«Ми віримо у перемогу, але для неї треба працювати»: військова Юлія Щербань

Наталія КОРПАН

Вінничанка Юлія Щербань — військовослужбовиця, яка почала волонтерити одразу після подій Євромайдану, а згодом, у 2018 році, як солдатка відправилася на Схід.
Після двох років служби жінка повернулася у цивільне життя, однак події 24 лютого 2022 року спонукали її знову піти до війська.
Поговорили з вінничанкою про службу, моральну витримку та її плани опісля перемоги України.

«Мені було небайдуже, тому я й вибрала для себе шлях військовослужбовиці», — говорить Юлія Щербань. Вінничанка з 2014 року у воєнному волонтерстві, і саме з цього моменту почав загартовуватися її характер.

— Коли розпочалися окупаційні дії, я не могла залишатися осторонь. Разом з іншими небайдужими почала допомагати нашому війську, бо активно з'являлися потреби у хлопців на елементарні речі. Ми передавали навіть воду, бо у них її не було. Збирали все, що можна було. Але основну роботу я тоді, як молода мама, намагалася брати додому. Займалася виготовленням сухих борщів.

Далі, коли було багато втрат серед військових, жінка почала активно спілкуватися з родинами загиблих бійців. Вона багато підтримувала вдів, матерів, дітей Героїв. Каже, це було морально складно, але необхідно.

Відео дня

Тоді ж Юлія почала здобувати свою другу освіту за спеціальністю «Психологія». Згодом вона попрацювала психологинею в одній з наших військових частин, й зрозуміла, що їй потрібен досвід, аби розвиватися у цьому напрямку.

— Я хотіла допомагати бійцям. А що ж ти можеш розказати тому хлопцеві, якщо не розумієш його до кінця? Ми маємо розмовляти однією мовою, тому я потребувала особистого досвіду на фронті. Так, є багато психологів, які й без цього добре справляються, але для себе я це бачила по-іншому, — розповідає Юлія.

Рішення піти на фронт — не було легким

У 2018 році жінка пішла за контрактом у військо. Вона служила у складі одного з розвідувальних батальйонів.

— Я обійняла своїх двох дітей, подякувала матері та сестрі, які залишилися на вихованні діток і поїхала на Схід. Донечці тоді було п'ять років, а старшому сину 11, — пригадує Юлія. — Я почала службу звичайною солдаткою. Звісно, мені хотілося стати одразу на посаду психологині і виконувати конкретні обов'язки. Але на той час військовослужбовець, який міг взяти мене на цю посаду сказав, що це має виконувати дорослий досвідчений чоловік. Однак ця ситуація на моє рішення піти служити не вплинула. Я намагалася бути корисною на своєму місці.

Юлія здобувала свій воєнний досвід на Донеччині: Красногорівка, Карлівка та інші населені пункти.

— Рішення піти на фронт було не легким, але я розуміла, що відбувається у мені. Тоді я була впевнена, що без мене там ніяк. Це було таке вперте відчуття, що я маю допомогти і, що я все зможу, — каже військова. — Крім того, потреба справедливості у мені була завжди, я добре знаю історію, бо закінчила історичний факультет у Педагогічному університеті. Й під час навчання ми розбирали Голодомор, репресії, Розстріляне відродження, тому захвату від росії у мене ніколи не було.

Юлія Щербань прослужила у війську як солдатка до 2020 року. Потім повернулася до дітей, навчалася на магістерку та працювала у школі. Вінничанка викладала «Захист України». Вона була єдиною жінкою у Вінниці, яка викладала військову частину цього предмету для хлопців.

— У моїх підгрупах були й дівчата, які подавали дуже гарні надії і швидко опановували предмет, — каже Юлія. — Взагалі з 24 лютого у нашому війську я не бачила сексизму. Я знаю дівчат-саперок чи дівчат-стрільчинь, й вони настільки круті, що багато хлопців їм позаздрять. Дівчата живуть в окопах та роблять неймовірні речі у медицині. Жінки показали, що вони можуть. До слова, крайній раз на службі у мене теж була посада зовсім «чоловіча». Принаймні я ніколи не чула, щоб жінка на ній працювала. Вона пов'язана з безпекою проходження служби, однак детальніше розповісти не можу.

Після перемоги на нас чекає багато роботи

— Я була впевнена, що почнеться велика війна. Ми з побратимами, колегами-волонтерами думали, куди зможемо відвезти родини, бо готувалися до найгірших сценаріїв. І 24 лютого о 10 ранку я вже була в ТрО, — пригадує вона. — З 2020 року я захистила звання магістра, закінчила військову кафедру, тому мала звання офіцера. Якби не було повномасштабного вторгнення, я, мабуть, не повернулася б на фронт, бо дітям потрібна мама. Однак 24 лютого я не могла вчинити інакше, і родина мене підтримала. Вони розуміли, що так треба.

Юлія переконана, що війна має закінчитися перемогою України та поверненням усіх міжнародно визнаних територій України.

— Перше, що я хочу зробити після перемоги — це дізнатися, хто вижив… Зараз я так часто втрачаю друзів, побратимів, посестер. Я хочу дізнатися, хто вижив, й з ким я можу відвідати всі могили та почати шукати зниклих. Втрати — це завжди боляче. Це, як рана, яка постійно кровоточить, бо ти знову й знову її зачіпаєш. Кожного разу болить, як вперше.

Після перемоги Юлія мріє жити у свідомому українському суспільстві. Хоче, щоб серед нас не було байдужих та, щоб в країні шанували власну культуру, мову та історію.

— Я мрію, щоб усі причетні до сьогоднішніх злочинів були покараними, — каже військовослужбовиця. — Ми віримо у перемогу, але для неї треба працювати. Й опісля у нас буде багато роботи.