«Я ніколи не здамся»: до Вінниці вперше завітав режисер і політв'язень Олег Сенцов

Дарина ДІДИК

На фото Катерина Калитко й Олег Сенцов

На зустріч із вінницькими читачами у четвер, 23 вересня, приїхав відомий український режисер, сценарист, письменник і громадський діяч Олег Сенцов.
Презентував у нашому місті автор кілька своїх книг, але розмова одними книгами не обмежилась.
Про тюремні спогади, щоденник голодування, українське кіно й не тільки — далі у нашому матеріалі.

На зустріч з Олегом Сенцовим у четвер, 23 вересня, зібралось кілька десятків людей. Очікуючи початку події, вінничани перешіптувались і обговорювали між собою як книги режисера, так і його ув'язнення й громадянську позицію. То ж про те, що зустріч із читачами вийде за «літературне поле» було зрозуміло відразу. Та давайте про все по черзі.

— Дякую всім, хто прийшов, сьогодні я вперше у Вінниці, — сказав Олег Сенцов після привітання і вступного слова модераторки зустрічі Катерини Калитко. — Я не вважаю себе якимось особливим, кращим, ніж будь-яка інша людина, яка була на Майдані, чи виборювала нашу свободу в Криму, були в АТО чи досі перебуває там. Я їм дуже вдячний за це, тому що це дійсно люди, які творять нашу сучасну Україну, а я просто один із них.

Відео дня

Творить сучасну Україну режисер і у контексті культури. Яскравим прикладом можуть слугувати його книги. Так, вінницьким читачам нагадали про минулі творіння автора («Другу також варто придбати», «Жизня», «Маркетер», «4 з половиною кроки») й презентували видання «Хроніка одного голодування».

Остання, до слова, є тюремним щоденником, яку кремлівський бранець почав вести з травні 2018 року, на третій день після оголошення безстрокового голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів.

У в'язниці сняться яскраві сни

На початку розмови з читачами Олег Сенцов пригадує збірку оповідань «Жизня», яку під дещо іншою назвою видали його друзі, коли сам режисер був за ґратами.

— Ці оповідання знайшли на моєму комп’ютері мої друзі й видали, але загубили оригінальну назву. Але я їм дуже вдячний, це була перша книжка, яку вони видали, — пригадує він. — Я її побачив у в’язниці, така маленька біла книжка... Виявилось, що вона цікава багатьом людям, тому випустили вже декілька тиражів і переклали її на всім мов. Мені дуже приємно, що її читають, бо ті спогади про дитинство дуже щирі. Тому й «заходять» людям різного віку.

Одразу по цьому всі присутні перенеслись у вже не такі світлі, але досі дуже щирі спогади Сенцова про ув'язнення.

— Коли ти знаходишся у місці, де нічого немає, ти не хочеш думати про щось погане, писати про щось погане. Книжки, які написав там, у в’язниці, (крім «Хроніка одного голодування») є світлими й про щось сильніше. Вони про життя, — зазначає Олег Сенцов. — У в’язниці хочеться жити. А ще у в'язниці, як і у дитинстві, сняться найбільш яскраві сни.

Сам режисер пояснює це тим, що людський мозок потребує якихось розваг.

— Там у тебе нічого немає, ти бачиш лише сірі стіни кожного дня, немає ніяких розваг, нічого, — додає він і розповідає про ще один спосіб «психологічної втечі» за ґратами. — У в’язниці починають читати люди, які до цього не читали жодної книжки, навіть «букваря». Я читав одну-дві книжки в тиждень. Намагався не гаяти час там, тому кожного дня старався читати, писати чи працювати над собою. Бо ти ніби дивишся на себе з боку й бачиш, яким ти є і яким ти був. І цей погляд не завжди приємний.

Повертаючись до теми читання, Олег Сенцов зазначає, що навіть у найгіршій в'язниці є книги. А найпопулярнішою серед в'язків залишається історія Графа Монте-Крісто.

— Взяти її фактично неможливо. Вона є у бібліотеці, але весь час у когось на руках.

«Максимально чесна книга»

Крім читання, Олег Сенцов багато часу витрачав на писання. Знаковою роботою однозначно виступає тюремний щоденник «Хроніка одного голодування».

— Це мій єдиний досвід щоденників, — зізнається автор. — Він написаний досить літературно, тому що була якась потреба писати. Коли ти пишеш, то не думаєш про те, щоб це читали діти в школі чи щоб це перекладалось. Ти пишеш, бо маєш внутрішнє відчуття потреби цієї творчості.

Олег Сенцов пояснює, що коли розпочав голодування, його дні стали тривати неймовірно довго. Та навіть перебуваючи у певному тумані чи почуваючись фізично не дуже добре, мозок працював дуже сильно.

