Режисер Дмитро Весельський: «Зараз театр має бути, як кінчик голочки — жорстокіший і чесніший»

Валентина КИРИЛЬЧУК

Про те, як війна змінила підходи до вистав, любов зіркових артистів до Вінниці і який потужний скачок чекає український театр, який зараз буде жорстокіший, чесніший і відвертіший.
В ексклюзивному інтерв’ю «20 хвилин» розказав відомий режисер-постановник та художній керівник київського Малого театру Дмитро Весельський.

Наскільки яскравим і цікавим є сучасний український театр, вінничани побачили під час вистави «Двоє», яку п’ятого серпня у концерт-холі «Mont Blanc» презентував знаменитий київський Малий театр.

Вистава ще не розпочалася, а глядачі вже були вражені! На екрані, розміщеному посеред сцени, під час прямої трансляції вперше могли побачити, чим же насправді займаються актори перед виходом на сцену. За кулісами вони спілкуються, обіймаються, жартують та навіть віджимаються, готуючись до зустрічі із глядачами.

Відео дня

v class="video-block">

Щирість і максимальна відкритість до глядачів — ключова родзинка, якою скоряє Малий театр. Попри те, що у виставі «Двоє» грають знамениті кіноактори, відомі ролями у найгучніших українських фільмах і серіалах останніх років, як то «Чорний ворон», «Заборонений», «Погані дороги», «Кіборги», «Брати. Остання сповідь», «Поводир», «Кріпосна», «Сага», «Спіймати Кайдаша», «Гречанка», «Пес» та багатьох інших — позбавлені жодної зірковості, артисти виходять і сідають прямо у глядацькій залі.

А потім діляться найособистішим — грають десятки історій зі свого життя, власного досвіду стосунків, у яких, як і у всіх парах, є місце і сміху, і сльозам, підтримці і ревнощам, пристрасті і байдужості.

Насміявшись і пізнавши у багатьох історіях себе, вінничани купали акторів Славу Красовську, Сергія Радченка, Данила Мірешкіна, Ксенію Данилову, Вероніку Шостак, Марію Моторну, Юрія Кулініча, Олександра Іванова, Максима Кущова, Станіслава Весельського і нашу талановиту землячку-вінничанку Ларису Шелоумову у найбурхливіших оваціях, стоячи.

А про те, які сюрпризи привезуть наступного разу і яке майбутнє чекає український театр, у ексклюзивному інтерв’ю RIA розказав талановитий постановник та художній керівник Малого театру Дмитро Весельський.

«Добре, коли у виставі є вічна інтрига»

Чи є у виставі «Двоє» його власна життєва історія, режисер вирішив залишити інтригою:

— Це насправді одне із завдань глядачів й така собі вічна інтрига й додаткова гра: вгадати, що було по-справжньому і з ким. Тут є багато таких епізодів, де грають одні актори, а насправді це історія інших акторів. Ми намагалися все переосмислити трошки збоку, мінімально втручаючись, не змінюючи те, що відбувалося у дійсності, але все-таки подаючи інакше. Адже коли це робить та людина, яка справді була учасником тих подій, вона все одно не може ставитися до цього абстраговано, не може, наприклад, якщо це болючий момент, бути об’єктивною і все одно звинувачує… Але ми дуже щиро і відверто ділилися дуже особистими речами, коли створювали цю виставу, підхоплювали один одного й ці історії.

«Війна по-різному впливає на любов»

— Ніхто, крім Києва і Вінниці, виставу «Двоє» ще не бачив, — розповідає Дмитро Весельський. — Це вистава, яку ми у принципі не так багато разів встигли зіграли. Зробили її минулої осені, а потім — то карантин, то якісь інші обставини, зрештою — повномасштабна війна. Боюсь зараз сказати точну цифру, але разів чотири-п’ять ми зіграли її до початку повномасштабної війни, потім один раз у Києві в рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» і от зараз у Вінниці. По суті це постановка, якою ми по-новому розпочали свою діяльність у час війни.

Особливість цієї вистави у тому, що із самого початку вона задумувалася, як такий собі трансформер і конструктор. Вона нестала. Бо це епізоди із реального життя акторів, у тому числі і з багатьох підгледених ситуацій, які хочеться через театр пропрацювати. Життя постійно приносить новий досвід, тому ми одразу домовилися, що це вистава, яка весь час буде змінюватися. Скільки буде існувати, вона не буде повторюватися ніколи.

А така радикальна зміна навколишніх обставин, як війна, звісно, теж диктує своє. Зараз багато хто з нас отримав досвід, безпосередньо пов'язаний із війною, тому з’явились нові епізоди. Це не буквальні роботи на тему війни, все одно це історії на тему стосунків чоловіка і жінки, але у нових, таких екстремальних й іноді сумних обставинах.

