«Так я почуваюсь щасливою»: як вінничанка перетворилась на зеленоволосу ельфійку з гострими вушками

Дарина ДІДИК

Вінничанка Ірина, яка просить не вказувати її прізвище, зізнається, що найкомфортніше почувається із зеленим волоссям

Вінничанка Ірина нагадує героїню якоїсь казки. У неї зелене волосся, близько 10 пірсингів і красиві татуювання.
А нещодавно дівчина наважилась на пластичну операцію, щоб отримати «ельфійські» вушка.
Про дитячу мрію, багаторічний булінг, подолання стереотипів, неприйняття суспільством і важливість залишатися собою — про це та більше розповіла Ірина журналістці «20 хвилин».

Вінничанці Ірині трохи за 20. У неї яскрава зовнішність, яка відразу привертає увагу, щира посмішка, що вказує на веселу вдачу, та ледь помітний сум в очах, коли вона говорить про своє минуле. Дівчині добре відомо, як це відрізнятись від інших і через що іноді потрібно пройти, щоб віднайти себе справжню.

— Якщо чесно, коли у мене яскраве волосся, я почуваюся значно краще. І так було завжди, — починає розповідати про себе Ірина. — Мені не хотілось виділятись, це не був протест чи виклик суспільству. Просто з дитинства я захоплювалася фентезі, красивими й сильними жінками-ельфами, мені подобалось кольорове волосся і теж хотілось додати у своє життя цієї яскравості.

За її словами, зовнішній вигляд повністю відповідає її внутрішньому світу. І щоб бути у гармонії з собою, перші експерименти зі стилем вона почала робити ще за шкільних часів.

Відео дня

— У 12 років я вперше пофарбувалась у коричневий колір, але мені було некомфортно й це виглядало нудно, тому вирішила пофарбувати кінчики волосся зеленкою, — пригадує вона. — Коли побачила результат, відразу зрозуміла, що це саме те, що потрібно! Приблизно в тому ж віці зробила пірсинг у вусі, тобто проколола ще одну дірочку. Я побачила таке в подружки й ледь вмовила на це свою маму.

Зараз у дівчини повністю зелене волосся. Каже, що пробувала різні кольори, але з цим найкомфортніше.

— Я іноді ловлю на собі зацікавлені погляди. Часто маленькі дітки показують на мене мамі й кричать: «Дивись, яка тьотя-фея», — сміється Ірина. — А буває, що й дорослі жінки підходять і говорять, що своїм яскравим виглядом я покращила їхній настрій. Це, з одного боку, приємно, з іншого ж — трохи некомфортно.

Вушка, як в ельфині

Не тільки волоссям вінничанка нагадує героїню з фентезі. Вона має ще трішки загострені вушка, як у ельфійки. Зізнається, що це теж її давня мрія, яка стала можливою завдяки «чудесам пластичної хірургії».

— Так, захоплення фентезі в мене було дуже сильним. Я малювала ельфів, одягалась у відповідні сукні, гралася з дідусем у різні фантастичні ігри і він, до речі, підтримував мій інтерес до того незвичайно світу, — ділиться дівчина спогадами. — А коли я вже стала дорослою, дізналась, що можна зробити таку модифікацію.

Ідеєю операції Ірина загорілась відразу й почала шукати спеціаліста, який би з цим допоміг.

— Насправді такими модифікаціями займаються професійні пірсери, але поки в Україні таких майстрів, які б зробили все безпечно для здоров’я, немає. Тому почала шукати пластичного хірурга, — пояснює вона. — Я спілкувалась з багатьма лікарями, але майже всі відмовились. Та одного хірурга моя ідея зацікавила, ми зустрілись для консультації, все обговорили й він призначив день операції.

Щоб отримати омріяні вушка, в Ірини знадобилось дві операції по три години.

— Це ж маніпуляція з хрящиками, тому загоєння було болюче. Особливо складними були перші дні після операції, — зізнається вона. — Але тепер я можу насолоджуватися своїм зовнішнім виглядом...Хоч досі час від часу відчуваю дискомфорт.

