«Порятунок життя — це колективна праця»: вінницький лікар, який отримав «Медичний Оскар»

«Порятунок життя — це колективна праця»: вінницький лікар, який отримав «Медичний Оскар»
Вадим Бабій
  • Про аеромедичну евакуацію, початок війни з Росією, співпрацю з НАТО та прагнення до самовдосконалення.
  • Поговорили з вінницьким військовим анестезіологом, який став лауреатом престижної медичної нагороди.

Вадим Бабій — старший ординатор відділення невідкладної медичної допомоги Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Нещодавно він став лауреатом «Медичного Оскару» info, яким лікарів нагороджують за високі здобутки в медицині. 

Вадим та людина, під наглядом якої важкопоранених українських бійців літаками та гелікоптерами транспортували зі Сходу до тилових шпиталів. Спасінням наших хлопців Вадим займається і у Вінниці.

Він був і на передовій, де отримав тяжке поранення ока. І співпрацював з силами НАТО. І Повітряними силами США. І стояв у витоків української аеромедичної евакуації info. Та ще багато «І», про які ми поговорили з ним під час нашого інтерв’ю. 

Відео дня

Вадиме, розкажіть для початку, як ви потрапили в медицину? І чому своєю спеціалізацією обрали саме анестезіологію, яка є одним з найскладніших напрямків?

— Бажання стати лікарем з’явилося у мене ще в дитинстві, але тоді воно не було чимось серйозним. Вже потім, закінчуючи школу, я зрозумів, що у Вінниці не такий вже й великий вибір університетів, тому зупинився на медичному. З часом зрозумів, що це справді моє. 

На другому курсі з’явилася можливість влаштуватися на станцію швидкої допомоги, де я потім працював аж до закінчення університету. Подобалася і практика, вона якраз була пов’язаною з інтенсивною терапією. 

Я мав стати сімейним лікарем, але не дуже цього хотілося. Відчував, що мені потрібно щось інше, і я шукав можливості змінити це. На щастя, була можливість вступити до військово-медичної академії, хоча про армію не мав ніякого уявлення. Але мені це також сподобалося. 

Тобто за фахом ви почали працювати саме у військовій медицині?

— Так. Після закінчення академії я отримав сертифікат лікаря-анестезіолога, який дозволяв мені працювати за цим напрямком. 

Починав з невеликого військового госпіталю у Хмельницькому. Але вважаю це хорошим початком кар’єри. Мені здається, що я непогано себе там проявив. Досі маю теплі стосунки з усіма хмельницькими колегами. 

Потім мені пощастило перевестися до Вінниці. Тут, власне, я працюю до цих пір. 

В якийсь момент у вашому житті з’явилася аеромедична евакуація. І це було якраз тоді, коли у нашій країні цей напрямок медицини знаходився у самому зародку. 

— Наш Вінницький госпіталь колись називався Військово-медичним центром Повітряних сил України. Тобто тут знаходився штаб. На його базі був літак Ан-26 Vita info, який багато хто тоді вважав непотрібними.

Ще до мене були люди, які «горіли» аеромедичною евакуацією. Вони їздили за кордон, вивчали досвід іноземних колег, намагалися запроваджувати його в Україні. Це був початок двохтисячних, а змінити щось у ті часи було вкрай важко. Армія навпаки скорочувалася, фінансування зменшувалося. Але проект літака невідкладної медичної допомоги все одно залишався живим. 

Мене також це зацікавило. Я мав певний рівень знань англійської, тому слідкував за тим, що відбувалося в цій галузі в інших країнах, мене залучали до міжнародного співробітництва. Побувши кілька разів за кордоном і бачачи, як там, мені дуже хотілося адаптувати це до наших умов. 

У нульових ви часто кудись вилітали?

— Це були поодинокі вильоти. Точних цифр не назву, але десь 7-15 вильотів на рік. Паливо було страшенно дорогим. Та й взагалі, Збройні сили України мало куди літали. Сказати, що тоді ми робили велику роботу, звісно, не можна.

