«Добре, що жива залишилась. Це були перші мої слова тоді». Про незламність постраждалої від обстрілу вінничанки

• Два роки тому, 14 липня 2022-го, Росія завдала ракетного удару по Будинку офіцерів, що на площі Перемоги у Вінниці. 
• До роковин трагедії розповідаємо історію Ольги Дятлюк, якій того дня довелося вибиратися з палаючої клініки. 

Два роки тому, 14 липня 2022-го, Росія завдала ракетного удару по Будинку офіцерів, що на площі Перемоги у Вінниці. Тоді загинулb 29 людей, серед яких троє дітей. 49 житлових будинків зазнали руйнувань і майже 60 людей — поранень.

До роковин трагедії розповідаємо історію вінничанки Ольги Дятлюк, якій того дня довелося вибиратися з палаючої клініки. Про трагедію, реабілітацію у програмі «Неопалимі», втрату чоловіка та знаходження сенсів. 

«Добре, що залишилася жива»

— Ми вижили дивом. У мене був перелом ребер, рвані рани, обпечена рука та контузія, — розповідає Ольга Дятлюк.

14 липня вона привезла в лікарню маму чоловіка, щоб та пройшла МРТ. Тривога вже тривала, проте ніхто не очікував обстрілу. Це був черговий звичайний день війни.

— Ми приїхали за 20 хвилин до запису й встигли підійти до рецепції. Перше влучання було в Будинок офіцерів. Друге — перед входом у лікарню. Припарковані машини, вхід в лікарню і двері почали горіти, плитка біля лікарні залетіла всередину, розлетівшись на дрібні уламки, а пластик, який був у лікарні всюди, почав крапати на нас…Перед нами й справа вогонь, зліва — сіра стіна пилу, — згадує Ольга.

Лікарня була одноповерховою. Коли жінка прийшла до тями, разом із мамою чоловіка почали шукати вихід, тримаючись лівої сторони. Там полум’я ще не було таким сильним. Ольга закривала обличчя рукою.

— Мої обличчя і рука обгоріли. Я була в цупких джинсах і футболці з натуральної тканини, яка, здається, зберегла моє тіло від ще більших опіків, які я могла отримати. Водночас у мами згоріло взуття, вона отримала багато опіків і ран. Розплавлений пластик діставав через одяг, — каже Ольга.

На вулиці жінка побачила шматок плитки в руці та кров на джинсах. Це була велика різана рана, з якої лилася кров, проте через шок і контузію Ольга не відчувала болю. 

— Здавалося, довкола безліч людей, поранених або без ознак життя: хтось сидить стогне, хтось лежить. Зліва горять машини, справа будинки, поруч йдуть люди різного віку, які отримали поранення, — розповідає Ольга.

Тоді ще не приїхала швидка, стояло дві пожежні машини. Жінку помітив перехожий, який мав при собі турнікет, яким перев’язав Ользі руку. Інший чоловік, який їхав повз, підвіз Ольгу та маму до лікарні.

— Добре, що жива залишилась. Це були перші мої слова тоді, — каже Ольга.

Найменший доторк — це новий пухир і рана

Ольга отримала контузію і розірвану барабанну перетинку, що призвело до часткової втрати слуху, опіки обличчя та руки до плеча, а також рвані рани. Протягом місяця вона лікувалася в травматології Вінницької міської клінічної лікарні та паралельно шукала реабілітолога.

Післяопікові рубці не минали, а права рука функціонувала не повністю — кожне маленьке необережне торкання — це новий пухир і рана. 

Зараз слух майже відновився — допомогли два курси лікування. Контузію лікували протягом року, постійно робила повторні МРТ. Проте руку лікували найдовше: після пересадки шкіри нижче від ліктя, рука не розгиналася і дуже боліла. Ольга каже, що лікарі не сказали, що потрібно розробляти руку, тому виникли контрактури ,які не давали руці повністю функціонувати. Після цього ще жінка працювала з реабілітологом Олександром Камоцьким. Він безплатно запропонував допомогу. 

— Лікування проходило важко: коли розгинаєш руку, пухирці лопали й з'являлася кров. Перев'язки знімали шкіру, що було дуже боляче. Боляче було і через невеликі механічні пошкодження, оскільки я не могла просто лежати й нічого не робити: маленька дитина (в Ольги двоє дітей, — авт.) могла випадково штовхнути, а я — зачепити рану тканиною. Це робило процес лікування довшим», — каже Ольга.

Ольга розробляла руку й біль поступово проходив. Також поверталася рухливість. Проте залишався рубець і опіки, які були дуже помітними. 

«Люди дивляться на тебе з жалем»

Рука хвилювала Ольгу не лише через біль — люди завжди звертають на неї увагу. 

— Люди дивляться на тебе з жалем. Більшість думає, що це, можливо, через пролитий окріп або аварію. Влітку це сховати неможливо через спеку, хоча опік на сонці стає червоним. Через це у мене комплекс. Мені соромно. Не можу кожному пояснювати, звідки опік, — каже Ольга.

Люди мало запитують про руку, проте здивовано розглядають рани. Жінка каже, що довго не могла звикнути до цього, було боляче від усвідомлення пережитого.

