«Я посіяла зерно, а вона привезла його до нашої громади»: історія двох матерів загиблих воїнів
- Вони втратили найдорожче — своїх синів. Але замість того, щоб замкнутися у власному горі, почали виходити до людей і просити про просту річ — зупинитися на одну хвилину.
- Наталія Ліпей першою взяла плакат і стала нагадувати про полеглих захисників. Її приклад надихнув Олену Палінкаш, яка продовжила цю справу у своїй громаді.
- 17 жовтня в Уланові вони зустрілися, щоб побачити, як зерно пам’яті, посіяне однією людиною, проростає в серцях інших.
Хвилина, за якою стоять цілі життя
О дев’ятій ранку 17 жовтня в селі Уланів Уланівської громади зупинилися люди. На пішохідному переході зібралися родини загиблих захисників, небайдужі жителі та представники місцевої влади. У руках вони тримали прапори й банери, нагадуючи про тих, хто віддав життя за Україну. Учасники акції закликали водіїв і перехожих зупинитися хоча б на хвилину, щоб ушанувати полеглих.
Серед присутніх були дві жінки, яких об’єднала не лише спільна справа, а й найважча втрата, яку може пережити мати, — загибель сина.
Олена Палінкаш — мама полеглого Володимира Новака, жителька Уланівської громади. Наталія Ліпей — мама загиблого Віктора Ліпея, яка живе у Жмеринській територіальній громаді.
Кожна з них знає, що таке чекати, любити, сподіватися, а потім учитися жити з порожнечею, яку неможливо заповнити. Та свій біль вони перетворили на дію — намагаються зробити так, щоб про полеглих не забували серед щоденних справ, поспіху й буденних турбот.
Для когось хвилина мовчання — звичний пункт ранкового розпорядку. Для когось — можливість подумати про рідних, яких більше немає поруч. А для матерів загиблих захисників це ще й нагадування про те, що їхні сини віддали життя не для того, щоб суспільство згодом навчилося не помічати їхньої відсутності.
Сьогодні в Уланові люди стояли з прапорами, схиляли голови, вшановували полеглих. За словами Наталії, дехто не міг стримати сліз. Вона помічала, як тремтіли руки в людей, які пропускали побачене крізь серце.
Особливо зворушливим став момент, коли залунав Державний гімн України. Його співали практично всі присутні.
— Для мене важливо бачити, що люди не залишаються байдужими, зупиняються, пам’ятають і дякують тим, хто віддав життя за Україну, — говорить Наталія.
Але ця зустріч була важливою ще й тому, що саме в Уланові продовжилася історія ініціативи, яка колись почалася з однієї жінки та одного плаката.
Наталія Ліпей: спочатку вона вийшла сама
З пані Наталією Олена Палінкаш познайомилася на зборах родин загиблих, безвісти зниклих і полонених військовослужбовців, які організував Вінницький департамент військової політики.
Після завершення зустрічі учасники залишилися за чаєм. Наталія розповідала, як їздить містами, виходить на дороги з плакатами й закликає людей зупинятися о дев’ятій ранку, щоб ушанувати полеглих.
Олена слухала й думала про те, наскільки важливо для родин загиблих бачити, що пам’ять про їхніх рідних живе не лише в сімейних спогадах, а й у суспільстві.
Своєю наполегливістю Наталія спонукала людей замислитися над ціною свободи та необхідністю пам’ятати тих, хто заплатив за неї найвищу ціну.
- На війні загинув жмеринчанин Віктор Ліпей. Військовому було 32 роки
- Воїна зустріли під гучний сигнал сирен автомобілів ДСНС. Жмеринка попрощалася з Героєм
Історія її ініціативи почалася з указу Президента України про загальнонаціональну хвилину мовчання. Наталія побачила його й вирішила не обмежуватися усвідомленням того, що пам’ять важлива. Вона вийшла сама, взяла табличку й почала нагадувати людям про полеглих. Це було 23 листопада 2024 року.
Спочатку це була одна жінка. Згодом до неї почали приєднуватися інші.
Наталія їздила в різні міста, виходила до доріг, зверталася до перехожих і водіїв. Вона просила зупинитися хоча б на хвилину — не заради неї, а заради тих, хто вже ніколи не повернеться додому.
Ця справа вимагала наполегливості. Не всі розуміли її сенс, не всі відгукувалися на заклики. Та Наталія продовжувала виходити, бо знала, чому це потрібно.
І одного дня її приклад побачила інша мама, яка також втратила сина.
Олена Палінкаш: «Я запитала її, як вона це робить»
Після зустрічі за чаєм Олена не одразу наважилася діяти. Вона слухала Наталію здаля, а потім підійшла й запитала: «Як ви це робите?»
Розповідь жінки настільки її надихнула, що Олена вирішила спробувати й сама.
У четвер увечері вона написала допис у Facebook, у якому оголосила, що виходить на хвилину мовчання. У тексті вказала дату — 4 лютого 2025, час — 9.00.
Вона хвилювалася. Не знала, чи підтримають її люди, чи зрозуміють, навіщо вона це робить, чи залишиться стояти сама.
Олена написала відповідні заяви голові Уланівської громади Олександру Гоцуляку та до поліції. Зробила плакат і почала готуватися до першого виходу.
Та сама вона не залишилася.
Її підтримали родини загиблих захисників та небайдужі люди. Так відбулася перша хвилина мовчання з перекриттям дороги.
Спочатку не всі розуміли, навіщо потрібна така акція. Комусь було байдуже. Але учасники продовжували виходити, бо мали чітке розуміння, заради чого стоять.
— Ми хотіли, щоб пам’ять про наших рідних була живою, щоб їхні імена не губилися серед буденних справ, а подвиг не ставав просто рядком у новинах, — розповідає Олена.