Та й більшість вильотів були навчальними. Якась країна виділяла гроші з бюджету, і ми проводили навчання. Наприклад, їздили в Крим або Миколаїв. Впродовж 3-4 тижнів жили прямо на аеродромі. 

Багатьом це не подобалося. Це дійсно було важко, виснажливо, а деякі скептики казали: «Навіщо воно вам потрібно… Воно не має ніякого розвитку… У вас дуже низькі показники». Але ми все одно продовжували цим займатися. 

Поки ми не дійшли до подій 2014 року, наведіть, будь ласка, приклад, коли вас могли залучити до справжньої евакуації?

— Був випадок, коли у Білорусі сталася велика катастрофа за участю наших громадян. Туди направляли літак. Або, наприклад, коли в Криму щось траплялося, також літали. Там не було потужних госпіталів, тому звідти доводилося забирати і травмованих військовослужбовців, і «важких», коли вирував «свинячий» грип. 

До початку війни доводилося транспортувати наших громадян з Сирії. Ми забирали людей з Алеппо і Дамаску і забезпечували їм медичний супровід. Але літали туди не та «Віті», а на Іл-76.

Для української аеромедицини все змінилося шість років тому, коли в країні почалася війна. 

— Кількість поранених тоді була надзвичайно великою. Через це держава направила в цю галузь більше грошей. Крім того, потужна допомога надходила від волонтерів та звичайних людей. 

Тоді суттєво змінилося і надання допомоги, і підходи до цієї справи. Нам почали закуповувати хороше обладнання, у нас з'явився досвід в транспортуванні, лікуванні та евакуації, що сильно позначилося на військовій медицині. 

Можете пригадати свою ершу евакуацію? Чи відрізнялося побачене від очікувань?

— Очікувань у нас не було ніяких. Ніхто не знав, що там можна було побачити. Все робилося в залежності від ситуації. Щоб там не було, нам все одно доводилося виконувати свою роботу — рятувати людей. 

Мій перший приїзд на Схід не був евакуаційною місією. Після початку бойових дій у військових госпіталях почали створювати спеціальні бригади для підсилення медичної служби бойових частин. На той час ця служба з багатьох причин була неукомплектованою. 

Спочатку нас направили до Херсонської області. В районі Арабатської стрілки була помічена активність росіян, які незрозуміло що там робили. Коли все вляглося, бригаду перемістили на Схід: Добропілля, Слов’янськ… Обстріли тоді велися постійно, з’являлися поранені і загиблі. Ось там нам доводилося надавати допомогу в польових умовах. 

Ви ж і самі були пораненими.

— У самому початку дістав поранення. Наша колонна йшла неподалік Слов’янська, коли потрапила під щільний обстріл. Тоді близько 30 людей зазнали поранень. Одним з них був і я. Власне кажучи, я став одним з перших, кого зі Сходу евакуювали аеромедициною. 

Вас поранили в око.

— Це була голова, обличчя і так, око, яке постраждало найбільше. Досі не знаю, що конкретно тоді сталося. Все навколо вибухало, літали кулі, по нас прилетіло багато мін. 

Після одужання ви неодноразово поверталися на Схід. Вам не було страшно повертатися туди, де легко можна було отримати ще одне поранення?

— Навіть серед тих, хто не отримував поранення, не знайдеться багатьох, які б палали сильним бажанням туди повертатися. Але є таке слово, як «треба». Ми військові. Ми не можемо не їхати. 

Наступні рази ви поверталися туди вже як лікар аеромедичної евакуації?

— Перш за все, як лікар-анестезіолог. Транспортуванням поранених в Україні займаються саме ці лікарі. Адже вони працюють у реанімаціях. Це ті фахівці, які постійно мають справу з важкими хворими і знають, що робити у критичних ситуаціях. Це і введення сильнодіючих медикаментів, і проведення штучної вентиляції легенів. Опанувати це все не так просто. Я, наприклад, дев’ять років вчився цьому академічно і все життя працюю над тим, щоб ці навички покращувалися.

