«Перші три місяці я ходила і думала про смерть»: дівчина з раком молочної залози

Героями нашого нового проекту «неПРИРЕЧЕНІ» стають ті, кому одного дня довелося почути, що у них рак, ВІЛ, спадкові або рідкісні захворювання.

Зазвичай люди сприймають такі новини, як смертельний вирок та перестають бачити сенс жити далі. Але наші герої кидають виклик своїм діагнозам та всім тим, хто стверджує, що виправити вже нічого не можна. Вони ламають стереотипи про безвихідь, доводячи зворотне.

В одному з модних кафе міста на мене чекає Марина. У реальному житті ми не зустрічалися, тільки в месенджерах, але й там, кількість повідомлень не перевищує десяти.

Оглянувши присутніх, помічаю її: молоду дівчину у жовтій шапці. Сідаю на стілець навпроти. Розмову починаю здалеку, щоб не з поганого, щоб не зіпсувати все на самому початку. Говоримо про її роботу в суді та хобі, яке могло стати справою життя.

Марина

– Чотири роки працювала секретаркою судових засідань, ще шість помічницею судді. Любила свою роботу, а потім зрозуміла, що від мене там мало чого залежить. Та й кар'єрного росту нічого не віщувало.

Наважитися на звільнення було не складно. Дівчина була впевненою, що зможе знайти себе й в іншій справі, наприклад, у створенні листівок. Малювання було її хобі ще зі шкільної парти. На уроках Марина постійно зображала смішних звіряток на папері.

– Мої листівки користувалися попитом. Мабуть через добрих та казкових персонажів, яких я зображала. Тоді я зрозуміла, що цим можна заробляти більше, ніж на державній службі. Але все закінчилося так само швидко, як і почалося. Хвороба розставила всі крапки над «і».

Сюрприз на 8 березня

Незадовго до звільнення Марина дізналася, що вагітна. Це стало додатковим стимулом піти з суду. Вона не хотіла виношувати дитину у негативній атмосфері, яка там панувала.

– Лікарка запевняла, що вагітність проходить нормально, але на третьому місяці у мене почалася кровотеча. Пройшла обстеження в іншого фахівця, який сказав, що вагітність позаматкова. Сильно підтримав чоловік, а згодом я з головою поринула у створення листівок. Напевно вони й врятували мене.

За півроку Марина завагітніла вдруге. Знову добрий початок, але цього разу стався викидень. Ще за кілька місяців почалися проблеми зі здоров’ям, які лікарі не могли пояснити.

Лікування не діяло, почалися кровотечі, в області грудної клітини з’явилося, щось схоже на фасолинку. Це «щось» постійно збільшувалося. У лікарні говорили, це на гормональному тлі і виписували гормони.

Ставало тільки гірше, Марину відправили на УЗД. Результати були поганими. Радили звернутися до мамолога. У той же день пішла до приватної клініки, де зробили пункцію.

– Прямо на 8 березня мені зателефонував лікар і сказав, що в мене онкологія. Одразу сльози, жах в очах і запити в Google: «Що таке рак?»

Джекпот

Для визначення стадії та виду хвороби Марину відправили до онкодиспансеру. Там повідомили про першу стадію раку молочної залози і запропонували лягати на операцію вже наступного дня. Марина погодилася.

Під час операції, крім новоутворення, лікарі видалили шість прилеглих до пухлини лімфовузлів. Пізніше вони пояснили це профілактикою від майбутнього рецидиву та метастазування.

Пухлину віддали на гістологію – аналіз, що визначає точну стадію та подальше лікування. Через десять днів повідомили діагноз: тричі негативний рак молочної залози.

– У нього дуже агресивний перебіг. Лікар сказав, що я виграла джекпот.

Тоді ж Марині сказали, що такий рак швидко прогресує та швидко метастазує. Але заспокоїли, мовляв, це тільки перша стадія, вона добре лікується і зовсім скоро все це забудеться, як страшний сон.

На календарі була весна 2016 року.

Шматування

Марина називає свою операцію однією з найжахливіших для жінки. Особливо післяопераційний період, коли її, як вона сама каже, шматували фізично та морально.

Зараз дівчина вже звикла до себе, але спочатку, коли тільки побачила частково видалені груди та величезний шрам, не могла повірити, що з нею це відбувається насправді. Важко було сприйняти і слова лікарів про те, що чекає на неї попереду.

– Ти не встигаєш відійти від усього того жахіття, а хірург вже говорить, що завтра треба йти у хіміотерапевтичне відділення до іншого лікаря.

Ми з усім погоджувалися. Не шукали ніяких альтернатив. Не розуміли, що потрібно самим вивчати хворобу, консультуватися з різними лікарями, налаштовуватися на боротьбу.

Думки про смерть

Більшість з тих, кого Марина зустріла в онкодиспансері були літнього віку. На їхніх обличчях дівчина не бачила навіть натяку на боротьбу з хворобою.

– Перші три місяці я була у такому ж стані. Ходила і думала про смерть, скільки мені ще лишилося, чи витримаю хімію, чи доживу до наступної.

