Актор-легенда Лесь Задніпровський сьогодні у Вінниці: «Основна заповідь нашої сім’ї — добре грати»!

Валентина КИРИЛЬЧУК

Він блискуче продовжив славетну театральну династію своєї знаменитої родини, яка триває понад 200 років!
Народного артиста України, легенду вітчизняного театру та провідного актора Національного театру імені Івана Франка побачимо у Вінниці сьогодні, 18 вересня, о 18.00 у театрі ім. Садовського у яскравій комедії «Жінка над нами».

Маестро Лесю Задніпровському, який зіграв сотні ролей у театрі, озвучив десятки найпопулярніших фільмів і має чималу власну фільмографію, зараз 69 років.

— сталін помер, а я народився, — каже він. — Це сталося 1953 року.

Лесь Задніпровський — настільки фактурний і талановитий актор, що один раз його побачиш у виставі — і все! Назавжди у пам'яті його постава, зріст, неймовірний голос, пластика, вражаюча інтелігентність, мудрість та людяність. Будучи представником знаменитої акторської династії, яка — тільки уявіть! — триває вже чотири покоління, легендарний актор бережно зберігає традиції своєї родини, про яку може розповідати годинами, з властивим йому гумором і темпераментом.

Відео дня

Про сімейну акторську династію

— Театр почався у моїй свідомості з дідуся і бабусі, які були серед фундаторів театру імені Франка — Семена Михайловича Ткаченка і Катерини Степанівни Рій. У двадцяті роки після громадянської війни, закінчивши Театральний інститут, вони почали працювати під орудою Гната Юри. Дід — режисером, бабуся — актрисою. У повоєнний час дідусь також був викладачем, професором, а згодом і ректором Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.

Друге наше театральне покоління — батько Михайло Олександрович Задніпровський і мати Юлія Семенівна Ткаченко прийшли до театру в1950 році, закінчивши після Другої світової театральний інститут імені Карпенка-Карого. Саме в інституті вони познайомилися на вступних іспитах і не розлучалися до батькової смерті, який, на жаль, рано пішов з життя: у неповних 56 років, віддавши театру 30 з них. Батько зіграв безліч ролей і був знаковою постаттю у мистецтві. Бувало, що в периферійних театрах режисери навіть просили своїх акторів зіграти або під Задніпровського, або під Бучму… У нього був чарівний тембр голосу. Батьки згадували, що славетний Паторжинський намагався перетягнути його в консерваторію. І бідний батько опинився на роздоріжжі. І професійному співу хотілося навчатись, і театральний інститут не полишати. Проте перемогло кохання до мами. Попри все і на драматичній сцені йому вдалося здійснити свої мрії, і проявити неабиякий вокальний хист. Його ролі часто-густо приваблювали яскравими музичними характеристиками. Пісня була з ним все життя. Я не кажу вже про оперні арії. Сценічні дані Михайла Олександровича були блискучі. Він ніби об’єднав у собі всі принади людини, чоловіка та актора. І я не дивуюся, що моя мама палко кохала його все своє життя. А його рання смерть — це результат численних поранень від час війни. Про батька та повоєнне покоління франківців багато писали в свій час у ЗМІ. Це була славна когорта митців. Як не згадати Кусенко, Ужвій, Гашинського, Добровольського, Ватулю? У той час вважали нормою ходити не на виставу, а на певного артиста.

У 1980 році на рідній сцені театру Франка з'явився я. Тепер тут працює мій син Назар Задніпровський — четверте покоління. Дай Боже, щоб мій онук Михайло Задніпровський, названий на честь мого батька, теж став актором, влився у славетний колектив франківців.

«Ніколи не забуваю про минуле. Воно підживлює»

— Я живу сьогоднішнім життям театру, але ніколи не забуваю про минуле, воно мене підживлює, загартовує, нагадує про відповідальність перед глядачами, суспільством, адже я нащадок славних предків, які вже стали, як кажуть, здобутком енциклопедій і дисертацій, це майже сто років історії. Нашому театру 102 роки, з них приблизно 98 наш рід Ткаченків-Задніпровських присвятив праці на його сцені, а це піт, кров, сльози, щастя й талант самовідданого служіння Мельпомені.