Лікар має постійно кудись їздити вчитися і працювати над своїм професійним зростанням. Якщо людина хоче бути лікарем, вона не може отримати базові знання і сповідувати їх усе життя. Медицина швидко змінюється. Сьогодні обладнання та підходи до лікування одні, а завтра вже інші. За цим потрібно пильнувати.  

За кордоном «інтенсивістами» можуть бути і пульмонологи, і кардіологи. В Україні — лише анестезіологи. Ми можемо надавати допомогу в операційній, потім стабілізувати стан хворих після втручань, а потім транспортувати їх. Ти ж не передаш свого пацієнта комусь іншому. Ти сідаєш з ним у гелікоптер і супроводжуєш до госпіталю. Прилітаєш до великого шпиталю і тільки тоді залишаєш під наглядом колег. 

Мабуть, багато маєте вильотів?

— Точні цифри назвати складно. За одну ротацію на Схід, робиш десь 50 вильотів. Якщо порахувати вильоти нашої «Віти», виходять досить поважні цифри. У нашому відділенні працює 12-15 лікарів, то це десь шість тисяч транспортованих. А ще ж транспортувати доводиться і гелікоптерами у тилові шпиталі.

Можна сказати, що завдяки аеромедицині евакуації вдалося врятувати тисячі життів наших хлопців?

— Порятунок життя — це колективна праця. Тут не можна виділити роботу когось одного. І санітарка, і рентген-лаборант — всі виконують свою роботу. Якщо хоч один етап почне збоїти, все може обернутися катастрофою. Тому не можна говорити, що саме завдяки аеромедицині евакуації хтось вижив, а хтось ні. Але аеромедицина дозволяє зменшити інвалідизацію пацієнтів, покращити результати їх лікування, збільшити виживання хворих. Це також дуже важливо. 

«Я лікар — я врятував життя», — це хибне твердження. Такого ніколи не буває. Все лише в команді. Але це моє особисте переконання. 

Кілька хвилин тому ви говорили про важливість навчання лікарів. Знаю, що ви маєте досвід співпраці з НАТО та Повітряними силами США. Розкажіть про це. 

— США та НАТО регулярно проводять навчання. За однією з програм вони запропонували співпрацю нашим авіаційним лікарям. Так сталося, що єдиним кандидатом, який пройшов всі тури відбору, виявився саме я. Але тоді я не був авіаційним лікарем, і вони через мене змінили програму. 

Спочатку я поїхав до Техасу вчити мову. Потім у штаті Огайо успішно закінчив їхній курс, і вони запропонували мені пройти у них ще один. Повернувшись в Україну, я мав непереборне бажання впроваджувати отриманий досвід, але все впиралося в гроші, яких, звісно, не було. Але я все одно виступав на конференціях з презентаціями, розробляв відповідні положення та накази, аби хоч якось ділитися своїми знаннями. 

Ви володієте англійською, маєте чималий досвід, у тому числі бойовий. Регулярно відвідуєте закордонні навчання, співпрацюєте з різними іноземними програмами. Ви бачите, що відбувається тут і знаєте, як усе там. Очевидно, порівнюєте. Чи не було у вас спокуси переїхати до більш розвиненої країни і залишитися там працювати?

— У мене були думки про те, що було б непогано так вчинити. Але непереборного бажання не виникало. 

Зараз ви постійно у Вінниці?

— Так, у військово-медичному центрі. Проводимо анестезії, забезпечуємо післяопераційну підтримку пацієнтів і лікуємо тяжкохворих у реанімації. 

Як на вашу роботу вплинув коронавірус?

