«У Мюнхені мене називають символом міста». Історія музиканта, що 30 років грає на вулицях Європи

• Олександр Шамігов грає на баяні. І майже половину свого життя він розважає туристів в європейських країнах: Іспанії, Франції, Італії та особливо у Німеччині. 
• Олександр розповів про те, чому поїхав з Вінниці, скільки місяців на рік проводить закордоном і як так вийшло, що його запросили виступити для бундеспрезидента. 

«Уявляєте, забув цукру покласти», — посьорбуючи з фіолетового термосу свій гарячий чай, говорить Олександр, а вже потім простягає руку, щоб привітатись. На зустріч він приїхав на велосипеді, німецькому. До велосипеду прикріплений причіп, у причепі стоїть металевий кофр, а у ньому — баян, також німецький.

На цей інструмент Олександр заробив вуличною грою, і лише за два місяці. Щоправда, було це ще до розпаду СРСР у Кельні, де, власне, і розпочалася музична кар’єра вінницького савояра. 

— Моя менша сестра ходила до музичної школи, у клас гри на баяні. Я також хотів, але був для того вже завеликим. Коли вона поверталась додому, я брав баян і самостійно вчив усе те, що їй задавали, — пригадує Олександр. — Згодом наші сусіди почали дивуватися, що сестра ходить до музичної школи, але грати не вміє, а я навпаки — граю, хоча й не ходжу. 

Велосипед з причіпом Олександра

Перші концерти Олександр давав на танцях у клубі. Каже, що 50 років тому люди залюбки танцювали під баян, не те, що зараз, коли все штучне і під фонограму. Пов’язувати своє життя з музикою він не планував. Просто увесь час грав, бо ж людям подобалося, і якось затягнуло.

У Вінниці виступав на різних підприємствах і в колективах, писав партитури для ансамблів та оркестрів, грав у ресторанах, коли надходили такі запрошення. Добре пам’ятає свій перший закордонний концерт. Щоправда, точного року його проведення пригадати він так і не зміг. Каже, тоді над трубою «Хімпрому» ще можна було побачити жовтий дим, а значить це було давно. 

— Ми з колективом поїхали до Португалії. Дали там кільканадцять концертів у різних містах. А коли виступали у містечку Віла-Нова-ді-Гая, я познайомився з одним німецьким кореспондентом. Я трішки знав німецьку, тому він брав у мене інтерв’ю щодо наших виступів, а потім запросив до себе в гості у Кельн, — розповідає Олександр.

Гостювання у нового знайомого затягнулося і потрібно було якось вирішувати питання пошуку коштів на подальше проживання. Так Олександр вперше вийшов грати на вулицю. Німцям його гра одразу сподобалася. 

У Вінниці, каже музикант, при зарплаті в три долари, його особливо нічого не тримало. Тому грати їздив до Києва, Одеси, Трускавця та Львова. Однак і це не дуже допомагало, адже він мав сина-студента, якого потрібно було утримувати. 

Наступні кілька років він їздив до Кельна і знаходився там, поки не спливав термін дії його візи. А коли син вступив до Мюнхенської музичної школи, Олександр переніс усі свої виступи до столиці Баварії. 

— Якось я грав і до мене підійшов ректор цієї школи. Каже, що скоро у місті буде велике свято, куди прийдуть впливові євангелісти Баварії, серед яких буде бундеспрезидент. Він запитав, чи не міг би я виступити на цьому святі, — говорить Олександр. — Я навіть не знав, хто такий той великий начальник. Вже потім мені розказали, що в Німеччині на першому місці йде канцлер, а за ним якраз бундеспрезидент. 

За виступом вінничанина на тому святі спостерігало кілька сотень поважних німців. Звісно, про нього написали в місцевій пресі, показали по телебаченню. Після цього, каже Олександр, він отримав перепустку в кращі будинки Баварії.

