«Не витріщайся, не розпитуй, не жалій». Як поводитися, коли бачите захисника з інвалідністю

Фото Національного реабілітаційного центру «Незламні»

• Через війну, на вулицях України і нашого міста зокрема, можна побачити чимало військових з інвалідністю.
• Важливо, щоб українці й українки знали і вміли спілкуватися з захисниками, які пережили важкі поранення і пекло війни.
• Травмовані бійці, медики, психологи та реабілітологи дають поради, як не треба реагувати, коли бачите військових з видимими травмами та протезами.

Снайпер з позивним Філ, під час зачистки лісосмуги в травні минулого року, потрапив з побратимами в засідку. Після поранення й ампутації руки козятинчанин Дмитро Фінашин не раз стикався з ситуаціями, коли люди від нього відверталися, казали недоречні вислови, відчували зніяковілість.

Наш земляк, інші військові, а також лікарі, психологи та реабілітологи дають рекомендації, як не варто поводитись, коли ви зустріли захисника без кінцівки або з видимими травмами.

Не кажіть «Одужуйте!»

Герою України Дмитрі Фінашину не раз траплялося чути одні й ті самі недоречні слова співчуття.

«Постійно кажуть: одужуйте! А я відповідаю: в принципі, що мені вже? Я одужав. Або ж питають, мовляв, як твоя реабілітація? Я кажу, що у мене не було відновлення, немає що реабілітувати. Займався, звісно. Фізичні навантаження, відновлення тонусу організму, але реабілітації як такої в мене й не було. Мені ампутували руку. Я два тижні пролежав у лікарні в Дніпрі, потім два тижні — у Києві. Виписався — наступного дня пішов у зал. Тобто моє лікування сумарно тривало 28 днів. Одразу після цього я вже був у залі».

Після важкої травми у нацгвардійця не було психологічної травми. Хоча була робота з психологом щодо фантомного болю в ампутованій кінцівці. Проте все позаду, боєць вернувся до лав ЗСУ. Тепер Дмитро Фінашин займається аналізом даних БПЛА. Також вступив до магістратури Академії Національної гвардії. 

Але після лікарні захиснику потрібно було звикати до того, що відсутність руки привертає увагу. Герой України, в інтерв'ю Hromadske розповів, що не варто казати людям, котрі мають каліцтва, аби не поранити й не завдати болю. Також дав рекомендації, як треба поводитися, і чи варто напрошуватися з допомогою.

«Тут, як і всюди, працює просте правило: якщо тебе не просять — не нав’язуйся. Якщо мені треба допомога, я сам не соромлюся й кажу. Приміром, пляшку я відкручу, хіба що буде дуже міцно закручена — тоді я попрошу допомоги».

Він радить: варто діяти обережно, етично, щоб людина не думала, що вона вже нічого не здатна, щоб не ранити своїм ставленням. Бо не раз ловив на собі співчутливі погляди, а вони якраз не про підтримку. Також варто навчити цього і дітей.

«Навчіть молоде покоління поваги до захисників»

Вінничанин Олександр Марков закінчив технікум електронних приладів, потім Вінницький педуніверситет за фахом вчитель трудового навчання. На війні з початку березня 2020-го. Молодший сержант Марков був командиром взводу зв'язку 110-ої окремої механізованої бригади ім. генерал-хорунжого Марка Безручка. Воював на Авдіївському напрямку, де отримав поранення.

— Виїхали танки противника, почали стріляти прямою наводкою, — розповідає  військовий. — Я втратив одну ногу, а з іншої відірвало литку. Товариші теж вижили, але їх добряче посікло. На жаль, цього року в їхній бліндаж потрапила російська ракета С-300, всі загинули.

Три місяці захисник був на візку, довго лікувався. Зараз майбутній помічник ветерана молодший сержант Олександр Марков своє майбутнє пов’язує з допомогою побратимам. 

— Багато таких хлопців перебувають у депресії через думку, що нікому непотрібні, — говорить Марков. — Мій знайомий із Запоріжжя настільки був «на межі», що якби ми не розмовляли один з одним, йому було б значно важче. Зараз він практично в нормі й чітко бачить своє майбутнє. Зрозуміло, що побратимам потрібна підтримка, і я хочу бути корисним їм, і собі звісно. Ще багато тих же поранених не знатимуть, куди і як звертатися, як потім з усім цим жити.

Людям, які зустрічають військових з інвалідністю, Олександр Марков рекомендує ставитися з повагою.

— Ця людина не побоялась і віддала частинку себе за Батьківщину. Тому варто до таких захисників проявляти повагу. Особливо нашому молодому поколінню, — говорить військовий. — Коли заходиш в громадський транспорт, бабуся з палицею швидко підводиться, аби звільнити для бійця місце. А от студенти роблять вигляд, що нікого не помітили, що сидять в телефонах. Певно ще не дійшло. Не потрібно розпитуватись, що і як, а просто проявляти повагу. Просто запитати, чи потрібна допомога, але не нав'язуватися. Ми це цінуємо.

«Ми що, не чоловіки?!»

