати Кусенко, Ужвій, Гашинського, Добровольського, Ватулю? У той час вважали нормою ходити не на виставу, а на певного артиста.

У 1980 році на рідній сцені театру Франка з'явився я. Тепер тут працює мій син Назар Задніпровський — четверте покоління. Дай Боже, щоб мій онук Михайло Задніпровський, названий на честь мого батька, теж став актором, влився у славетний колектив франківців.

«Ніколи не забуваю про минуле. Воно підживлює»

— Я живу сьогоднішнім життям театру, але ніколи не забуваю про минуле, воно мене підживлює, загартовує, нагадує про відповідальність перед глядачами, суспільством, адже я нащадок славних предків, які вже стали, як кажуть, здобутком енциклопедій і дисертацій, це майже сто років історії. Нашому театру 102 роки, з них приблизно 98 наш рід Ткаченків-Задніпровських присвятив праці на його сцені, а це піт, кров, сльози, щастя й талант самовідданого служіння Мельпомені.

Я впевнено можу сказати, що народився у театрі і мене сповивали за лаштунками. Насправді в дитинстві у театрі я страшенно багато плакав, бо сприймав все, нібито це відбувається насправді. Були такі ролі, що тата і маму повсякчас «вбивали». За кулісами сльози, а щовечора я радів, що вони живі. Дитина щиро все сприймає, і батько казав: «Це добре. Буде душа — не чобіт». А коли я пустував під час репетиції, то мені давали велике яблуко, щоб заткнути мені писок. І всі проходили повз мене: «Лесику, сонечко». А я знав, що цей «мерзотник» учора в мою маму стріляв, а той — батька ножем поранив. Це мої перші дитячі спогади. 

— Мій вибір професії був зумовлений акторським середовищем, в якому я зростав. Я захоплювався спортом, вивчав іноземні мови. Був нормальним хлопчиком. За вуха в театр мене ніхто не тягнув. Батько навіть сумнівався, чи варто мені ступати на акторську стезю. Адже це — важкий хліб і каторжна праця. А мене дуже оберігали в сім’ї, бо я одинак. А втім, мої вчителі не уявляли мене поза театром. «Це — твоє, синку», — казали вони в один голос. І після десятирічки я теж зрозумів, що всі шляхи ведуть до театрального вузу.

У театр не прийняли через донос і «сімейшину»

— По закінченні Київського театрального інституту мене саме як сина Задніпровського не прийняли в Театр української драми. Хоча відповідно до розподілу, я мав повне право туди потрапити. Та партійні органи одержали «сигнал», у якому фігурувало слово «сімейщина». І анонімка спрацювала. Донос влучив у ціль. Сімейщина у ті часи була тяжким гріхом, хоча, як і клановість, процвітала майже повсюдно. радянська ідеологія офіційно визнавала подвійний стандарт. Те, що в середовищі інтелігенції переслідували — на виробництві злом уже не вважали. Більше того, заохочували і ставили за приклад. Батько, мати й син в одному театрі або, приміром, у науково-дослідному інституті, лікарні чи вузі муляли начальству очі. Навіть якщо всі троє були талантами. Зате батько і сини-водопровідники або портові вантажники вже були «династією». Вважалися нею і близькі родичі, котрі працювали, скажімо, на металургійному комбінаті.

Так я юнак, одержав перший жорсткий урок. На загальних підставах у 1975 року вступив у Київський театр імені Лесі Українки. А через чотири роки нарешті потрапив у театр імені Івана Франка — на запрошення режисера Сергія Данченка. Це сталося, коли помер батько й горезвісна проблема «сімейщини» відпала сама собою.

