Співачка ЕФА про кліп «Дощ», натхнення Вінницею і співпрацю з Олегом Збаращуком, що розпочалась з TikTok

Валентина КИРИЛЬЧУК

«Падає дощ на будівель дахи, а під дахами самотні люди…» — наспівує Україна разом зі співачкою ЕФА.
Неординарна і талановита, вже найпершим кліпом «Дощ» вона скорила всіх своєю щирістю.
Про альбом, що вже записаний, пісні, створені від імені чоловіка, кар'єру айтівиці і скрипальки у Академічному Симфонічному оркестрі Вінницької філармонії, нескінченні запитання про родинні зв’язки з Іриною Федишин і доленосну зустріч з продюсером гурту «ТІК» Олегом Збаращуком — ЕФА розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «20 хвилин».

У світі, де музиканти часто підлаштовуються під жанрові рамки, ЕФА від самого початку обрала інший шлях.

Її пісні не вписуються у шаблони: вони народжуються з пережитих історій, з подій, що залишили слід у душі, з моментів радості чи болю. І саме тому резонують із кожним, хто вміє любити й відчувати.

ЕФА не приховує своєї сутності за маскою. Вона відкрита у серйозності та стриманості, не витрачає себе на несправжність і порожні емоції. У її присутності відчувається внутрішня сила — наче вогонь, що спокійно горить усередині, чекаючи моменту спалахнути.

Відео дня

Її сцена — це простір чесності. Вона може заспівати про ніжність, але зробить це з тією самою строгою щирістю, з якою скаже про біль чи втрату.

Її сила — у правдивості, у відмові грати ролі, які не відповідають внутрішньому відчуттю.

Послання ЕФИ просте: «Будьте людьми».

У світі, де часто забувають про емоції, де щирість губиться серед показного блиску, її музика повертає нас до основного — до вміння жити, відчувати й любити. У її піснях відбивається світло кожного, хто слухає.

Про сенс і символи сценічного імені

— Слово «ефа» походить від скрипки — мого рідного музичного інструменту. Фігурний резонаторний отвір у корпусі скрипки має вигляд букви «f» і називається ефа. Також ефи є у гітарах та інших струнних інструментах, — розповідає співачка. — Мені здалося цікавим обрати саме такий сценічний псевдонім, який означає і моє минуле скрипальки, і теперішнє мультиінструменталістки. Плюс — моє справжнє прізвище Федишин починається на букву «ф». Тож у псевдонімі — все про мене.

Наталка Федишин та Ірина Федишин — рідня?

— Це питання я чула мільйони разів! Я вже потім навіть почала казати, що Ірина — моя двоюрідна сестра (усміхається). Але насправді ми просто однофамільці. Обидві родом з Львівщини. У моєму рідному місті Трускавці прізвище Федишин доволі поширене. А у селі Орів, звідки мої батьки, взагалі дуже багато Федишинів. У молодшій школі зі мною в одному класі навіть вчилась ще одна Наталка Федишин. Дві Наталки, дві Федишин! Тому нас завжди кликали Андріївна і Василівна (усміхається). Ми, до речі, досі спілкуємося. Наталка вже вийшла заміж, але прізвище не змінила. Тож ми досі дві Наталки Федишин.

Про музичну родину і перші колискові — пісні Яремчука

— Музику у моїй родині люблять всі. Батько — музикант-самоучка, свого часу грав на весіллях. А мої бабуся й дідусь по маминій лінії у своєму селі взагалі підтримували бурхливе культурне життя. Дідусь викладав музику у школі і диригував духовим оркестром, а бабуся, будучи вчителькою молодших класів, дуже гарно співала й писала вірші та пісні. Ще за радянських часів у них з дідусем був свій колектив, з яким вони багато їздили, виступали. Мали дуже цікаве й насичене творче життя! Я коли чую ті розповіді, в голові не вкладається, що в селі дійсно таке було!

По татовій лінії також всі були творчі. Дідусь грав на скрипці, самоучка. В нього така цікава скрипка була! Він її зробив сам, з саморізом посередині грифу, зовсім не академічна, але як же вправно він грав на ній різні народні мотиви і свого часу також грав на весіллях.