Я впевнено можу сказати, що народився у театрі і мене сповивали за лаштунками. Насправді в дитинстві у театрі я страшенно багато плакав, бо сприймав все, нібито це відбувається насправді. Були такі ролі, що тата і маму повсякчас «вбивали». За кулісами сльози, а щовечора я радів, що вони живі. Дитина щиро все сприймає, і батько казав: «Це добре. Буде душа — не чобіт». А коли я пустував під час репетиції, то мені давали велике яблуко, щоб заткнути мені писок. І всі проходили повз мене: «Лесику, сонечко». А я знав, що цей «мерзотник» учора в мою маму стріляв, а той — батька ножем поранив. Це мої перші дитячі спогади.

— Мій вибір професії був зумовлений акторським середовищем, в якому я зростав. Я захоплювався спортом, вивчав іноземні мови. Був нормальним хлопчиком. За вуха в театр мене ніхто не тягнув. Батько навіть сумнівався, чи варто мені ступати на акторську стезю. Адже це — важкий хліб і каторжна праця. А мене дуже оберігали в сім’ї, бо я одинак. А втім, мої вчителі не уявляли мене поза театром. «Це — твоє, синку», — казали вони в один голос. І після десятирічки я теж зрозумів, що всі шляхи ведуть до театрального вузу.

У театр не прийняли через донос і «сімейшину»

— По закінченні Київського театрального інституту мене саме як сина Задніпровського не прийняли в Театр української драми. Хоча відповідно до розподілу, я мав повне право туди потрапити. Та партійні органи одержали «сигнал», у якому фігурувало слово «сімейщина». І анонімка спрацювала. Донос влучив у ціль. Сімейщина у ті часи була тяжким гріхом, хоча, як і клановість, процвітала майже повсюдно. радянська ідеологія офіційно визнавала подвійний стандарт. Те, що в середовищі інтелігенції переслідували — на виробництві злом уже не вважали. Більше того, заохочували і ставили за приклад. Батько, мати й син в одному театрі або, приміром, у науково-дослідному інституті, лікарні чи вузі муляли начальству очі. Навіть якщо всі троє були талантами. Зате батько і сини-водопровідники або портові вантажники вже були «династією». Вважалися нею і близькі родичі, котрі працювали, скажімо, на металургійному комбінаті.

Так я юнак, одержав перший жорсткий урок. На загальних підставах у 1975 року вступив у Київський театр імені Лесі Українки. А через чотири роки нарешті потрапив у театр імені Івана Франка — на запрошення режисера Сергія Данченка. Це сталося, коли помер батько й горезвісна проблема «сімейщини» відпала сама собою.

Про сина і сімейну любов до кулінарії

— Мій син Назар (народний артист України, зірка фільмів «Скажене весілля», — прим. авт.) вже з 8-го класу знав, що обов’язково буде актором, хоча і не виключав паралельного навчання у кулінарному технікумі. Це у нас сімейна традиція! Все почалося з батька. Під час гастролей вони з мамою тужили за сімейним затишком та за смачними домашніми стравами. І як поверталися додому — відразу ж на кухню. Між іншим, батько залишив мені величезну колекцію кулінарних книжок. У ті часи, коли були проблеми з продуктами харчування, він купував ці книжки і казав — на потім. На книжках залишилися його написи «Колись наїмося» або «Колись приготуємо». Я їх ретельно зберігаю, бо вони стали раритетами. Серед них є книга «Про смачну і здорову їжу» 1953 року видання. Саме у той рік я народився. Мама завжди щиро тішилася, коли ми її запрошували на щось смачненьке та раділа, що маємо з Назаром хист не тільки до сцени. До речі, син залюбки вміє полагодити будь-яку техніку, починаючи з автомобіля і закінчуючи телевізором. Ось такий майстер на всі руки!

Коли Назар почав актором виходити на сцену і подивився в пащу зали (так ми кажемо), отоді сповна збагнув міру відповідальності перед глядачем. Він мені сказав: «Тепер я зрозумів, що означає опинитись один на один із залою, не з порожньою, а повною людьми з різною психікою, з різним ставленням до мене як до актора».