За словами Антоніни Суприган, заступниці директора з медичних питань Центру протезування та реабілітації «Ортопедсервісцентр», в їх закладі з початку повномасштабної війни протезовані сотні бійців з усіх куточків України. Медикиня, яка з колегами поставила на ноги не одного бійця, з власного досвіду знає, як потрібно комунікувати з бійцями, які втратили кінцівки і починають своє життя спочатку.

— Потрібно без жалості спілкуватися з військовими, як із ішими людьми, — говорить Антоніна Суприган. — Так, у них міняється спосіб життя, але вони ж не змінюються. Інколи ми, жінки-лікарі, намагаємося двері відчинити для хлопців на візках, вони кажуть: «Не потрібно, ми що, не чоловіки?!». Також не варто розпитувати у захисників історії їх поранення, бо вони знову будуть переживати цей біль. Якщо захочуть — самі розкажуть. Бо багато хто з них при пораненні накладали собі турнікети, на власні очі бачили втрати своїх кінцівок. Якщо хочете щось сказати травмованому бійцю, то краще подякуйте, що можемо спати спокійно. Ми нашим пацієнтам кажемо, що не все у нас вийде одразу. Але на ноги з часом стануть усі, головне позитивний настрій і мотивація.

Найстрашніше відчуття — жалість

Як треба поводитися, якщо бачите людину без кінцівки або з видимими травмами? Рекомендації дає Наталія Козак, психолог і психотерапевт, яка, в тому числі, працює і з кризовими станами військових.

— Спілкуючись з пораненими військовими, я часто чую про те, що найскладніше для них після виписки з лікарні — це бачити реакцію людей на них. Особливо, коли травму не побачити не можливо.

І найстрашніше для них відчуття — це жалість. В цей момент вони відчувають себе не героями-захисниками, а неповноцінними каліками. Занадто велика увага до них є теж некомфортно, коли люди озираються навздогін.

І я розумію, що ті відчуття, які вони викликають у перехожих, можуть бути досить щирими, і в їх очах може бути увесь біль, який довелося пройти за час війни, але військові, переважно, сприймають це на свою адресу як жалість.

І, якщо ви бачите військового на інвалідному візку, милицях, і т.д. і у вас зʼявляються бажання йому допомогти, спочатку запитайте у нього дозволу, чи можна йому допомогти, навіть, якщо ви впевнені, що йому потрібна ваша допомога. Не варто бігти і робити людині добро, якщо воно їй не просто не потрібно, а ще й може образити та нагадати про його неповноцінність.

Замість жалості їм би хотілося відчувати нашу вдячність, повагу та захоплені їхньою мужністю, адже завдяки тому, що вони роблять увесь цей час, ми можемо жити.

«Не витріщайся, не розпитуй»

Ветерани і пацієнти Національного реабілітаційного центру Незламні розповіли, як не треба поводитися, коли зустрічаєш людину з вадами обличчя чи з протезом.

• Не витріщайся. Не варто пильно розглядати людину з вадою обличчя чи з протезом. Навіть тоді, коли вам її дуже шкода і ви їй дуже вдячні. Це заставляє ніяковіти й почуватися не комфортно;
• Не кажи «Одужуй!». Якщо зустріли людину з протезом у публічному місці, то, ймовірно, вона вже одужала. А втрачена кінцівка, на жаль, вже не відросте навіть якщо ви цього будете бажати від щирого серця;
• Не розпитуй. Наші пацієнти пригадують випадки, коли з ними намагалися зав'язати розмову, щоб продемонструвати підтримку. Інколи люди запитують про історію поранення чи травмування або про деталі реабілітації. Не всім приємно згадувати цей досвід, тому спершу варто запитати: чи комфортно людині розмовляти про досвід поранення чи реабілітації.
• Не демонструйте жалість. Жаліти когось, співчувати чи відчувати емпатію до травмованої людини, а особливо до наших захисників - це нормально. Проте, ці почуття варто проявляти у конструктивний спосіб, наприклад, демонструючи підтримку чи здивування як добре людина справляється.
• Не уникайте. Є чимало людей, котрі ніяковіють чи почуваються незручно, коли зустрічають когось з вадами обличчя чи з протезом. Люди не знають як поводитися, не знають про що говорити. Травмовані чи протезовані люди є повноцінними членами нашого суспільства, а дуже часто з особливими заслугами. Їх не можна уникати.
• Поговоріть з вашими дітками. Найкраще завчасно. Діти часто поводяться безпосередньо. Поясніть їм, що таке протез та звідки він з'явився. Це допоможе вам уникнути незручних ситуацій, коли ви зустрінете когось з вадами обличчя чи з протезом.
• Комунікуйте. Людські стосунки й людські реакції — це завжди індивідуально. Не можливо напрацювати вичерпний перелік ситуацій і рекомендацій на всі випадки життя. Проте, є одне універсальне правило: про будь-яку дію чи намір варто спочатку запитати. І тільки після отриманої згоди можна продовжувати розмову, підбадьорювати, співчувати чи допомагати. А, можливо, буде краще разом помовчати.

Читайте також:

«Дві доби пив воду з калюж, повз до позицій». Козятинчанин Дмитро Фінашин потрапив до списку Forbes

«Відчувають себе не героями, а ізгоями». Розповідає психологиня, що працює з бійцями в лікарні

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.