А бабуся по татовій лінії дуже гарно співала, хоча працювала на кухні і не вела концертне життя, але дуже гарно вишивала і залишила чудовий спадок різної вишивки. Я завжди на всі свята була одягнута у вишиванку ручної роботи від бабусі. Досі маю їх декілька і мрію показати бабусині роботи на якійсь виставці.

Мене ж, ще маленьку, заколисували під пісні Назарія Яремчука. Мамина сестра, моя тітка, вдома постійно вмикала улюблений диск з його хітами. І досі маю якесь таке трепетне ставлення до самого Яремчука і до більшості геніальних українських музикантів тих часів.

З мрією про гітару…почала грати на скрипці

— Моя старша сестра — піаністка, вчилась у музичній школі, а коли у гості до нас додому прийшла її подруга-скрипалька й заграла на своїй скрипці, я так захопилася, що одразу сказала батькам, що теж хочу піти на скрипку. Так переповідають мені батьки, хоча я пам’ятаю, що дуже хотіла піти вчитись грати на гітарі (усміхається). Зрештою ці обидві мої мрії здійснились і потім продовжились в опануванні ще багатьох інших музичних інструментів.

Спершу по класу скрипки я навчалась у Трускавецькій школі мистецтв, а потім — у Дрогобицькому музичному коледжі, у який згодом вдруге поступила вже на ударні інструменти. Маю дві музичні освіти.

І абсолютно не шкодую, що свідомо-несвідомо найпершою у моєму музичному житті стала саме скрипка. Досі вважаю, що це єдиний інструмент, на якому дуже важко самотужки навчитись грати. В жодному разі не применшую інші музичні інструменти, адже для професіоналізму будь-якому дуже важливо багато часу приділяти. Але саме скрипка мені дала ту основу, ключову базу і формулу, як грати на всіх інших інструментах.

Скрипка, гітара, фортепіано, ударні та всі різновиди перкусій, а ще — бандура, сопілка, акордеон. Як мультиінструменталістці, мені зараз який інструмент не дай, на всьому зіграю!

Хоча більшість своїх пісень пишу саме під гітару: просто беру її в руки, починаю перебирати акорди і одразу відчуваю натхнення. Мою улюблену гітару батько подарував мені на 14-річчя. І вона досі зі мною. Так до неї прив’язана, що ніколи її не продам!

В IT-сферу потрапила через нюанси ЗНО і це стала окрема справа для душі

— Попри те, що музику я ніколи не полишала, вищу освіту отримала геть по іншій спеціальності — комп’ютерні науки. Коли проходила ЗНО, спершу здала математику, а на історію вже не пішла. А коли подала документи в університет на музичний факультет, виявилося, що саме історія була обов’язковим предметом. Я тоді дуже багато концертів давала, постійно виступала і у Дрогобичі мене добре знали всі, але у приймальній комісії розвели руками: «У вас, звісно, все дуже добре, ми вас знаємо, але нічого зробити не можемо».

Тож зі своїм ЗНО по математиці я почала обирати між кібернетикою й комп’ютерними науками. Прийшовши на вступний екзамен з кібернетики, побачила, що там просто «китайська мова» у білетах (усміхається) і вибір залишився єдиний — комп’ютерні науки. А за іронією долі, коли вже все успішно здала і мене зарахували на комп’ютерні науки, мені передзвонили з музичної кафедри, сказали, що і з математикою вже можуть прийняти. Але я бігати туди-сюди не стала. Й так потрапила у сферу IT.

З інформатики ще у школі я завжди мала гарні оцінки, мої брати — програмісти і сама я займалася відеомонтажем, тож у виші радо поринула у світ програмування. Після університету займалася моушн-дизайном, працювала в IT-компанії і як фрілансер. Зараз теж продовжую брати певні проєкти, але вже більше для душі. Всі свої сили все-таки віддаю музиці і творчості.

Завдяки TikTok знайшла перших фанів і продюсера

— Коли почала писати власні пісні, звісно, найперше ділитись ними я стала у своїх соцмережах. Також записувала кавери на улюблені пісні інших виконавців і для підсилення зборів для ЗСУ у Instagram та TikTok вела ефіри, де за донати люди могли замовити будь-яку пісню у моєму виконанні. Найкреативніші «замовлення» виходили, коли рокери замовляли англійські суперхардкорівські пісні: тут включала всю свою акторську майстерність і зі своєю акустичною гітаркою намагалась видати цікаві звучання. Людям дуже заходило!

