«Я вже 10 років в самоізоляції — один на всі Гулі». Поради вінницького Робінзона

Петро Краснопольський: -Мене дуже образили поліцейські з Хмільника, їздив до їхнього начальника - не допустили

З Петром Краснопольським зустрічалися декілька років тому у його селі. Ці фотознімки з того часу. Добратися в Гулі непросто — яма на ямі. Спершу чоловік відмовлявся розмовляти з журналістами. Казав, не хоче, аби інші дізналися, що він тут один. Запам’яталася його фраза:  «Без людей мені не страшно, страшніше з людьми».

— От ви зараз понаписуєте, що я тут один, а слідом почнуть стукати у двері і вікна непрошені гості, — говорив чоловік. —  Вони мені тут треба? Не знаєте, чого такі приїжджають? Здогадайтеся…

Потім все-таки знайшли контакт для спілкування.

Напередодні Великодня розмовляв з ним уже по телефону. Попросив, щоб порадив людям, як їм бути в нинішніх умовах самоізоляції. Він у відповідь усміхнувся. Каже, що вже понад десять років в самоізоляції — стільки часу один проживає в селі.

Хто зайнятий роботою, того депресія не чіпляється

— У мене одна порада для всіх — займіться роботою, — говорить Краснопольський. — Мені нема коли думати про коронавірус. Справ стільки, хоч греблю гати. У міській квартирі теж діло знайдеться. Було б бажання.

Робота зніме будь-який стрес, зарадить депресії. Це найкращі ліки.

Петро Краснопольський дуже працьовита людина. Йому скоро вже 80, а він не сидить, склавши руки.

— Чи посадив уже город? — перепитує. — Не всю площу. Після Великодня буду закінчувати. Корову маю, як і раніше. Без молока не можу обходитися. Сам видоюю, звичайно, а хто ж мені тут ще допомагає. І кури є, і гуси, й інша живність. В хазяйстві все має бути.

На своїй землі вирощує не тільки картоплю. Сіє буряки, сіно. Щоб було чим худобу годувати.

Сільський голова Лозової Анатолій Мазур, з яким розмовляв перед тим, як телефонувати Краснопольському, не приховував здивування від працьовитості чоловіка.

Бачили, які в нього руки крепкі?

— Був період, коли Петро Михайлович утримував шістьох корів, стільки ж бичків, декілька овець, загалом у нього було одночасно 18 голів худоби, — говорить сільський голова. — І все це на одні руки. Бачили, які вони в нього крепкі? Сам сіно косить, перекидає у валках, аби висохло, сам заготовляє, сам привозить. Буває,  зяті допомагають. Але ж у кожного з них свої клопоти. Тому більшість роботи лягає на плечі Михайловича.

— Цей чоловік ніколи і нічого не просив у сільської ради, — стверджує голова села. — Інші ходять, просять, а він  сам справляється зі своїми проблемами.  Таким працьовитим пам’ятаю його ще з дитинства. Він товаришував з моїм батьком. Коли в Гулях був колгосп, Петро Михайлович працював завідувачем вівцефермою. Тисяча голів овець нараховувалося тоді на фермі.

Людина ніколи не буває самотньою

На запитання, чи не сумно одному на все село, відповідає:

— Який же я один? Я не один. Хочеться з кимось поговорити, дістаю з кишені мобільний телефон, набираю когось зі своїх дочок, чи онуків. Вони завжди раді чути мій голос так само, як я їхні. Маю знайомих у сусідніх селах. Можу їм подзвонити. Якщо дуже треба, прошу у них допомоги. Це буває тоді, коли самому не вдається з чимось справитися. З природою теж треба говорити. Вона все чує — і дерева, і річка, і трава. Мої домашні тварини по-своєму відгукуються, коли озиваюся до них

Людина самотньою ніколи не буває ніколи. Якщо ти в гармонії з усім, що навколо тебе, то твоя душа завжди буде на місці. Стало сумно — піди до річки, подивися на воду, послухай як пташки щебечуть, відкрий ширше очі на дерева, квіти, помилуйся зеленою травою. От де справжні ліки! 

З пагорба, на якому його хата, видно долину, де протікає Південний Буг. На тому березі уже Хмельницька область. Там село Свічна. Теж майже безлюдне. За словами співрозмовника, там залишилося чоловік зо 20 залишилося. Свічна для нього як свічка, звідти йому електрику  провели.

