З окупованого Херсону — в подружній корабель. В один день одружилися дві пари переселенців

• У Вороновицькій селищній раді одружилися відразу дві подружні пари з Херсону. Найціннішим весільним подарунком для закоханих став український прапор, на якому молодята написали «!Херсон — це Україна!».

Війна не стала на заваді великій мрії — збудувати родину. В один день на весільний рушник стали дві подружні пари переселенців: Володимир Гонтар та Марія Лангвейль, Олександр Тарасенко та Оксана Ковіня. Свою історію кохання розповідає спочатку Оксана.

— Пам'ятаю, три роки тому, в серпні я познайомилась із чоловіком у спільній компанії друзів. Правда після того довго не спілкувались, — каже 25 річна Оксана. — Він моряк. В Херсоні взагалі дуже багато моряків. Пів року після знайомства, на початку квітня, він відповів мені на розповідь в інстаграмі. До сьогодні не знаю, як він мене знайшов (усміхається - авт.). То й почали спілкуватись листуванням, тоді він був у морському рейсі. А вже на початку червня — ми зустрілись. Мене відразу полонила його турбота. Саша надсилав мені на день народження подарунки, купував мені найулюбленіші солодощі. Ніколи нікому не відмовляв в допомозі. Цього річ в новорічну ніч в Херсоні, після бою курантів, на головній ялинці міста, на сцені, він зробив мені пропозицію. Ми планували одружитися цього літа в своєму рідному місті. Проте 24 лютого ми уже ховались у сховищі.

Ксенія разом з друзями та коханим хлопцем не могли змиритися  із окупацією рідного міста. Тому виходили підтримувати акції протесту. 

— Дуже було лячно виходити на протест, перший раз — ми могли мирно пройти вулицями із прапорами. Нас було тисячі людей. Стояли БТРи, націлені на нас, — розповідає Оксана. — Вдруге, коли люди вийшли на протест,  почали стріляти в повітря і використовувати світло-шумові гранати,  поводитися агресивно. Окупанти швидко захопили всю владу. Правоохоронців наших уже немає. Чула був випадок, коли викликали поліцію, щоб вирішити родинний конфлікт. Приїжджали на виклик рашисти. В місті були великі черги в магазинах. Швидко подорожчали продукти. З м'ясом були проблеми. В нас Чорнобаївці є птахофабрика, і там багато курей померло з голоду, їх деколи пів голодними вбивали і роздавали людям, щоправда, не обскубаних, а так, прямо із фабрики. Кожного дня нам добре було чутно, як стріляли в Чорнобаївці. І це було страшно.

«Жити в окупації — це мовчати»

 А от історія кохання другої подружньої пари Марії та Володимира Гонтаря почалась 11 років тому.

— Ми разом вчились у Херсонському державному університеті, коли почали зустрічатись, знаємо один одного ще з ліцею ім. Мішукова. Навчались на одному ж факультеті — математики та  інформатики, — розповідає Марія Лангвейль.

Всі ці роки, херсонці, як й всі українці, жили та працювали, мріяли та прагнули до своїх мрій, проводили свята зі своїми близькими та все змінились в один день.

— Всі водночас досягнення стали неважливими, — тепер каже Марія. — Лягаєш спати та просинаєшся лише з однією думкою: лише б рідні були живі. Терор у тиші. Жити в окупації — це не носити прикраси, телефон та небагато грошей, щоб не відібрали, це повертатись додому не пізніше 15.00, бо крім орків ніхто не їздить вже по місту, це — ні з ким не сперечатись й не доводити свою позицію «Я — Ураїнка!», це — стояти багато годин в чергах, не знаючи, що продають у магазині! Це — мовчати…  3 березня місто в окупації, а 16 квітня ми вирішили виїхати звідти.

Відтак дві подружні пари патріотів-херсонців оселились на Вінниччині у знайомих. Їх розмістили в одне помешкання.  Згодом для обох стало сюрпризом одруження в один день. Кажуть, все було спонтанно.

— Я сиджу працюю, віддалено, о 12-й годині дня, телефонує мені чоловік  і каже: «Збирайся і будемо розписуватись», — мовить Ксенія.

— У мене теж спершу був шок, — відразу додає її подруга Марія, — а потім згадавши, що мій коханий зробив пропозицію ще на мій день народження у  2016 році, зрозуміла, що не треба вагатись. Я порахувала, що до цієї події залишилось аж дві години — тож точно встигну перевдягти спортивні штани на більш пристойні, адже інших у мене немає.

Подружнім парам влаштували у приміщення сільської ради весільну церемонію. Переселенці із інших міст спекли святковий пиріг.

— Все було дуже гарно. Проте ми дуже мріємо, після нашої перемоги відсвяткувати наше весілля уже в звільненому Херсоні, дуже сумуємо за рідною домівкою, за рідними, які там залишились. Ми повинні жити далі та допомагати своїм рідним,  ЗСУ, волонтерам та медикам й тільки разом — ми переможемо! — підсумовує Ксенія Ковіня.

Автор: Леся Кесарчук

Читайте також:

«Мій дім став пеклом з танками та орками»: історія переселенки з Херсона

Афіша Вінниці. Де і як розважитися дітям та дорослим на вихідних 18 та 19 червня

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.