А завдяки відео з власними піснями з’явились не лише перші фани, а й пропозиції від продюсерів. Почати разом працювати мені пропонували як відомі виконавці, так і один з найбільших лейблів України. Але доленосним стало повідомлення у TikTok від продюсера гурту «ТІК» Олега Збаращука.

Побачивши запис з аранжуванням, яке на мою пісню «Дощ» зробив dj Jalsomino, Олег мені одразу написав. Я випадково ігнорувала його декілька днів, бо повідомлення загубилось у запитах. А коли ми вже зідзвонились, після експіріенсу, який мала з попередніх переговорів з іншими продюсерами, Олег мене дійсно вразив. Був настільки професійний і точний у своїх формулюваннях, що я одразу зрозуміла, що він — саме той продюсер, якого я шукала. Коли я поїхала у Вінницю з ним наживо все обговорити, остаточно переконалась, що ми і як люди на 100 % співпадаємо. До всього — виявилося, що і наші дні народження геть поруч. Я приїхала на зустріч у свій день народження 29 липня, а наступного дня — 30 липня — вже Олегів день народження настав. Я не дуже вірю в езотерику та гороскопи, але у нас все дуже співпадає. Настільки ми розуміємо один одного, настільки по характеру підходимо, що у нас миттю вийшла дуже плідна і гарна співпраця. Я дуже радію, що все відбулось саме так. Що я дочекалася свою людину, а не пішла до когось іншого.

Прем’єра «Дощ»: перша авторська пісня, яку написала ще 9 років тому

— Третього жовтня відбулась прем’єра мого першого кліпу на дуже особливу для мене пісню «Дощ». Хоча там доволі прості слова, але вона така метафорична, трішки філософська навіть.

Це взагалі найперша пісня, яку я написала сама. Ще у 2016 році. Як зараз пам’ятаю той день! Це був цікавий, перехідний період у моєму житті. Сестра саме збиралась виходити заміж і батьки почали ремонт, аби переробити нашу дитячу у вже мою особисту кімнату. У той день я сиділа на єдиному стільчику посеред пустої кімнати і була приголомшена, яка ж гарна акустика простору, коли немає жодних меблів! Розпал осені, дощ надворі… Я сиділа й дивилась на дім навпроти і як «падає дощ на будівель дахи» — народилась ця фраза, а за нею і пісня.

Мить, натхнення й нове відкриття в самій собі. Попри те, що я постійно була в музиці, нескінченно вчилась й завжди дуже багато виступала, раніше в мене навіть не було думки, що я сама можу писати пісні.

Пісня «Дощ» про той момент самотності, але позитивний. Про самотність, яка в майбутньому призводить до чогось несамотнього. Це пісня про надію, про те, що хоч не завжди наші плани здійснюються так, як ми хочемо, інколи треба просто розслабитись і подивитись, що ж далі буде.

Кліп знімали 9 годин у Ірпіні

— Осінній, але дуже теплий за емоціями. Я дуже радію тому, яким вийшов кліп на пісню «Дощ». Режисером відео став знаний кліпмейкер Роман Веркуліч, на рахунку якого десятки кліпів для відомих українських виконавців. Зйомки тривали 9 годин і проходили на студії в Ірпіні.

Для мене це був дуже цікавий досвід. Це мій перший серйозний кліп, де я постійно в кадрі. Ключову ідею кліпу Роману запропонувала я: з Pinterest обрала референси, а далі ми почали шукати консонанс — це завжди захоплююче дочекатись результату, коли перетинаються власні та очікування інших людей.

Гра зі світлом проектора, краплі дощу, дим та сяйво променів — візуально все вийшло дуже цікаво й атмосферно.

Альбом вже готовий, тож незабаром вийдуть нові прем’єри!

— «Дощ» — перша ластівка з альбому, який ми вже записали на студії Віталія Телезина. Це одна з найкращих студій України, де я записувалась з чудовими музикантами. Разом вийшло дуже вдало доповнити мій голос та гітару новими нотками й цікавими аранжуваннями.

Всього в альбомі 12 пісень. Всі дуже різні за настроєм й стилями. Від моєї улюбленої босанови до танцювальних мотивів. У деяких піснях є навіть речитатив, а певні пісні написані від імені чоловіка.

У творчості для мене немає жодних обмежень, тож я завжди відкрита до цікавих експериментів. Головне — щоб все йшло від серця.