Про сина і сімейну любов до кулінарії

— Мій син Назар (народний артист України, зірка фільмів «Скажене весілля», — прим. авт.) вже з 8-го класу знав, що обов’язково буде актором, хоча і не виключав паралельного навчання у кулінарному технікумі. Це у нас сімейна традиція! Все почалося з батька. Під час гастролей вони з мамою тужили за сімейним затишком та за смачними домашніми стравами. І як поверталися додому — відразу ж на кухню. Між іншим, батько залишив мені величезну колекцію кулінарних книжок. У ті часи, коли були проблеми з продуктами харчування, він купував ці книжки і казав — на потім. На книжках залишилися його написи «Колись наїмося» або «Колись приготуємо». Я їх ретельно зберігаю, бо вони стали раритетами. Серед них є книга «Про смачну і здорову їжу» 1953 року видання. Саме у той рік я народився. Мама завжди щиро тішилася, коли ми її запрошували на щось смачненьке та раділа, що маємо з Назаром хист не тільки до сцени. До речі, син залюбки вміє полагодити будь-яку техніку, починаючи з автомобіля і закінчуючи телевізором. Ось такий майстер на всі руки!

Коли Назар почав актором виходити на сцену і подивився в пащу зали (так ми кажемо), отоді сповна збагнув міру відповідальності перед глядачем. Він мені сказав: «Тепер я зрозумів, що означає опинитись один на один із залою, не з порожньою, а повною людьми з різною психікою, з різним ставленням до мене як до актора».

— Я і мої батьки пережили важкі періоди в театрі, коли існувала партійна цензура й не було цікавих ролей. Про все це Назар дізнавався від мене. Я вчу його так, як вчив мене батько. Головне в роботі актора — стомлюватись від задоволення своєю роботою. Більшого кайфу, ніж стомленість від ролі — не існує.  Я дуже радий, що Назар має багато ролей. Головне — створити сценічний характер і запам’ятатися глядачеві. Адже в програмці стоїть наше прізвище. А це багато що означає. Комусь пробачиться, а нам — ні. Поруч зі мною на сцені Назар вже 25 років. Таким чином, якщо скласти разом нашу артистичну династію, виходить понад 210 років… «Миттєвості спресовані в роки…», як в пісні співається. Свого часу мій батько неодноразово повторював таку тезу: «В житті, як на довгій ниві, нічого наперед не знаєш, що піднесе тебе, а що — кине». А мене повчав так: «Треба мати свою нішу і бути таким неповторним, аби ні з ким не переплутали».

Про ролі у кіно

— Стосовно того, що викликає якусь гордість, то тут питання не стільки в кількості, як у якості. Мені іноді краще було зіграти епізод хороший. Дуже приємний спогад у мене від «Овода», який зняв Мащенко. Я там працював із Адою Роговцевою. Ми дружили сім'ями, коли Кость Петрович працював у театрі. Я молодший за неї, а ми грали чоловіка і жінку. Знімали в Лівадійському палаці, у нашому українському Криму. Отакий епізод вартий великих ролей. А якщо брати серіал, то мені сподобався «Лінія життя». Я там грав головну роль, познайомився із прекрасною людиною Ахтемом Сеітаблаєвим. Ми разом грали. Оця роль військового лікаря, який безсонними ночами рятує життя, й оцей злам війни і миру у 2014-2015 роках, Майдан, вторгнення на схід й оце сприйняття війни людиною цивільною. Це становлення людини з простого лікаря на героя-лікаря. І що особливо приємно, що мені дякували медики-лікарі. Консультанти з військового госпіталю були у нас на зйомках. Я навчився скальпель у руках тримати, робити перев'язки, робити трепанацію мене вчили. Хоча я в житті ненавиджу кров…

«У мистецтві не буває гри, як у футболі, в одні ворота»

— Все має бути адекватно: як ти віддаєш себе храму мистецтва, так і він віддячує тобі. У мистецтві не буває гри, як у футболі, в одні ворота. Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш від глядача. У мене є свої шанувальники, у мого сина теж, але відповідальність, служіння глядачеві — це наша традиція. Коли у мене запитують: «Що є основною заповіддю вашої сім'ї?», я говорю: «Добре грати». Не було нарікань глядачів, театрознавців, критиків на те, що хтось з певного коліна робив в театрі щось погано, недостойно, опускав марку нашого роду. Я тримаюсь цієї високої планки, щоб гідно йти далі, тому що кожне десятиріччя диктує свою моду, свої правила гри, свою драматургію. Наш шановний любимий глядач потребує в силу історичних, політичних, соціальних обставин нових тем і нових засобів донесення, всі ми живемо в суспільстві, ми його заручники, — люди шукають відповідей, приходять для цього в театр.