— Я хотів писати й писати відкрито. Та тоді навіть не знав, чим закінчиться ця історія, чим закінчиться голодування і чи побачить цей щоденник світ, — розповідає політв'язень. — Але я сподівався! Тому це справді максимально чесна книжка про мене.

Ще одним важливим моментом, пов'язаним із «Хронікою одного голодування», є її таємне написання. Точніше, частково таємне.

— Я розумів, що дуже сильно ризикував. Але це вже пішла така гра зі смертю. Знав, що все могло погано завершитись для мене, але не писати про ті події не міг, — пояснює він читачам. — Там не було якихось місць для схову й постійно були обшуки... Якби вони (працівники тюрми — прим. авт.) дізнались, що я пишу про голодування, то б забрали зошит, як і всі інші рукописи. Тому я всім говорив, що пишу фантастичний роман.

Писав у своєму зошиті Олег Сенцов дуже нерозбірливо й максимально дрібно, щоб тюремники не розкрили обману. А загалом своє письмо усім пояснював бажанням розвіяти мозок.

Що ж, смілива «афера» вдалась на всі сто.

Кіно на першому місці

Хоч зустріч у Вінниці несла більше літературний характер, не сказати про Олега Сенцова як режисера — просто неможливо. То ж плавно розмова про книги перетекла у розмову про кіно.

— Доля склалась так, що моя особистість більша, ніж моя кіношна творчість, — розмірковує він. — Мене як режисера знає багато хто, але серед робіт у мене до цього був знятий один невеличкий фільм «Гамер»... Ми готувались до наступного фільму, «Носорогу», але через Революцію робота припинилась, я потрапив до в’язниці й роботу відновили лише після мого звільнення.

Команді вдалось знайти фінансування і ось, два тижні тому, кримінальну драму про 90-ті презентували на Венеційському кінофестивалі.

— Мені було дуже важливо, щоб мене визнали як режисера, — зізнається Олег Сенцов. — Мене двічі запрошували у Європейську кіноакадемію, але я відмовлявся. Казав, що не заслуговую. Але після Венеції погодився і зараз підписуємо документи…

З фільмом «Носоріг» режисер нині багато подорожує фестивалями й представляє там не тільки своє ім'я, але й кіноім'я України.

— Я дуже полюбляю літературу, але кіно для мене на першому місці. І так, кінематограф — це довго. Взагалі у нас період від появи сценарію і до прем’єри тривав 10 років, — наголошує він. —Далі, можливо, буде трохи легше.

— Українське кіно розвивається, можу сказати про це відкрито, — додає далі режисер. — Я 10 років тому з фільмом «Гамер» їздив по світу, по різних фестивалях, і там дивувались, що в Україні знімається кіно. Зараз ми були у Венеції, то там вже було три українські фільми. Через тиждень їду у Варшаву й там також у програмі три українські картини. Це дуже круто, що в нас є фільми на хорошому рівні, які дивляться європейці.

Не втрачає надії

Питання про Україну й українців, війну, Революцію Гідності й окупацію Криму все ж були на цій читацькій зустрічі основними. Говорив Олег Сенцов про свою громадянську позицію і у контексті книг, і у контексті фільмів, і у контексті політики. Точніше, все це було однозначною відповіддю — режисер щоразу продовжує обирати Україну й боротись за неї.

Пригадував він серед іншого нелюдське ставлення у кремлівських тюрмах, заспіваний гімн на винесенні вироку (нагадаємо, Олега Сенцова засудили на 20 років), перекручені новини про Україну з російських телевізорів і бажання російського президента заволодіти нашою державою.

— Це дуже неприємна штука, коли ти відчуваєш, як до тебе ставляться як до «скотиняки», і не тільки у фізичних умовах, але й психологічних, — зауважив він. — У в’язниці від першого й до останнього дня роблять все, щоб перетворити тебе на такого зомбі, який просто киває головою та нічого не може сказати. Тому моя війна з цими людьми була не тільки великою війною проти Путіна, Росії чи за Україну, вона була ще й дуже особистісною, внутрішньою за свою гідність. За те, щоб залишитись людиною. Я надіявся на краще, надіявся, що мене звільнять. Хоч і розумів, що 20 років — це серйозний строк. Тому дуже вдячний всім тим людям, які боролись за мене й інших політв’язнів. І так, нас звільнили з Росії два роки тому, але там досі є дуже багато в’язнів. І коли я голодував, я голодував за всіх… Нас було 64 людини. Зараз, після звільнення, є 112. Розумієте? Кількість постійно збільшується, бо вони постійно беруть когось нового в полон. А ще ж є люди на Донбасі, і їхню точну кількість дуже складно порахувати. Але ми продовжуємо боротися.

— Я не втрачаю надії та ніколи не здамся. Я знаю, що ми перемогли Януковича й можемо перемогти Путіна, можемо перемогти всі ті кримінальні клани й нарешті стати господарями у нашій державі!