— Мене запрошували грати на їх вечорах. За це я отримував непогані гроші, — продовжує музикант. — Якось я виступав для родини, яка святкувала день народження Йоганна Себастьяна Баха. Виконував для них його твори. Я ніколи раніше не бачив, щоб на честь дня народження композитора збиралася ціла родина. 

Саме у Німеччині Олександр зрозумів, що можна подорожувати і заробляти одночасно. Так вони з родиною відвідали Іспанію, Італію, Португалію, Францію, Нідерланди та інші європейські країни. 

— Ми з сином та дружиною завжди їздили купою, як цигани. Ніби й туристи, але й заробити є можливість. Нам дуже цікаво під час таких подорожей, — говорить Олександр Шамігов. — За кордоном я проводжу приблизно шість місяців на рік, і так вже 30 років поспіль. 

Через це майже ніколи не можна побачити, як Олександр грає у рідній Вінниці. Говорить, що останніми роками виступає виключно в Мюнхені. Там у нього і друзі, і квартира, яку він винаймає за 10 євро на добу, і публіка, яка завжди на нього чекає. Поїхати до Німеччини, каже, може хоч завтра, але який сенс, якщо через коронавірус там немає туристів, а значить — немає заробітку. 

— У католицьких країнах до вуличних музикантів не таке ставлення, як у православних. У наших церквах співають хори, а там всюди грають інструменти, оркестри, органи. Де немає органів, туди часто запрошували мене, — говорить музикант. — Я знаю чимало творів німецьких композиторів, виконую баварські мелодії, тому німці і слухають мене із задоволенням. Часто підходять, щоб запросити виступити у ресторані чи на якомусь святі. У Мюнхені мене називають символом міста. Бо, в доброму сенсі цього слова, я там вже всім набрид.

Після закінчення карантину, Олександр поїде до Німеччини, а поки він грає у Вінниці. Каже, у нашому місті вистачає хороших музикантів з цікавими та різноманітними репертуарами. Сам він полюбляє виконувати класику: Баха, Шуберта, Альбіноні. 

— Тут я граю те, що грав італійцям, французам, німцям. У нас також шанують класику, — дістаючи баян, говорить Олександр. — Люблять у Вінниці слухати «Рідна мати моя», «Гуцулку Ксеню», «Черемшину», а ось, наприклад, до «Грає море зелене», вінничани байдужі, бо пісня про Київ. 

Гру на вулиці Олександр називає своїм наркотиком. Йому подобається бачити зацікавлені очі людей, які зупиняються його послухати. Приємно, коли кажуть, що гарно зіграв ту чи іншу мелодію. 

— Важливо мати з людьми, хоч якийсь контакт. Я непогано знаю німецьку, але послухати мою музику підходять туристи з усіх куточків світу. Тому я вивчив по кілька слів на багатьох мовах: китайській, в’єтнамській, японській та багатьох європейських. Їм приємно почути від мене бодай щось рідною для них мовою, — усміхається Олександр. — Особливо люди тішаться, коли я граю «Токата і фуга ре мінор» Баха. Мені й самому дуже подобається його творчість. Я впевнений, що якби Бах народився зараз, він би грав на баяні.

Коли музикант все ж таки бере до рук свій інструмент, піднімається вітер і стає по-зимовому холодно. Олександр не жаліється, лише говорить, що якось йому довелося грати при температурі у -14 градусів. 

— Почну з Шостаковича, — говорить Олександр і площею розноситься звучання його баяну. За кілька хвилин він додає. — А ще у Вінниці люблять Леонтовича.

«Щедрика» баяніст так і не дограв. Від холоду у нього затерпли руки. За виконання неповних двох мелодій, в його шухлядку кинули лише дві гривні. Та Олександр все одно залишається усміхненим. Пропонує зігрітися гарячим чаєм. Але не тим, що у фіолетовому термосі. Бо сьогодні він забув покласти туди цукор. 
 

Читайте також:

«Це справжній мікрокосмос»: історія Дар’ї, яка полишила маркетинг і почала писати казки

«Без гри на вулиці моє життя було би порожнім», — говорить незрячий скрипаль Валерій Сьомін

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.