У музиці мій вибір і шлях єдиний — це тільки шлях щирості. Доносити до людей тільки правдиві історії. Відкривати себе і своє серце відверто й без фальші. Ніякої гри чи зради самій собі! Такий шлях я обрала і з нього не зверну. Йду за серцем й за відчуттями.

Наступною прем’єрою я потішу всіх вже незабаром — на кінець жовтня готуємо новий реліз. Пісня дуже драматична і навіть епічна. Піднімає дуже цікаву тему.

Про улюблених виконавців, захоплення «вусатим фанком» і скарби української музики

— Босанова, джаз, фанк — по формі я люблю важку музику з купою розмірів та різних модуляцій. Моє барабанне життя мене не покидає, тож мені завжди дуже цікаво слухати й аналізувати глибші музичні твори.

Ще коли навчалась у 8-му класі, я просто до дірок заслухала всі старі пісні «Океану Ельзи». Там якраз є дуже цікаві експерименти з формою, які для мене стали відкриттям. Я потім ходила й не розуміла, чому всі довкола знають лише «Весну» і «Я не здамся без бою», адже є багато іншого матеріалу, який варто вивчати.

А окремим відкриттям для мене стало таке явище, як «вусатий фанк» в українській культурі. Я просто коли перший раз побачила, що слухаю пісню 1969 року, усвідомила, що мій батько того ж року тільки народився. А люди вже так круто виступали! Була дуже вражена, бо досі мені здавалось, що в радянському союзі був такий час, що взагалі нічого цікавого не було. Я не розуміла, чого нам це в школі не розказували і не показували на уроках музики. І дуже тішуся, що зараз із запізненням і, на жаль, через реалії війни, які спонукали нас більше пізнавати своє рідне, але ця музика все ж вийшла якщо не на передній план, то на кілька щаблів вище піднялась точно. Зараз всі співають Івасюка, всі знають, хто такий Зінкевич, Яремчук. І для мене це дуже велика радість. Бо раніше я всім ходила і говорила: подивись, послухай, яка класна пісня! Це ВІА, це наші! Це все робилось тут, а звучить — ну просто як Америка, на яку всі рівняються!

І коли я Квітку Цісик для себе відкрила, коли зрозуміла, який шлях її платівка пройшла, щоб лише попасти в нашу країну — захват! А ми ж могли навіть не знати про існування таких пісень в такій обробці! Що з Квіткою працювали музиканти Френка Сінатри і скільки грошей туди було вкладено у ті часи — це просто щось неймовірне!

Не «Територія А» чи пісні 1990-2000-х. Моє музичне становлення відбувалось саме на такій, більш давній музиці. Там просто неймовірні аранжування!

Виконавиця, з якою хотіла би заспівати дуетом — Domiy

— З сучасних українських виконавців мені найбільше імпонує Domiy. У неї дуже гарні тексти і музика. Така щирість і ніжність відчувається, що коли слухаю її треки, кожен раз серце завмирає. Коли вперше натрапила на її творчість у TikTok, записала й свій кавер на її пісню. І Domiy мене тоді, до речі, репостнула у свій Instagram. Дуже радію, що вона розвивається і виходить на нові висоти. Тому коли мене запитують, з ким би я хотіла колись записати дует, кажу, що, напевно, саме з нею. Стилі нашої музики багато у чому перетинаються. Тому це була би цікава співпраця.

Про натхнення і секрет написання пісень

— Зараз до всіх своїх пісень і текст, і музику я пишу сама. Після «Дощу», який написала у 2016 році, мала перерву у вісім років. А з 2024-го так плідно почала писати, що, бувало, по три пісні в день народжувались. Все завдяки формулі написання пісень, яку вивела — я навчилась штучно закохуватись. Все діє просто! Оскільки закоханість — це певна ідеалізація, коли я бачила людину, яка мені подобається, починала її ідеалізувати, мріяти, що ми разом, що ми доленосно знайомимось. Поринаючи у ці мрії, внутрішньо розганяється почуття закоханості. Я розумію, що себе обманюю у ту мить, але почуття виникають і саме з ними дуже легко пишеться пісня.