Нічого хорошого в онкодиспансері ти не бачиш і не чуєш. Крім того, що рак – це смерть. Я не зустріла там нормального ставлення і милосердя. Як не зустріла нікого з молоді. Подумала то мені одній не пощастило у такому віці захворіти на рак.

Першим, хто почав боротьбу за життя Марини став її чоловік. Він постійно тягнув дружину на вулицю. Дівчина не могла вставати, а він змушував ходити. Марина говорить, що завдяки цьому вона і почала змінюватися, їй знову захотілося жити.

– Думаю, а чого я маю помирати? Чому маю залишати свого чоловіка? Чому взагалі думаю про смерть? Я почала читати іншу літературу, шукати людей з подібними діагнозами, щоб дізнатися, як підтримати себе морально.

Одна з дівчат струснула мій мозок. Ми довго переписувалися в Інстаграмі. Вона відкрила мені очі на інший бік раку. Я дізналася, що є молоді люди з раком, вони говорять про хворобу, живуть нормальним життям.

Шукайте хоспіс

Марина закінчила курс хімії, на неї чекала променева терапія. У Вінниці робити її не хотіла, боялася, що стане тільки гірше. Дівчата з мережі, які мали схожі діагнози, радили їхати у столицю до інституту раку. Підказували до кого конкретно там звернутися.

– У Києві я лежала в стаціонарі. Там же почала зустрічатися з дівчатами. Коли було кепсько, вони приходили і витягали мене з палати. Ходила з ними пити латешки. Ми говорили годинами. Завдяки цьому я зрозуміла, що рак не такий страшний, як здається.

Через шість місяців від початку лікування Марина зробила контрольне КТ. Воно не виявило в організмі жодної ракової клітини. Почалася ремісія. У той же вечір поїхали святкувати.

Ремісія тривала майже півтора року. Потім було чергове контрольне КТ, що показало дифузні зміни у лімфовузлах. Марина пішла в онкодиспансер, де лікарі списали все на післяопераційні ускладнення.  

Лікарка, яка робила обстеження заспокоїла, сказала, що жити з такою проблемою можна та запропонувала почекати ще три місяці, а потім знову пройти комп’ютерну томографію.

Марина пройшла раніше. У дівчини без будь-яких на те причин почали боліти шия, плечі, хребет. Огляд показав, що лімфовузли збільшилися вдвічі.  

– Я знову бігала по лікарях, але мене футболили. Один тільки торакальний хірург запропонував провести операцію. Він все так гарно розказав, що я погодилася на її проведення.

Коли прийшла додому, почала гуглити, але виявилося, що після таких операцій виживають близько 30% пацієнтів. Мені ніхто не говорив про такі ризики. Я написала своїм дівчатам, вони радили їхати до столиці.

Київські лікарі призначили ПЕТ-КТ. Дослідження показало розпад клітин у п’яти лімфовузлах – це вважається рецидивом. Медики пояснили, що операції у таких випадках недієві, тільки хімія.

– У Вінниці навіть додаткових обстежень не призначали, одразу різати запропонували. Відчуваєш себе м’ясом, а не людиною.

Коли я розповіла це все торакальному хірургу, він сказав, що в мене вже четверта стадія: «Вибирайте, хочете ви прожити останні місяці  з рідними вдома або починайте шукати хоспіс».

Яке тепер у мене може бути до них ставлення? Вийшла ніякою після того прийому. Більшість, напевно, через це і опускають руки.

Марина говорить, що у Вінниці немає груп підтримки онкоодужуючих. Немає молоді, яка говорить про рак. Рак справді схожий на темний тунель, але завдяки спілкуванню з дівчатами, які мають подібний досвід та їхній підтримці, вона змогла морально і фізично переналаштувалася.

– Від лікування буває погано, але мені вже по барабану. Я знаю, коли воно закінчиться на мене чекають Карпати, нові зустрічі та знайомства. У мене багато планів, які я маю втілили у життя.

Марина знайшла собі нове хобі – пише ікони для свого духовного збагачення. У майбутньому планує займатися цим професійно. Називає це одним зі стимулів одужувати.

– Завжди кажу, що Бог оберігає мене. Він привів у моє життя людей, від яких я ніколи не чекала допомоги. Уся парафія активно допомагає збором коштів та підтримує мене морально.

Онкоодужуюча

Після встановлення діагнозу, друзів у Марини значно поменшало. Особливо після того, як дівчина почала розповідати про хворобу у соціальних мережах та публікувати фото себе лисої.

– Мені давно ніхто не телефонував. Ми давно не зустрічалися з друзями. Я кайфую від цього інтерв’ю, нашої розмови. Вперше за три місяці вийшла посидіти у кав’ярні, нафарбувалася, одягнулася. Класно, що є з ким поговорити. Мені тільки 33, я ще в ритмі, готова кудись йти, але немає з ким.

Онкохворою Марина себе не вважає, навпаки – онкоодужуючою. Таке ставлення змінює погляд на хворобу.

– Ставлюся до хвороби не як до смертельної, а як до хронічної. Всім пояснюю, що існують набагато страшніші недуги, від яких люди швидко згорають.