Вниз по течії, кілометрів за п’ять, ще одне село — Новокостянтинів, теж належить до Хмельниччини. Туди він інколи їздить конем у магазин. Частіше добирається в Думенки. Це на пару кілометрів далі, ніж до Новокостянтинівки, але в Думенках дочка Людмила працює у магазині. Друга дочка теж в цьому селі. Тому ще й з дітьми, чи внуками побачиться.    

Діти не раз, і не два кликали тата до себе. Не погоджується. Каже, душею прикипів до свого села і нікуди звідти не збирається їхати.

Знали б, як вони мене образили…

У 2018-му у Краснопольського вкрали коня. Саме цю ситуацію мав на увазі, коли казав, що без людей не страшно, страшніше з людьми. Коник був його надійним помічником. Перевозив ним все з поля, у магазин їздив.

Два роки тому, 1 вересня, кінь пасся у долині на березі річки. Постійно залишав його там на прив’язі для випасу.

Троє злодіїв навідалися серед білого дня. Приїхали одноконкою. Відв’язали коня і подалися туди, звідки прибули.

Про все це Петро Михайлович дізнався від пастухів. Вони бачили з протилежного берега, як чоловіки відв’язували коня.

Дочка Краснопольського —Людмила Сергієнко у той же день повідомила про це у поліцію. Батько попросив її це зробити.

Кінь відгукувався на свист

— Я сам шукав свого коника, — говорить чоловік з сумом у голосі. — Ходив по навколишніх  селах, запитував людей. Мій кінь мав одну особливість — відгукувався на свист. Так я його навчив.

На четвертий чи п’ятий день після крадіжки чоловік добрався до села Лисогірка Літинського району. Попросив знайомого, щоб той підвіз його своїм конем. На одному з подвір’їв Лисогірки на свист стрепенувся кінь. Заіржав, почав бити копитами об землю. 

За словами співрозмовника, тут же з хати вибігли двоє чоловіків.

— Уявіть мій стан, коли я бачу, що на подвір’ї кінь, що тварина рветься до господаря, а зробити нічого не можу, — говорить Петро Михайлович.

Згадує, що діло дійшло до бійки. Його побили. До крові розбили носа чоловікові, який приїхав з ним і став на його захист. Потім господарі будинку вивели коня з подвір’я і кудись поїхали.

Про все це він одразу розповів по телефону дочці Людмилі. Та повідомила поліцію. Через деякий час приїхала поліція. З дороги попередили, щоб чекав їх у сільському магазині.

Назвав прізвище слідчих

Співрозмовник називає прізвища поліцейських: Юрій Шемета і Богдан Шеремета. Каже, з ними був третій. Його прізвище, нібито Ліцицький. Не впевнений, чи правильно запам’ятав.

— У той час, як ми розмовляли з поліцейськими, побачили здалеку, як знову їде мій кінь, — говорить чоловік. — Хто їхав на ньому, на нас теж звернули увагу, хоч знаходилися далеко. Каже, чимшвидше заїхали на подвір’я і зачинили за собою ворота. Думав, що додому буду повертатися своїм коником, але не так воно сталося.  

З розмови поліцейських з господарями будинку  Краснопольський зрозумів, що один з них знайомий з власниками будинку. Двоє слідчих пішли у будинок. Його залишили на вулиці з третім поліцейським. Довго їх не було. Коли вийшли, сказали повертатися додому, обіцяли пізніше повідомити результат.

Майже два роки минуло відтоді. Чоловік дотепер чекає. Їздив у Хмільник у поліцію. Хотів потрапити на прийом до начальника. Каже, не пропустили.

Ні відповіді з поліції, ні коня…

Чи справді підозрювані рідня поліції?

Журналіст RIA/20minut.ua  звернувся до прес-офіцера обласної поліції Анни Олійник з проханням з’ясувати ситуацію, чому слідчі з Хмільника не надали відповідь, чим закінчилося розслідування крадіжки коня. З такою заявою зверталася до поліції донька Краснопольського — Людмила Сергієнко.

Чим мотивували відмову повернути тварину його власнику? 

Петро Михайлович пообіцяв повідомити прізвище підозрюваних жителів Лисогірки, аби можна було з’ясувати, чи справді хтось з поліцейських є їм ріднею. Принаймні так чоловікові пояснювали мешканці цього села.


Читайте також:

На дзвонах вибили напис: «Мала Ростівка…» Родина фермера відновила храм, якому 244 роки

Бутерброд для підозрюваного: 100 років жінці, яка боролася з криміналом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.