Насправді в основі написання всіх моїх пісень — дисципліна. Я — така людина, яка не чекає на натхнення. Розумію, що якщо буду сидіти й чекати, муза може ніколи й не прийти. Треба просто сісти і зробити. Це як з апетитом: апетит приходить під час їжі, так і натхнення приходить під час роботи. Тому я просто надихаюсь образами, закоханістю, беру гітару в руки, починаю перебирати і з цього випливає пісня та відповіді на всі емоції, які всередині.

Про період, коли під час повномасштабної війни певний час жила за кордоном

— Коли почалася повномасштабна війна рф проти України, мама вмовила мене на певний період виїхати за кордон. Я жила у Німеччині, Австрії, Польщі, навіть до Канади доїхала. Але, чесно, всюди мені все не подобалось, все було не моє. Асиміляція — це дуже довгий процес. І я розумію, що коли родина виїжджає з дітьми, то чоловік і жінка ніколи не асимілюються, а вже їхні діти мають шанс. Бо там зростають, знаходять друзів, стають «native» у тому мовному середовищі. У більш зрілому віці, коли умовно «лобна частка вже сформована», все це дуже важко. Як би ти не знав чужу мову, як би не намагався зрозуміти їхню культуру. Тут зарадити може тільки дуже велике бажання. У мене є знайомі, які все життя мріяли переїхати в Америку чи Польщу. У мене ж ніколи такої думки не було. Тому за кордоном я внутрішньо погано почувалася.

Особливо гнітив дисонанс від усвідомлення, що деякі іноземці за кордоном більше переживають за війну, ніж певні наші переселенці. Я з розумінням ставлюсь до тих, хто втікав від жахів війни, щоб їхні діти мали спокійне, мирне життя. Але байдужість, яку, на жаль, побачила у багатьох українців за кордоном — це страшно. Коли працювала у Німеччині, от підходить російськомовна людина і ти вже не можеш визначити: вона «своя» чи ні. Автоматично кажеш, що «не своя». А я ще була в тій частині Німеччини — на півночі, яка під час розподілу була саме під «совєтами». І ті німці, які вчили російську мову у школі, досі так трепетно ставляться саме до всього російського. Українці для них — це щось нижче. На оце все дивитись, відчувати себе другим сортом, було доволі неприємно.

Я сильно розчарувалась в наших людях, які там живуть і не показують, що ми — не росіяни, що ми — українці, що ми класні, що в нас є своя мова, своя культура. Тому коли повернулась в Україну, аж видихнула. Після того періоду за кордоном вкотре усвідомила, що свою реалізацію бачу саме вдома. Це моя земля і, які б не були проблеми тут, все одно вдома все найкраще.

Про те, чого не вистачає сучасній українській музиці та освіті?

— Свободи. Коли я жила в Австрії — країні, де саме класична музика і сцена прекрасно розвинені, була приємно здивована їхнім підходом до навчання. Я була і в домі Моцарта, і мала змогу слідкувати за становленням студентів. Я жила в гуртожитку і просто чула кожен день, як дівчинка зі скрипкою виходить на балкон і займається. Для наших музикантів й для мене, яка вчилась в Дрогобицькому музичному училищі, — це щось неможливе! Просто вийти на балкон і там займатись, щоб тебе всі чули. Причому це був звичайний гуртожиток, не музичний, там жили самі різні люди: майбутні викладачі, програмісти, філологи. І для всіх та гра не була жодною проблемою. Всі просто слухали цю музику, яка не була ідеальною, бо людина займається, вчиться. А в неї не було стопу. Для неї немає нічого дивного в тому, щоб вийти на балкон і пограти для всіх. От саме цього, напевно, нам не вистачає у наших музичних училищах і консерваторіях — свободи.

В українських музичних навчальних закладах, на жаль, є ще дуже багато викладачів з радянським мисленням, які просто закопують талант здібних студентів, які хочуть розвиватись. Заганяючи всіх у шаблони, роблять жахливі речі. Розвивають оцей страх, обережність в музикантів. Я не раз бачила, як люди-самоучки без професійної музичної освіти, які не знають гармонії, навіть дехто нот не знає, але вони творять прекрасну музику. Тому що більш творчі, розкуті, в них немає обмежень.