— Люди почали забувати про те, що сталося. Якось перехожий чоловік в автобусі запитав, чи в мене не псоріаз. Також погано реагують діти: вони бояться такого й голосно акцентують на цій травмі. Здається, так відбувається тому, що ми звикли бачити картинки здорових і усміхнених людей. Проте не потрібно опускати очі на хлопців з протезами чи людей з пораненнями — посміхніться і проведіть поглядом.

«Спочатку рука не піддавалася лікуванню»

Щоб естетично виправити вигляд руки, у травні жінка звернулася до благодійного проєкту, які безплатно лікують опіки та рубці постраждалим через воєнні дії. Ольга почала лікування, щоб виправити вигляд і забрати стягнення.

— Спочатку ефекту не було, організм відмовлявся піддаватися лікуванню. Лише на 2-6 процедурі шкіра ставала м’якшою, а рубці розходилися. Лише тоді почався процес заживлення ран, — пояснює Ольга.

Проєкт «Неопалимі» запропонував клініку Dermaessence у Вінниці, де Ольга проходить процедури з відновлення шкіри. Процес лікування та реабілітації в межах програми відбувається в клініках-партнерах. Спеціалісти використовують новітні лазерні та інʼєкційні методики. Жінка отримує уколи гіалуронової кислоти у рубець і лазерне шліфування шкіри. Також Ольга використовує спеціальні мазі, які їй надавали лікарі. 

Після сьомої процедури з ін’єкцією, коли з’явилися покази до видалення судин, жінці запропонували IPL-терапію у Львові, де погодилися зробити процедури безплатно. Загалом естетичне лікування проводять за допомогою лазерів (ErYag чи CO2), мікроголкової радіочастотної технології, а також полінуклеотидних препаратів та заспокійливих і відновлювальних топічних засобів.

— Зараз я бачу покращення: рубець стає м'якшим, а немає жодних обмежень у рухах, — каже Ольга.

Щоб також отримати допомогу, можна заповнити реєстраційну форму програми.

«Я мушу боротися заради дітей»

3 серпня 2023 року загинув чоловік Ольги — Юрій Дятлюк. Він не мав жодного військового досвіду, проте, каже Ольга, завжди повторював, що його діти не заслуговують на дитинство з сиренами й обстрілами. Допоки він там триматиме оборону — знатиме, що тут не буде безладдя «руского міра».

— Юрчик був для нас підтримкою та опорою. Для мене він не лише чоловік, але й друг. Ми були єдиним цілим, завжди йшли пліч-о-пліч і разом мріяли зустріти щасливу старість в обіймах дітей та внуків, — розповідає Ольга.

Вона каже, що чоловік все життя мріяв стати великим футболістом, мав власну команду, де був капітаном і планував після війни знову всіх зібрати. Торік хлопці провели турнір «Пам'яті Юрія Дятлюка», чим започаткували традицію проводити їх в першу неділю серпня. Цьогоріч турнір провели 10-11 серпня у на футбольному полі, де Юрій завжди грав.

У вересні Ольга за 26 днів набрала 25 000 голосів за петицію про присвоєння посмертно звання Героя України. Каже, що всі хлопці, які віддали найдорожче за захист Батьківщини, заслуговують на найвище визнання. Проте досі петиція на розгляді. 

На початку травня 2022 року Юрій приєднався до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Там обіймав посаду старшого сапера інженерно-саперного взводу. Під час виконання бойового завдання боєць зазнав смертельних поранень внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу міста Мар’їнка на Донеччині. 

Дітям, яких він називав Міхейчик та Бусічка, на момент загибелі тата було 11 і 4 роки.

— Ми відклали життя тоді, коли чоловіка мобілізували. Ми мріяли про те, що війна закінчиться, він повернеться, і ми житимемо. Війна забрала у нас плани та мрії. І цього, на жаль, так і не сталося. Спочатку було важко зрозуміти, як рухатися далі, як зробити крок без підтримки чоловіка. Зараз я маю жити заради дітей, яким потрібна любов і піклування. Я змушена боротися заради дітей, які вже змучилися бачити заплакану та втомлену маму, — говорить Ольга.

Вона каже, що ракетний обстріл не такий важкий, як розуміння того, що далі йтимеш вже сама. Проте згодом зрозуміла, що поруч є люди, які співпереживають їй.

Зараз Ольга підтримує інших жінок, які втратили на війні чоловіків, а також сама отримує від них допомогу. Зокрема, організовує арттерапію. Каже, що тепер її подруги стали посестрами. Також жінка продовжує лікуватися. 

Рівно через місяць після загибелі Ользі приснився Юрій. У ньому просив не плакати й обійняв її. Після того стало легше. Ольга повторює дітям, що тато герой, а мама сильна й мріє, щоб вони більше не чули тривоги.

— Я дуже хочу, щоб здійснилася мрія, за яку мій чоловік поклав своє життя, — закінчилася війна. Тоді я видихну, подивлюся на небо й скажу: «Усе закінчилось», — говорить Ольга. 

Автор: Вероніка НАНОВСЬКА


Читайте також:

«Встала з того дивана і пішла. Через вогонь, через скло...» Розповідь Ірини, що дивом вижила 14 липня

У селі Сліди попрощалися з матірю та її двома дітками, які загинули внаслідок обстрілу Києва

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.