Це не дивно, бо минуло тільки пів року.

— Я б, можливо, хотіла їх ще трішки підтягнути, щоб стали гостріші, але зараз це точно не на часі. Потрібно, щоб пройшло хоча б півтора року, а тоді вже можна радитися з лікарем.

На запитання, чи не боїться пошкодувати про операцію, Ірина заперечно хитає головою і відразу відповідає, що шкодувати за здійсненою мрією неможливо.

— Це ж те, чого я так хотіла. І мене це робить дуже щасливою, — додає вона.

«Політ» на гачках

Під час цієї розповіді стає цікаво, чи має Ірина якісь яскраві захоплення, бо складається враження, що їй є чим вразити.

— Якщо говорити про екстрим, то відразу спадає на думку мандрівка автостопом. Оце справжній адреналін, — жартує вона й зізнається, що екстремальних захоплень як таких у неї немає. — Але у мене був досвід такого дещо екстремального заняття — підвішування на гачках. І це знову була данина моїй дитячій мрії.

При словах «підвішування на гачках» уява починає малювати дуже неоднозначні картинки. Одразу виникають питання про спосіб підвішування і мету.

— Це підвішування виконує професійний пірсер, він знає, що і як правильно робити, — починає пояснювати Ірина. — Підвіс може бути за будь-яку частину тіла, у мене ж був за спину — це класичний варіант. Пірсер промацує місце, яке ви обрали для підвішування, і обирає оптимальні точки для проколів. Зазвичай для цього потрібно два чи чотири гачки — все залежить від ваги людини.

Ніякого знеболювального немає, тому момент проколу вважається найболючішим у всій практиці. Після того ж як шкіра заніміє, особливого болю людина не відчуває.

— Все відбувається приблизно так: гачки в тілі, потім спеціальний бандаж, потім власне підвішування до якоїсь поверхні. У мене це була стеля заводу, де проходив тату-фестиваль. Тебе підіймають, розгойдують і все — ти літаєш, — каже вона. — Цей політ може тривати і п’ять хвилин, і дві години. У мене був, напевно, хвилин сорок на п’ятиметровій висоті. Чому я на це наважилась? Бо, як вже сказала, це була дитяча мрія, а ще я чула, що можна відчути справжню ейфорію, все відпустити й переосмислити життя.

Як зізнається Ірина, вона нічого такого не відчула.

— Мені сподобалось! Це був класний досвід, відчуття невагомості й легкий політ, але не більше. Можливо одного разу замало, а можливо я не настільки схильна до медитацій, та й не люблю біль, — розмірковує дівчина. — Крім того, це справді стрес для організму. Навіть через прокол вуха можна втратити свідомість, а тут голка у шість міліметрів, крюки і таке навантаження на м’язи. Плюс, можуть перерватися троси...Одним словом, я не шкодую, що спробувала, але тепер, знаючи всі ризики, вдруге не погодилася б на таке.

«Місце, де я почуваюсь собою»

Вінничанка працює в одному з місцевих тату-салонів пірсинг-майстром, але час від часу робить і татуювання. Коли мова заходить за роботу, в дівчини відразу загоряються очі й з’являється щаслива посмішка.

— Це моя пристрасть і те, чим я горю, — говорить Ірина. — Мені дуже подобається прикрашати людей, подобається робити їм пірсинг, чути, що вони завжди про це мріяли, й бачити, якими щасливими вони покидають нашу студію.

За її словами, на відміну від татуювань, пірсинг робити значно швидше й не боляче, до того ж є великий вибір прикрас, які можна за бажанням змінювати.

— Є дуже багато місць на тілі, де можна зробити пірсинг. І якщо раніше, це асоціювалось з якимись субкультурами й виглядало агресивно, то зараз такі прикраси дуже стильні та красиві, — продовжує вона. — До мене ходять як дівчатка-підлітки, так і жінки, яким вже за 50, до прикладу...Я справді кайфую, коли мої клієнтки задоволені результатом, коли зізнаються, що це їх робить більш впевненими у собі чи вони починають самі собі більше подобатися. І дуже приємно, коли люди приходять знову й знову.