Про власні протести в училищі і сцену-дім

— Коли я навчалась в училищі, викладачі мені постійно дорікали, як вони це називали, «отсєбятіной». Спочатку мене це дуже сильно ображало, та потім я зрозуміла, що саме в цьому моя сила. Між нами, студентами, завжди робили штучну конкуренцію. І коли інші студенти намагались повторити якогось виконавця, якого вони побачили на YouTube, то я навпаки — не любила слухати чужі виконання. Вони мені ніякі не подобалися. Бо мені подобається так, як я граю! Через це викладачі мені завжди казали: «Ти занадто романтична! Ти дуже багато свого додаєш!» Через цю «отсєбятіну» навіть трійку за спеціальність поставили.

Те, які музичні смаки більшості людей в суспільстві, які музичні продукти масово виходять — це все наслідок саме таких викладачів, які ще з радянських часів несуть оці наративи: «Не висовуйся! Не дай Бог, ви підете на вулицю пограти для людей! Вас ніхто не має чути! Ви маєте сидіти тільки гами грати і на сцену виходити раз в півроку!» А потім діти, які цього дотримуються, стоять перед сценою і трусяться…

Я собі не можу уявити, щоб я перед сценою трусилась! Для мене сцена — це дім. Я виходжу на сцену — і мені легше стає! Навіть коли завтра концерт, а репертуар дали впритул і не встигаєш повністю вивчити, я виходжу на сцену впевнено. Бо яка мені різниця? Я показую себе і я знаю, що я нікого не підведу, що все в мене вийде.

Я вивела у собі цю внутрішню впевненість, бо ніколи не боялась. Попри всі дорікання викладачів, все одно постійно пхалась на сцену, з будь-яким інструментом. Фортепіано, гітара, барабани — заграю на будь-чому, тільки дайте на сцену вийти! Як результат, поки мої одногрупниці 2 рази на рік виходили на сцену, я виходила 100 разів! І хоч мої протести і самовираження у музиці під час навчання завершувались поганими оцінками. Але як музиканту такий мій вибір і підхід точно принесли користь.

Про переїзд у Київ

— З травня цього року я переїхала у Київ. До цього у мене був чудовий, дуже плідний період життя у Вінниці, де я протягом року працювала скрипалькою у Академічному Симфонічному оркестрі Вінницької обласної філармонії та написала багато пісень. Це чудове місто дуже надихнуло мене.

А потім настав момент, коли я відчула, що вже точно готова до життя у столиці. Хоча раніше, коли з рідного Трускавця приїжджала у Київ, мені все було дуже шумно, незвично, я довго столичний ритм не витримувала. Навіть коли з плавного, розміреного курортного Трускавця у Львів їздила, голова починала боліти. Але тепер все навпаки. Я полюбила Київ, звикла до ритму великого міста і тут відчуваю себе комфортно.

Про хобі, дорожні рефлексії і захоплення подорожами Україною

— Окрім музики, яка займає більшість мого часу, своїми хобі можу назвати програмування та їзду на авто. Обожнюю кермувати! Як тільки досягла відповідного віку, одразу здала на права і дуже випрошувала, щоб батьки допомогли мені з купівлею машини. Я тоді сама працювала, відкладала і коли ще батьки долучились і я купила першу машину, була просто найщасливіша! І досі безмежно щаслива. Дорога мене надзвичайно надихає, для мене це завжди неймовірна рефлексія з медитативним ефектом.

А ще — щоразу в дорозі переконуюсь, яка ж в нас прекрасна Україна! Я з дитинства пам’ятаю всі ті розмови про те, які в нас погані дороги, як все погано. А я не погоджуюсь. Скільки вже їжджу, не бачу поганих доріг. Я бачу красу довкола, бачу наші гори, бачу, як гори переростають в рівнини, і навпаки. Дуже мрію також побачити терикони Донбасу. Поки триває війна, це, на жаль, неможливо, але вірю, що з часом і ця мрія здійсниться. Хочеться об’їздити всю нашу Україну на авто і побачити всю-всю її красу та різноманіття.

Про мрії

— Моя мрія у творчості — напевно, отримати «Греммі». Просто для галочки. Не знаю поки, як цього досягнути, бо ще дуже сильно у це не заглиблювалася. Але було б цікаво!

А взагалі дуже хочу, щоб українські виконавці виходили на такий рівень, щоб за якістю не можна було відрізнити від американського. Щоб українська культура культивувалась в усьому світі і всі знали, що в нас найкраща музика, найкращі студії, все найкраще. Звісно, ця мрія не тільки від мене залежить, але, думаю, що вплинути на це я точно зможу.