Чи підсилює війна любов? У всіх по-різному. Іноді у таких обставинах люди розуміють, що вони не двоє. Що вони окремо. В інших — навпаки.

«Зараз театр буде жорстокіший і чесніший»

— Чесно кажучи, я взагалі противник єдиного напрямку у театрі. Мені здається, що театр має бути багатогранним у будь-який час, має розвиватися у різні сторони й вектори. Інша справа, що як показує історія, ось такі критичні часи, які ми переживаємо, зазвичай сприяють неабиякому скачку мистецтва, який я прогнозую і для українського театру. Хоча, звісно, краще б цього скачка, який дається такою великою ціною, не було і все розвилося поступово…

Але в нинішній умовах театр мусить акумулювати все, що ми переживаємо. Звісно, буде більше акценту саме на українському матеріалі — це просто логічно!

А загалом театр зараз буде жорстокійший і чесніший, який би це не був жанр і напрямок. Він однозначно буде відвертіший, тому що нині інакше не можна буде говорити з публікою, яка перенасичена емоціями і враженнями, на жаль, не завжди позитивними. Адже по суті будь-який театр — це про новий емоційний досвід. Зазвичай той емоційний досвід, який ми не можемо отримати у житті, знаходимо через театр. А зараз у людей стільки нового досвіду, що для того, щоб театр був корисним і приніс щось нове, він повинен бути, як кінчик голочки! Щоб пробитися через той наш перенасичений новий «побут».

Щоб театр все-таки міг подарувати щось більше глядачу, він мусить бути сильнішим. А той, який не пробиватиметься і залишиться на тому ж рівні, що й до повномасштабної війни, просто не пройде природній відбір.

Про нові імена і зірок молодої драматургії

— Повна назва нашого театру — Український малий драматичний театр, тож у нас у статуті прописане першовідкриття нових імен на сцені. Це був наш профіль і до війни і, звісно, зараз ми будемо його продовжувати. Є багато нових імен, які варті бути поставленими на сцені. Зараз потужно розвивається молода українська драматургія, з’являється чимало нових імен і багато із них одразу дуже гучно заявляють про себе! Не плавно, а прямо з першої-другої-третьої п’єси стають зірками молодої драматургії, ставляться у багатьох театрах. Вони також зараз пишуть гостріший і чесніший матеріал. Зокрема, остання наша прем’єра, яку ми зіграли вже під час війни у Німеччині — це авіадрама «Зальот» за п’єсою «Дядя Міша проходить мимо» сучасної української драматургині Людмили Тимошенко. Це прем’єра, яка мала бути 25 лютого, але відбулася 5 червня у Штутгарті, де до нас прийшли глядачі 50 на 50 — і наші українці, і німці. Ми заздалегідь зробили професійні німецькі субтитри, тож були зрозумілі всім місцевим.

«У Німеччині найбільше вразила різноманітність глядачів»

— Під час наших гастролей у Штутгарті найбільше вразили глядачі — самі німці. Те, наскільки різні люди там ходять у театр. Бо у нас все-таки чітко прослідковуються різні аудиторії, зокрема, у Києві є глядачі «Дикого театру», є глядачі театру Франка — це люди, які не пересікаються, за винятком, звичайно, тих театралів, які відвідують всі прем’єри всіх театрів, які люблять, знають, слідкують дійсно за усіма. Але зазвичай це різні тусовки, різні субкультури.

У Штутгарті ж вже у фоє перед виставою у мене розбігалися очі! Бо я бачив, що тут поряд на одну і ту ж саму виставу — причому не з розмитим позиціюванням на різні цільові, а з дуже чітким позиціюванням, яке одразу дає зрозуміти, яка це вистава — йшли і прогресивна, неформальна молодь, і тут же люди старшого, поважного віку. Вони поряд сідають на стільці і однаково щиро сприймають, який би це не був матеріал. Так само на нашій виставі — була дуже різноманітна публіка. Це найбільше враження!

Про вінницьку публіку і наступну виставу

— До показу «Двоє» ми одного разу були у Вінниці. Протягом двох днів грали дуже камерну виставу «Точка зору» для 30 глядачів у арт-просторі «Піч». Це вистава соціальної тематики, де персонажі без зору, тому все відбувалося у повній темряві. Ми зумисне селимо глядачів у такий простір, щоб вони відчули і прожили цю історію глибше та краще.

Під час того найпершого знайомства ми були надзвичайно задоволені тим, як сприймали нашу виставу і які відгуки були у глядачів із Вінниці. Тож із того моменту шукали можливості повернутися у ваше місто. Сподіваюся, скоро знову приїдемо! З радістю зіграли би тут інші вистави нашого репертуару, зокрема, нашу чудову «Зозулю» — неземну історію про земне, яку за повістю Валерія Шевчука поставив Андрій Білоус.