— Я і мої батьки пережили важкі періоди в театрі, коли існувала партійна цензура й не було цікавих ролей. Про все це Назар дізнавався від мене. Я вчу його так, як вчив мене батько. Головне в роботі актора — стомлюватись від задоволення своєю роботою. Більшого кайфу, ніж стомленість від ролі — не існує. Я дуже радий, що Назар має багато ролей. Головне — створити сценічний характер і запам’ятатися глядачеві. Адже в програмці стоїть наше прізвище. А це багато що означає. Комусь пробачиться, а нам — ні. Поруч зі мною на сцені Назар вже 25 років. Таким чином, якщо скласти разом нашу артистичну династію, виходить понад 210 років… «Миттєвості спресовані в роки…», як в пісні співається. Свого часу мій батько неодноразово повторював таку тезу: «В житті, як на довгій ниві, нічого наперед не знаєш, що піднесе тебе, а що — кине». А мене повчав так: «Треба мати свою нішу і бути таким неповторним, аби ні з ким не переплутали».

Про ролі у кіно

— Стосовно того, що викликає якусь гордість, то тут питання не стільки в кількості, як у якості. Мені іноді краще було зіграти епізод хороший. Дуже приємний спогад у мене від «Овода», який зняв Мащенко. Я там працював із Адою Роговцевою. Ми дружили сім'ями, коли Кость Петрович працював у театрі. Я молодший за неї, а ми грали чоловіка і жінку. Знімали в Лівадійському палаці, у нашому українському Криму. Отакий епізод вартий великих ролей. А якщо брати серіал, то мені сподобався «Лінія життя». Я там грав головну роль, познайомився із прекрасною людиною Ахтемом Сеітаблаєвим. Ми разом грали. Оця роль військового лікаря, який безсонними ночами рятує життя, й оцей злам війни і миру у 2014-2015 роках, Майдан, вторгнення на схід й оце сприйняття війни людиною цивільною. Це становлення людини з простого лікаря на героя-лікаря. І що особливо приємно, що мені дякували медики-лікарі. Консультанти з військового госпіталю були у нас на зйомках. Я навчився скальпель у руках тримати, робити перев'язки, робити трепанацію мене вчили. Хоча я в житті ненавиджу кров…

«У мистецтві не буває гри, як у футболі, в одні ворота»

— Все має бути адекватно: як ти віддаєш себе храму мистецтва, так і він віддячує тобі. У мистецтві не буває гри, як у футболі, в одні ворота. Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш від глядача. У мене є свої шанувальники, у мого сина теж, але відповідальність, служіння глядачеві — це наша традиція. Коли у мене запитують: «Що є основною заповіддю вашої сім'ї?», я говорю: «Добре грати». Не було нарікань глядачів, театрознавців, критиків на те, що хтось з певного коліна робив в театрі щось погано, недостойно, опускав марку нашого роду. Я тримаюсь цієї високої планки, щоб гідно йти далі, тому що кожне десятиріччя диктує свою моду, свої правила гри, свою драматургію. Наш шановний любимий глядач потребує в силу історичних, політичних, соціальних обставин нових тем і нових засобів донесення, всі ми живемо в суспільстві, ми його заручники, — люди шукають відповідей, приходять для цього в театр.

— Ми нащадки славних пращурів, не повинні бути поганими, як казав Тарас Шевченко, і наші правнуки мають бути великими, такими, що пам'ятають, чиї вони діти, мають і своїм дітям передавати любов до свого народу, мистецтва, свого слова. Якщо ми будемо не безбатченками, то й наші діти нас шануватимуть і це почуття передаватимуть онукам.

Ми нікуди з цієї землі не підемо, хіба що в неї. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми — будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру!

Приходьте насолодитися грою маестро Леся Задніпровського сьогодні, 18 вересня, о 18.00 у театр ім. Садовського під час показу цікавої і яскравої вистави «Жінка над нами». У комедії також грають Лілія Ребрик і Костянтин Костишин.

Останні квитки на виставу можна придбати на сайті afisha.vn.ua та у касі театру.