«Відчувають себе не героями, а ізгоями». Розповідає психологиня, що працює з бійцями в лікарні

Психолог і психотерапевт Наталія Козак півроку на волонтерських засадах працює з захисниками і захисницями

• Під час повномасштабної війни на плечах психолога лежить велика відповідальність не тільки за психічний та емоційний стан військовослужбовців, але ще й за їх життя.
• Вінницька психолог і психотерапевт Наталя Козак, яка працює з кризовими станами бійців, розповіла історії важкопоранених військових та їх психологічні проблеми.

Вінничанка Наталія Козак працює психологом і психотерапевтом з 2020 року. Півроку тому почала волонтерити і допомагати ЗСУ. Тепер фахівчиня працює з військовими в хірургічному відділенні, в одній із лікарень нашого міста.

Пройшовши навчання з кризової допомоги, Наталія почала допомагати воїнам переживати складні життєві ситуації, знаходити в них потенціал для того, щоб рухатися далі. Адже не тільки фізичне, а й психічне здоров’я захисників вимагає до себе пильної уваги. 

— В лікарні надають першу допомогу, щоб врятувати захисникам життя. Але разом з фізичним болем, бійці знаходяться в медзакладі з усіма своїми переживаннями, — розповідає Наталія Козак. — Я приходжу на допомогу до них не тоді, коли вони виходять з лікарні, а коли перебувають в кризовому стані, приходять до тями після складних операцій і не знають, як жити діла. Спілкуюся, оцінюю стан. Є військові з гострими станами ПТСР, є бойова дезадаптація — коли вони в лікарні продовжують воювати: реагують на звуки і роблять все по протоколу. Наприклад, діють, як потрібно під час мінометного обстрілу. Є військові з ампутаціями. Окрім емоційного болю, вони не можуть змиритися з тим, що втратили частину себе. Їх мучать фантомні болі — ноги немає, а п'ята досі болить, пальці зводить судорога. Лікарі дають знеболювальні, роблять масаж і біль спадає. Ми допомагаємо своїми методами. Головне, повернути увагу бійців з точки болю на точку росту — це дає результат, це дуже важливо. 

Наталія Козак працює психологом і гештальт-терапевтом з цивільним населенням в другій половині дня. Першу половину вона присвячує реабілітації військових. Інколи це дається дуже непросто.

— Це все непросто, перші рази було дуже важко, — каже психологиня. — Приходилось обходити за раз десять військових. З одного боку, це приносить відчуття піднесення, що робиш потрібну справу. Коли багато важких бійців, а я працюю і в реанімації, після ампутацій — тоді це важко дається. Але коли я бачу результат своєї роботи, чую подяку від наших героїв — це дуже цінно.

Якщо поранення від кулі стається миттєво, то «невидиме поранення» — посттравматичний стресовий розлад може проявитися через певний час після травмуючої події. Завдання психолога  щоб наслідки для бійців і для суспільства були мінімальними.

— Був у моїй практиці 23-річний боєць, який через два місяці після того, як пішов на фронт, втратив ногу. В лікарні його підтримувала кохана дівчина, сказала що буде поруч і вони разом справляться з усіма негараздами. Але так трапилося, що на короткий час вона відїхала, і хлопцю довелось самому справлятись. Коли він самотужки вийшов на милицях у двір лікарні, його почало трясти, трапилась панічна атака — він не розумів, як без ноги справлятиметься в цивільному житті. Я працювала з ним не в палаті, а на вулиці. Повернула  його фокус уваги на те, що він міг би і загинути, а він вижив. Тим більше, що його випадково знайшли пораненим побратими. Тепер будь-які проблеми для нього — незначущі, і він справиться з будь-якою ситуацією. Він наскільки цим захопився, що і фантомні болі зменшилися і психологічний стан покращився. Для мене це дійсно важливо.

Наталія Козак працює не лише із захисниками, а й із захисницями.

— Вперше до нас нещодавно привезли жінку-військову, поранену під Бахмутом розвідницю, — розказує Наталія. — Її дитина вчилася у військовому вузі і потрапила на війну. Мати пішла вслід: спочатку в тероборону, потім пройшла навчання, і нині, на рівні з чоловіками служить, хоча до цього працювала викладачем. В неї осколкове поранення горла, пару міліметрів до артерії. При цьому вона переконана, що все буде добре. Ми переможемо і вона повернеться до рідного, тепер окупованого Сєвєродонецька, щоб посадити лаванду в дворі.

Для того, щоб вижити, бійці часто заморожують свої відчуття. Відтак, військові, коли йдуть у відпустку, не розуміють, що робити в цьому, умовно мирному житті. Тому, часто хочуть повернутися на фронт.

— Ті військові, чиї травми не передбачають повернення на фронт, їм важко призвичаїтися до цивільного життя. Вони в ньому себе відчувають не героями, а ізгоями. На війні все знайомо, є порядок. А тут — навіть немає з ким поділитися своїми переживаннями. Коли такі бійці виходять на вулицю, їм здається, що на них не так дивляться. Вони не знають, як жити в умовно мирному житті, хоча ми всі знаходимося в стані війни.

За словами психологині, є й такі військові, які досі не розповідають рідним, що вони в лікарні, мають серйозні травми. Оскільки жалість для них — неможливе відчуття, приховують проблеми, щоб не відчувати себе непотрібним, жалюгідним. І в цьому питанні психологи допомагають.

— В мене був хлопець, батьки якого впевнені, що він досі працює в Польщі, хоч він півроку на війні. Чоловік старшого віку не розповідає про поранення, оскільки рідні далеко, не хоче їх навантажувати своїми проблемами. Ми допомагаємо таким бійцям, щоб вони на самоті не справлялись зі своїм фізичним і психологічним болем, — розповідає психологиня.

Крім військових запитів, до психолога звертаються з людським проблемами, чоловічо-жіночими.

— Військові багато зустрічаються з розлученнями, зрадами. Коли це накладається на поранення — їм важко це пережити, — говорить Наталія Козак. — Багато звертаються з комплексом вижившого. Якщо військовому вдалося врятуватися, а біля нього побратим загинув, то його мучить відчуття провини. 

Відтак, фахівчиня рекомендує бійцям та їх родинам не переживати біль наодинці, а звертатися за допомогою до психологів. Пам'ятати, що кожен захисник — Герой, яким пишається Україна.

Читайте також:

Поранений з Оленівки: дружина азовця досі не знає, де знаходиться її полонений чоловік

«Герої не вмирають? Герої вмирають щодня». Спогади рідних про захисника Олександра Юзькова

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.