— Ми нащадки славних пращурів, не повинні бути поганими, як казав Тарас Шевченко, і наші правнуки мають бути великими, такими, що пам'ятають, чиї вони діти, мають і своїм дітям передавати любов до свого народу, мистецтва, свого слова. Якщо ми будемо не безбатченками, то й наші діти нас шануватимуть і це почуття передаватимуть онукам.

Ми нікуди з цієї землі не підемо, хіба що в неї. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми — будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру!

Приходьте насолодитися грою маестро Леся Задніпровського сьогодні, 18 вересня, о 18.00 у театр ім. Садовського під час показу цікавої і яскравої вистави «Жінка над нами». У комедії також грають Лілія Ребрик і Костянтин Костишин.

Останні квитки на виставу можна придбати на сайті afisha.vn.ua та у касі театру.

Читайте також:

Лілія Ребрик 18 вересня гратиме у Вінниці: «Коли на душі тяжко — будуй плани на майбутнє»

«Через день після теракту сказав: «Все одно зробимо цей концерт!» Особливий виступ «ВВ» у Вінниці

Вражаюча рок-опера «Біла ворона» і прапор у подарунок: театр Садовського розпочав новий сезон

Коментарі

17:10 Підняли весь особовий склад поліції. На Жмеринщині шукали зниклу дворічну дівчинку 16:16 Ціни на яйця зростають. Скільки коштують зараз, чому та що буде з вартістю далі? photo_camera 15:42 «Народився в сорочці». На Театральній автівка ледь не збила пішохода на «зебрі» play_circle_filled photo_camera 15:02 Де і яку допомогу можна отримати переселенцям у Вінниці? Адреси та контакти Від читача 17:17 Благодійний «Шкільний портфелик» отримали 2700 дітей 14:59 Три смерті та 330 нових випадків. Ситуація з COVID-19 у Вінницькій області 14:04 У Вінниці лікарі вперше провели кардіологічну операцію Бенталла 13:21 Обов'язкове носіння масок в громадських місцях та інше важливе за 5 жовтня у Вінниці 13:13 Як легко оформити ОСЦПВ? Переваги онлайн-замовлення поліса (Новини компаній) 12:37 Вінницьким спецпризначенцям на передовій потрібна допомога. Оголосили збір на авто play_circle_filled 11:59 У Вінниці судять дівчину, яка хотіла продати гуманітарки на близько пів мільйона гривень photo_camera 11:12 На Меморіал Визволення «переселять» цвинтар з Європейської площі. І ось чому photo_camera 11:02 Без води та світла. Перелік адрес, де у Вінниці 6 жовтня відключили послуги 10:40 «Потрібні були не мітинги». Юрист сказав, що змінити долю пологового №2 можна через суд 10:15 У бою на Херсонщині загинув досвідчений військовий зі Стрижавки 09:32 Шукали з 2018 року. Затримали співучасника двох умисних вбивств play_circle_filled photo_camera 09:10 «Навіть возили суші Героям на передову!» У Вінниці відзначили волонтерів-рестораторів (новини компаній) 08:21 Сьогодні вітаємо Івана та Антона. Історія, заборони та прикмети 6 жовтня play_circle_filled 21:01 Козятинські поліцейські привітали з днем народження маленького Макара, що хоче стати копом photo_camera 20:07 А що з водієм Audi, який навмисне наїхав на собаку? Дізналися, чи є ще кримінальне провадження
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up