«Завдяки протезу я продовжую повноцінно жити»: історія захисника на псевдо «Грозний»

• Військовослужбовець Іван на фронті з 2014 року. За цей час на війні він був вимушений звикнути до багатьох речей: смертей побратимів, важких боїв, довгої розлуки з близькими. 
• Наприкінці літа боєць втратив ногу, й тепер Іван на псевдо «Грозний» має звикати до протеза. Чоловіка «ставлять на ноги» у Вінницькому протезному підприємстві. 
• Поспілкувалися з військовим про його бойовий шлях, мотивацію служити та про мрії про майбутнє України. 

У реабілітаційному центрі Вінницького казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства фахівці допомагають людям призвичаїтись до штучних кінцівок. Ми приїхали туди вранці, і побачили, як одразу після сніданку пацієнти займаються в обладнаній тренажерній залі та опановують ходу на протезах. Серед тих, хто у Вінниці отримав протез та навчається на ньому ходити — військовослужбовець Іван. Чоловікові 42 роки, і останні дев'ять років він був на війні. 

Його мобілізували у військо у 2014 році. Й після демобілізації та короткого відпочинку, Іван вирішив повернутися до лав ЗСУ. 

— Після демобілізації, я відчував відповідальність на собі. Відчував, що мушу чимось допомагати своїй країні, тому у 2015 році й підписав контракт, — пригадує Іван. — На початку я служив у Донецькій та Луганській областях. Повномасштабне вторгнення теж застало мене на Донбасі: Світлодарська дуга та Горлівський напрямок. Насправді велика війна у нас розпочалася ще 19 лютого, саме тоді почалися масовані обстріли з їхньої сторони. Вже тоді ми розуміли, що дійсно буде повномасштабне вторгнення.

За словами чоловіка, попри підвищений рівень бойової готовності, 24 лютого все відбувалося різко. У той день він обдзвонив рідних: мати, дружину з дочкою, брата. Сказав усім, щоб береглися.

— Після повномасштабного вторгнення ти, звісно, починаєш більше хвилюватися за побратимів, щоб все з ними було добре. Але у моральному плані мене весь час тримало те, що я розумів, що захищаю свою сім'ю та рідну Україну, за яку треба боротися. Ми мусимо вигнати цей непотріб з країни, — каже військовий.  

Чоловік — молодший сержант, до свого поранення він був командиром відділення. Пояснює, позивний у нього «Грозний», бо до всього відносився на службі відповідально.

— Коли я був командиром відділення, то й сам все робив чітко, й тримав відділення «у руках», — говорить він. 

— За час служби найважче мені було у 2014-2015 роках воювати, тоді скрізь напрямки були важкі. А потім з 24 лютого теж нам було дуже важко, — говорить боєць. — Доводилося втрачати побратимів, такі моменти переживаєш дуже важко, бо ви ж стільки часу разом проводите. У такі моменти в душі все кипить. Але тримає мене не помста, а бажання жити у вільній Україні. 

За словами чоловіка, під час служби йому та його рідним довелося змиритися з довгими розлуками.

— Після 24 лютого до нас прийшло багато щойно мобілізованих чоловіків, й вже після двох-трьох трьох місяців на службі, їм хотілося додому. Я їх розумію, бо раніше вони не були в такій ситуації. Я ж — вже звик. Інколи я цілий рік не бував вдома. 

«Протез має бути моєю звичною ногою»

Під час одного зі штурмів в Харківській області наприкінці серпня Іван втратив ногу. 

— Це був осколок, мені перебило ногу. Побратими мене відтягли, допомогли. Потім трохи довго тривала евакуація, бо були постійні обстріли, тому довелося робити ампутацію, — розповідає чоловік. 

За словами бійця, у військовій частині йому дали декілька контактів до різних протезних підприємств, й він зателефонував у вінницьке. Тут йому одразу сказали: «Приїздіть і все зробимо». З початку лютого військовослужбовець у Вінниці. Тут йому вже виготовили постійний протез, на якому він навчається ходити. 

— Я задоволений, що потрапив саме сюди. Лікарі та інший персонал добре про мене турбується. Зараз у мене протез, в якому згинається коліно, — розповідає Іван. — Після того, як ти сюди потрапляєш, то все залежить від тебе. Хтось швидше стає на протез, а хтось — довго призвичаюється. Якщо людина хоче ходити, то вона буде. 

Є хлопці, які нервуються через те, що їм доводиться бути на протезі. Вони ще не відійшли від травми, й думають, що не зможуть повноцінно з ним жити. З таким настроєм процес реабілітації триває довше. Я хочу ходити, й хочу швидко навчитися, тому займаюся багато у тренажерній залі. Так, це важко й неприємно, інколи болить, але це треба перетерпіти. 

Наразі Іван все ще звикає до протеза, ходить з паличкою. 

— Для мене протез — це можливість продовжувати жити повноцінне життя, а не сісти в інвалідний візок, скласти руки й сидіти. Я хочу чимось займатися. 

Військовий говорить, що протез — це, як його звична нога, просто треба час, щоб до нього звикнути. 

— Навіть зараз, якби можна було, то пішов би назад на фронт. Але мене туди вже, мабуть, не візьмуть. Якщо не вийде залишитися у частині, то принаймні у військомат хочу потрапити, — говорить військовий. — Зараз я думаю про перемогу кожен день. Так хочеться, щоб вона була якнайшвидше, аби більше не гинули хлопці і поверталися додому. Я знаю, що таке контрнаступ, й розумію, які будуть втрати. Я просто хочу, щоб цей непотріб покинув нашу землю. І в майбутньому мрію бачити Україну квітучою, незалежною та розвиненою у всіх сферах. 

Читайте також:

«Повертаємо людину до повноцінного життя». Репортаж з протезного підприємства у Вінниці

«Ми віримо у перемогу, але для неї треба працювати»: військова Юлія Щербань

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.