Для неї це не просто громадська ініціатива. Це спосіб нагадувати про свого сина, про інших загиблих захисників і про те, що за кожним іменем у списках полеглих стоїть окремий світ — дитинство, мрії, плани, родина, материнська любов.
Саме тому сьогоднішня зустріч із Наталією стала для Олени особливою.
— Саме її приклад став тим поштовхом, який допоміг мені наважитися. Вона посіяла зерно, а я привезла його до нашої громади. І сьогодні ми бачимо з нею, як воно проростає, — говорить Олена.
Наталія Ліпей про людей, які зупиняються, і хто проходить повз
Які враження після побаченого в Уланові? Як сьогодні люди відгукуються на ініціативу хвилини мовчання? Чи змінилося їхнє ставлення до неї? Запитали Наталію Ліпей.
— Сьогодні я побачила, як люди зупинялися, щоб ушанувати пам’ять загиблих. У деяких на очах були сльози. Було видно, що одна з жінок, яка стояла поруч із нами, втратила близьку людину. І це дуже відчувалося, — каже Наталія. — Не було такого, щоб хтось із тих, кого ми запросили долучитися до хвилини мовчання, відмовився зупинитися. Люди ставали, тримали прапори. Було помітно, як у декого тремтіли руки, адже вони пропускали все це через своє серце.
Я щиро дякую Уланівській громаді за те, що люди виходять, нагадують про полеглих захисників і вшановують їхню пам’ять у тиші. Особливо зворушливим був момент, коли лунав Державний гімн України. Його співали практично всі присутні.
Для мене важливо бачити, що люди не залишаються байдужими, зупиняються, пам’ятають і дякують тим, хто віддав життя за Україну».
— Які емоції відчули, коли дізналися, що Олена Палінкаш, мама загиблого Володимира Новака, продовжила вашу ініціативу й організувала хвилину мовчання в Уланові? Що для вас означає бачити, як посіяне вами зерно пам’яті проростає в невеликій громаді?
— Знаєте, це почуття дуже важко передати словами. Адже я — мама загиблого захисника, і вона — мама загиблого захисника. Я мама полеглого Віктора Ліпея. І в цій матусі я побачила продовження своєї справи — побачила, як посіяне зерно пам’яті проростає, пускає коріння.
Завдяки таким ініціативам наших хлопців пам’ятатимуть. Згадуватимуть не лише їх, а й усіх захисників, які віддали своє життя за Україну. Для мене це надзвичайно важливо.
Водночас дуже боляче бачити людей, які просто проходять повз. Ти просиш їх: «Зупиніться, давайте вшануємо тих хлопців, які загинули. Давайте подякуємо їм за те, що захищали нас». Але дехто вважає, що його це не стосується, що він може не зупинятися.
Це неправильно. Кожен із нас має стосунок до цієї війни. Навіть якщо у твоїй родині ніхто не воює і ніхто не загинув, серед твоїх сусідів, знайомих, однокласників чи їхніх дітей обов’язково є люди, яких торкнулася війна.
Тому я хочу закликати всіх: давайте шанувати пам’ять полеглих і дякувати нашим захисникам, які вже перейшли до Небесного війська, стали нашими Героями й ангелами. Вони заслуговують на те, щоб ми пам’ятали про них не лише у свята чи пам’ятні дати, а щодня — хоча б протягом однієї хвилини».
Коли пам’ять стає спільною справою
Після першої акції в Уланові Олена почала помічати зміни. Люди зупиняються, схиляють голови, долучаються до вшанування полеглих. Для неї це свідчення того, що зусилля мають сенс.
— Моє серце радіє, коли я спостерігаю, як змінюється ставлення людей до хвилини мовчання, як вони зупиняються, схиляють голови й долучаються до вшанування полеглих захисників України. Це означає, що наша праця не марна, що пам’ять має силу об’єднувати людей і змінювати суспільство, — говорить Олена.
Вона вдячна Наталії за її відданість, наполегливість і велике серце. За те, що та не втомлюється нагадувати людям про важливе й сіє зерно пам’яті в кожному місті, де буває.
17 жовтня 2026 року ці дві жінки зустрілися в Уланові. Одна колись вийшла сама з табличкою, бо не змогла змиритися з думкою, що загиблих можуть забути. Інша почула її історію, набралася сміливості й принесла цю ініціативу до своєї громади.
Тепер вони стоять поруч. І бачать, як до них приєднуються інші.
Це не означає, що біль матерів став меншим. Жодна акція не поверне їм синів, не скасує пережитого й не заповнить порожнечі, яка залишається після втрати. Але в цій спільній справі є можливість перетворити любов до своїх дітей на щось, що виходить за межі однієї родини.
На дорозі, де зупиняються люди, пам’ять перестає бути лише особистою. Вона стає спільною відповідальністю — перед загиблими, перед їхніми родинами й перед країною, за яку вони боролися.
Хвилина мовчання триває лише 60 секунд. Але за нею стоять цілі життя, мрії, які не здійснилися, любов матерів і ціна, яку Україна заплатила за свою свободу.
І, можливо, найважливіше в цій історії — те, що пам’ять справді здатна проростати. Від однієї людини до іншої, від однієї громади до іншої. Поки хтось готовий вийти з плакатом, хтось — зупинитися, а хтось — привести за собою інших, імена полеглих не залишаються самотніми в тиші.
Вони живуть у нашій пам’яті. І в тому, що ми робимо щодня, аби не забути.
Вас може зацікавити:
У Вінниці зупинився електротранспорт і зникла вода: місто без світла після атаки
24 ворожі дрони збили над Вінниччиною: що відомо про наслідки масованої атаки
Вінниця залишилася без води через російську атаку
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
