Вони говорять руками: де і навіщо збираються глухі бабусі нашого міста?

Михайло КУРДЮКОВ

Напередодні Міжнародного дня глухих, який відзначають в останню неділю вересня, публікуємо цей матеріал.
Журналіст «20 хвилин» раніше побував у Будинку культури для нечуючих та дізнався, як живеться вінничанкам, які втратили слух.

В епоху смартфонів та інтернету, нечуюча молодь почуває себе доволі впевнено. Вони проводять свій час в мережі, спілкуються з людьми з різних міст, можуть орієнтуватися в просторі за допомогою онлайн-мап, працювати в інтернеті і за потребою перетворити текстове повідомлення в звукове у Google-перекладачі.

Але цього позбавлені бабусі, які щодня приходять до Будинку культури для глухих і уважно спостерігають одна за одною, щоб нічого не пропустити. Вони не листуються в месенджерах, як їхні онуки, а лише безперервно махають руками і ворушать губами. Зі сторони це виглядає незвично і навіть дивно. Але для них, це можливість побути серед «своїх» і поговорити на доступній для них мові — на жестовій.

Нечуючі вінничанки у Будинку культури для глухих

За словами голови обласної організації «Українське товариство глухих» (УТОГ) Галини Дяченко, нечуючі ведуть такий самий спосіб життя, як і люди зі слухом. І робити вони можуть майже все, що роблять чуючі. Але в них немає можливості працювати там, де вони хочуть. Навіть якщо вони закінчують вищий навчальний заклад, у більшості все одно дві дороги: йти на виробництво або сидіти вдома.

— Коли нечуючі бачать газетні оголошення про роботу, вони приходять до нас, перекладачів, і ми телефонуємо роботодавцям. Чи візьмете ви на роботу глуху людину? — питаємо. Так вони там ледве зі стільців не падають, — розповідає Галина Дяченко. — Але ж вони нічим не гірші. У них є руки, ноги, здоров’я, вони нормально одягнені і також хочуть рівноправ’я. Але їх ніхто не помічає.

Голова вінницького УТОГ, Галина Дяченко

На сьогоднішній день у Вінниці проживає близько 700 нечуючих. Більшість з них працює на швейному виробництві. Деякі знайшли роботу на цукерковій фабриці, у магазині «Грош» або на заводі «Електричні системи»: «Там не бояться глухих, адже знають, як вони можуть працювати. А працюють вони зранку і до вечора», — говорить Дяченко.

Відсутність нормальної роботи не єдина проблема для глухих вінничан. Більшість скаржиться на те, що нерідко люди зі слухом відмовляються з ними контактувати і просять покликати перекладача жестової мови. Таких всього три і вони не завжди можуть прийти на допомогу.

— Я не можу знайти спільної мови зі своїм невропатологом. Він не хоче зі мною спілкуватися, — говорить нечуюча Ганна Заречанська. — Я маю можливість писати записки. І він може відповідати мені так само, письмово. Але цей лікар постійно вимагає присутності перекладача.

Глухі обурюються такій поведінці. Вони говорять, що у них так само є секрети, якими вони не зобов'язані ділитися з перекладачами. Але лікарі змушують їх це робити, чим порушують права людини. Подібні ситуації виникають в банках, ЖКХ та інших установах.

Нечуюча Ганна Заречанська

— Глухі сприймають інформацію зорово: що побачили, те і дізналися. Тому в українському телебаченні має працювати більше перекладачів, — продовжує Дяченко. — Люди хочуть дивитися не тільки «ВДТ» і знати, що відбувається у Вінниці. Їх цікавлять події в Україні і світі. Дякувати, що у нас є такий директор Будинку культури, який постійно розповідає глухим про останні новини і дає відповіді на питання, які їх цікавлять.

Директор Будинку культури для глухих, Віктор Лазаренко

Будинок культури чи не єдине місце у Вінниці, де глухі люди поважного віку можуть комфортно себе почувати. Сюди їх не змушують викликати перекладачів, ділитися своїми секретами і ніхто не падає зі стільців, коли дізнається, що вони нічого не чують. Тут всі говорять однією мовою і як ніхто інший розуміють, що означає жити у цілковитій тиші.

Надія Боса

— Я народилася зі слухом. Мої батьки на той час жили у селі. До шести рочків я могла прислуховуватися до всього, що відбувалося навколо, а потім корова вдарила мене рогом в область щелепи. Від отриманої травми я втратила слух. Я і надалі могла вимовляти слова «мама» і «тато», але не мала жодного уявлення, як воно звучить для оточуючих. З тих пір я говорю жестовою мовою.

Ганна Заречанська

— У мене дуже велика родина. Серед моїх братів і сестер є як чуючі, так і нечуючі. Найстарший брат був глухим, і я, найменша, також не чую з народження. Працюю художнім керівником у Будинку культури для нечуючих. Ми проводимо різні заходи, гуморини, святкуємо всі свята і співаємо (жестами - авт.) на наших концертах. Ця робота — моє життя.

У мене є син, який вчився у вищому професійному училищі на кухаря. Але знайти роботу за фахом так і не зміг. Зараз працює на заводі. А ще син займається дзюдо. Він також нечуючий. Він моя гордість.

Катерина Салюк

— У чотири роки я захворіла скарлатиною. Через це втратила слух. У сім мене відправили у перший клас до Піщанської школи-інтернату. Після неї влаштувалася на роботу в УТОГ. У мене є донька і двоє онуків. Слава Богу, усі чують.

Емма Вусата