На кілька секунд наша співрозмовниця замовкає, здається, підбирає слова, щоб висловити щось, заховане глибоке в середині.

— Тату-студія — це місце, де я можу бути собою, — зрештою промовляє вона й знову робить не тривалу паузу. — Я працювала на різних роботах, від заводу й до кав’ярень...Робила хот-доги на заправці й пекла вафлі в одному з торгових центрів...Мені подобається працювати й всюди я знаходила щось хороше, але воно траплялось не завжди. Бувало клієнти не віталися, кидались грошима, як не зрозуміло кому, дозволяли собі образливі або вульгарні жарти й таке інше. Пам’ятаю, одного разу я геть розплакалась від такого ставлення і почала запитувати себе, навіщо таке терплю…

Ірина додає, що творчістю вона захоплювалася з раннього дитинства й коли довелось визначитись з професією, обрала для себе художнє училище. Каже, що хоч навчали їх чудово й мріяла вона масштабно, та реальність виявилась трохи інакшою. Щоб заробляти якісь гроші, роботою особливо перебирати не доводилось…

Та якось у житті дівчини з’явилась можливість все змінити.

— Я пішла в тату-салон зробити пірсинг, а мені запропонували пройти в них навчання і самій стати пірсером, — пригадує вона. — Швидко знайшла гроші, провчилась, місяць пропрацювала, а потім мені сказали, що більше мої послуги їм не потрібні...Я повернулась знову до роботи в сфері обслуговування, але вже чітко усвідомлювала, що закохалась в іншу справу...Одного разу, під час коригування тату, я познайомилась з дівчиною, яка саме планувала розширювати свій тату-салон. Коли вона дізналась, що в мене є досвід пісрсера — запропонувала роботу. І ось ми працюємо разом вже четвертий рік, і це саме вона навчила мене робити татуювання.

Школа досі сниться у кошмарах

У якому б прогресивному світі ми не жили, інакшість досі дехто сприймає надто гостро, й хоче всіх прирівняти до одного. Ще гіршою ситуація була кілька років тому, на жаль, проблема шкільного булінгу через невідповідність якимось нормам знайома багатьом людям. Не оминуло це й нашу героїню.

Коли чує питання про школу, Ірина трішки змінюється в обличчі, продовжує посміхатися, але в очах читається чи то сум, чи то біль.

— Все почалося після того, як мене перевели в іншу школу, — говорить наша співрозмовниця. — Тоді крім мене була ще одна новенька дівчинка...Мене вдома виховували так, щоб я не висовувалась особливо, сиділа тихенько в куточку, посміхалася і чекала, коли зі мною заговорять. Власне так я себе і поводила.

Дівчина пригадує, що на неї спочатку взагалі не звертали уваги, а потім нові однокласники сказали, що не хочуть мати нічого спільного з такою мовчазною і сумною.

— Через мій такий спокійний темперамент і не вміння постояти за себе, почались насмішки, а коли побачили, що в мене пофарбовані кінчики волосся в зелене і дізнались, що я слухаю рок — почався справжній жах. Для них ніби зійшлись всі стереотипні пазлики: новенька, тиха, з пофарбованим волоссям у незвичний колір і слухає музику не таку як вони. Мені почали давати різні прізвиська, чомусь називали садисткою і мазохісткою. Для них це все було одне й теж, — далі розповідає Ірина. — Вони ставали все жорстокішими у своїх висловах, жартах, вчинках. Кидалися різними папірцями й обіцяли побити через колір волосся.

Все це дуже вплинуло на її успішність, оцінки стали різко погіршуватися, а страх виходити до дошки перед всім класом — зростав.