Через великі суми, що йдуть на лікування, онкоодужуючим доводиться обмежувати себе в багатьох речах. Але потребу в їжі, сні, спілкуванні та одязі нікуди не дінеш. Втім, деякі цього не розуміють.

– Так, ми просимо гроші на лікування в інших. Але я людина і мені потрібен одяг. Особливо з перепадами ваги, які у мене були. Останній рік я постійно худла і з’явилася проблема, що мені елементарно нічого носити. Все на три розміри більше.

У нас з чоловіком з’явилася навіть фішка: ми їдемо в інше місто, щоб купити якісь штани чи кофтину. Ми боїмося ходити по магазинах у Вінниці. Нас можуть побачити і сказати, що зібрані кошти ми витрачаємо на речі та кафешки.

Всемогутня сода

Марина неодноразово зверталася у фонди по допомогу і отримувала відмови. Вважає, причина криється в її зовнішньому вигляді.

– Я не викликаю у людей співчуття. Особливо, коли нафарбована. Мене ніхто не розуміє і не вірить, що я хвора: «А чого ти фарбуєшся?» Вочевидь потрібно ходити і помирати на очах у людей. Або чоловік постійно має тягати мене по асфальту з табличкою, що я онкохвора. Люди не кажуть цього в очі, але це помітно.













Для Марини існує дві сторони медалі: жертви і борця. Вона вибрала другу. Не хоче викладати у мережу «плаксивих» світлин, що викликають у людей лише жалість.

Не хоче вона у майбутньому і гортати стрічку та бачити себе напівмертвою на всіх фото. Куди ліпше переналаштуватися на позитив. Це працює, навіть хімії легше проходять.

При можливості Марина викладає пости про свій стан. Описує, що відчуває при тій або іншій процедурі, як проходить хімія, ділиться корисними спостереженнями та посиланнями.

Після цього у приватні повідомлення «збігаються» консультанти та рекомендатори-онлайн. Пишуть, що хімія тільки шкодить, чого аж ніяк не скажеш про гриби та соду.

– «Сода лікує все», – мені стільки подібних статей кидають, ви навіть не уявляєте. Людям взагалі начхати на достовірність джерел інформації та правдивість самого контенту. Я не знаю жодної людини, якій би допомогла сода, але знаю тих, хто таке практикував і яким запущеним після неї був організм.

Колись я пішла до одного фахівця на прийом. Вона сказала, що причиною мого захворювання на рак молочної залози є ніщо інше, як образа, яку я тримаю всередині. А скільки вегетаріанців намагаються вилікувати мене від раку. Пишуть, що з’явився він, вибачте, від глистів.

Зараз найголовніше

Краще Марині не ставало, а помирати не хотілося. Тому дівчина відмовилася від послуг державних лікарень та звернулася до приватної клініки «Лісод».

– Ми витратили всі свої заощадження та заощадження наших родичів, залізли у кредити, але грошей не вистачало. Тому переступили через гордість і звернулися до людей з проханням по допомогу.

Іноді мені пишуть, чи не соромно лікуватися у такій дорогій клініці за рахунок інших. Не соромно, адже я знаю, що таке державні лікарні.

Найголовніше для дівчини зараз – зменшити активність уражених у лімфовузлах клітин та увійти в ремісію. На жаль, ці клітини залишаться в організмі на все життя і рецидив може статися у будь-який момент.

Родина продовжує збір грошей. Витрати на аналізи, обстеження, премедикацію та винайм житла у столиці вони покривають своїм коштом. Але хімію оплатити не в змозі.

На неї потрібно приблизно 135 тисяч гривень. Приблизно, тому що точну вартість хімії наперед передбачити неможливо: все залежить від ваги та загального стану пацієнтки.

Поради

– Не нехтуйте щорічним обстеженням. Багато з нас думає, що піде до лікарні і в нього одразу знайдуть десяток хвороб. Може і знайдуть. Але краще рано, ніж пізно.

Ні в якому разі не панікуйте та не поспішайте з висновками. Потрібно переспати з новиною про діагноз ніч, а на ранок взяти себе в руки і почати пошук лікарів. На жаль, крім вас цим займатися ніхто не буде.

Перш ніж приймати остаточне рішення, проконсультуйтеся бодай в трьох лікарів. Вінниця прекрасне місто, але вирішувати проблеми з онкологією потрібно не тут.

Світ не стоїть на місці і у нашій країні вже є багато державних програм з безкоштовного лікування. Не потрібно їх боятися. Ви не стаєте піддослідними кроликами, але, можливо, першопрохідцями. Це набагато краще, ніж нічого.

Марина встає з-за столу, одягає куртку та виходить. Наступні кілька хвилин ми знаходимося на холодній вулиці, де намагаємося зробити бодай кілька вдалих ілюстрацій для статті.

Трішки пізніше прощаємося: я повертаюся до редакції, а Марина йде до лабораторії за результатами чергових аналізів. Вони є обов'язковою умовою перед кожним курсом хіміотерапії. Таких у Марини було вже 14.

Ви можете підтримати Марину на шляху до одужання.

Приват Банк:

4149 4978 7182 2195

Марина Ваталінська-Кушнір

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.