— Думаю, що він вплинув на всіх і суттєво. Насправді, змінилося все. Як у країні в цілому, так і в медицині. Починаючи від технічних нюансів і закінчуючи порядком госпіталізації пацієнтів та їхнього обстеження на наявність вірусу.

Нещодавно ви отримали «Медичний Оскар». Чи важливі для лікарів такі нагороди?

— Актуальність цієї нагороди досить велика. Це певний ексклюзив. Її лауреатів менше ніж 50 людей. З нині живих, маю на увазі. Процедура відбору фіналістів тут прозора, що для мене є дуже важливим чинником. Самих же переможців обирає поважна рада. Це колишні і діючі міністри, академіки, професори і власники великого бізнесу. Тобто ті, на кого практично неможливо вплинути. 

Як ви дізналися, що стали лауреатом, і що відчули у той момент?

— Усіх фіналістів запросили на церемонію нагородження. В кожній номінації було по 4-5 фіналістів. Ніхто з нас до відкриття конвертів з іменами не знав, хто став лауреатом. Тому, це було досить хвилююча мить. Але радість у мене була сильна. Дуже приємно було почути своє ім’я. 

Чи мотивують лікарів такі нагороди прагнути до більших перемог і вдосконалювати свої навички?

— Звісно. Адже це дає певний заряд енергії. Ти не сидиш і не думаєш, а чи потрібно це усе комусь? Ти бачиш, що твою роботу помітили і оцінили, а значить вона комусь потрібна. 

У подальшому також хочеться продовжувати працювати на високому рівні, аби не зганьбити таке високе визнання. Тому, звісно, буду й надалі працювати над своїм розвитком. 

 

Читайте також:

«Моя дружина не хотіла б цього, але я біргік», — вінничанин про захоплення крафтовим пивом

Проміняла мікрофон на ножиці. Як карантин підштовхнув вінничанку до створення власного бізнесу

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Вінниці за сьогодні
11:50 Запрошуємо на відкриття персональної виставки керамічних робіт ветерана Івана Шостака 11:17 Без води та світла. Де у Вінниці 29 березня відключатимуть послуги 11:00 Чому вивчати англійську з дитинства актуально як ніколи (Новини компаній) 10:36 В останню путь проводжатимуть вінничанина Романа Стрільчука Від читача 00:11 Учні з Вінниці здобули призове місце на Таборі підприємництва у Львові 10:12 Минулої ночі ворог застосував 99 засобів повітряного нападу: деталі нічної атаки 08:53 Ворожий безпілотник здетонував біля житлового будинку на Вінниччині 08:30 Що таке вініри? Де їх встановити у Вінниці (партнерський проєкт) 08:17 Сьогодні відзначають День фокусника. Історія, заборони та прикмети 29 березня 21:11 В Україні планують закрити майже всі сільські школи 20:17 У Козятині чоловік осквернив Меморіал полеглим воїнам 19:46 Під час спільного застілля донька побила батька сокирою 19:15 Екстремальна їзда на даху Range Rover: як поліція покарала «каскадерів» photo_camera 18:27 «Патрульний мало не зашпортнувся з TruСАМ у руках». За що поліцейські покарали подружжя військових офіцерів? 18:21 До яких лікарів можна звернутися без електронного направлення? 17:58 Зібрали 66 тисяч гривень на ЗСУ. В техколеджі відбувся благодійний бал в стилі 60 – 70 років photo_camera 17:23 Родинам полеглих військових у Вінниці вручили державні нагороди, присвоєні захисникам посмертно photo_camera 16:46 ТОП 3 ідеї, як відсвяткувати день народження сучасного підлітка у Вінниці (партнерський проєкт) 16:19 Сьогодні у Вінниці завершують опалювальний сезон 15:30 Що таке шале? Про затишні будиночки на природі та хто їх будує (Новини компаній)
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Ваші відгуки про послуги у Вінниці Ваші відгуки про послуги у Вінниці
keyboard_arrow_up