— Я навіть просила вчительку, щоб вона дозволила мені здавати вірші на перерві, пояснювала, що мене ображають і я не зможу виступити біля дошки, але у відповідь на мене лише накричали. Найгірше справді те, що крім однокласників, якісь такі агресивні випади через зовнішність дозволяли й вчителі, казали, що я божевільна, що по мені плаче «дурка», що я, ніби ворона й багато всього подібного, — ділиться вона спогадами. — Може здаватися, що в цьому немає нічого такого, але для дитини — це справжній кошмар, який доводиться проживати з дня в день.

Ірина каже, що іноді скаржилась вдома на образи з боку однолітків, але до цих скарг не завжди ставились серйозно, а коли тато приходив у школу, щоб захистити доньку, потім образи ставали ще гіршими.

— Я дуже поважаю вчителів, але їхнє ставлення до мене в школі було поганим. А щодо однокласників, іноді мені хотілось відповісти їм у тій же манері, але мені таке не притаманно, я не вмію ображати, не вмію говорити якихось грубощів...тому просто кивала, а потім плакала, втікала з уроків. Я навіть пробувала себе змінити, перестала фарбуватись і таке інше, але це нічого не дало. Булінг продовжувався...

За переконанням дівчини, якщо дитина зустрічається із цькування в школі, найголовніше, що їй потрібно — це підтримка батьків.

— Дуже важливо, щоб в сім’ї була довіра й дитина не боялася прийти і чесно розповісти, що її турбує, а батьки повірили й стали на її сторону. Важливо, щоб рідні не знецінювали страждання своєї дитини, а огортали турботою і разом шукали вихід із ситуації, — розмірковує вона. — Мені здається, що варто також звертати увагу на зміни в поведінці дитини, бо не всі вони готові чесно про все розповісти...бояться, що не повірять. То ж, коли дитина починає пропускати уроки, різко погіршуються оцінки, вона категорично не хоче ходити в школу й відмовляється від всіх позашкільних активностей, екскурсій і походів — це може бути наслідком булінгу.

Це зробила мене мною

Під час всієї розмови з Іриною, помічаю, що в ній немає злості й образи на весь світ. Вона зізнається, що критику у свій бік чує і до тепер, багато хто не соромиться кричати вслід різні неприємні слова, зухвало питати, що вона з собою зробила. Каже, що зовнішність людини досі залишається якоюсь червоною ганчіркою і полем для численних стереотипів.

— На початку ми говорили, що люди мені іноді роблять компліменти на вулиці, та з осудом я зустрічаюсь значно частіше. Мене це досі засмучує і робить боляче, до речі, часто критикують ті, хто сам, пробачте, виглядає дуже недоглянуто. А я, щоб не наражатись на агресію, все так само як і в школі намагаюсь промовчати й швидко пройти повз, — каже Ірина. — А ще дуже часто яскрава чи не така як в усіх зовнішність, окутана великою кількість стереотипів. Кажуть, що наркоманка, чи життям побита. Або відразу називають дурною і ні на що не здатною...Я спочатку намагалась якось боротись, показувати своїми вчинками, що це не так, але безрезультатно і я зрозуміла, що не повинна комусь щось доводити. Таке неприйняття у головах людей живе з давніх-давен. Колись, до прикладу, худих і дуже красивих жінок називали відьмами й спалювали….

Наостанок дівчина додає, що саме шкільні страждання з рештою зробили її сильнішою, навчили поважати себе та свої кордони, прощатись з людьми, які нічого крім негативу не несуть і не соромитись свого відчуття щастя.

— У моєму житті було достатньо хорошого, різних позитивних факторів, які посприяли тому, що самооцінка зросла, що я більше не підпускаю до себе людей, які можуть зробити навмисне боляче, після невдалих стосунків, де мене намагались змінити, я зустрічала людину, яка мене повністю в усьому підтримує. Мій чоловік поважає мене і мої захоплення, інтереси й будь-які починання, — ділиться Ірина своїм потаємним. — Та й взагалі, я думаю, що треба вміти радіти маленьким дрібничкам, які нас оточують, щоб залишатись завжди щасливими.