Майдан: три роки по тому. Як живуть нині батьки, діти і родичі загиблих

Життя трьох наших земляків обірвали кулі снайперів під час Революції Гідності у 2014 році на Майдані Незалежності в Києві. Як живуть нині батьки, діти і родичі загиблих?

- Одним Майданом державу не змінити, - каже мати загиблого на Майдані вінничанина Максима Шимка Зоя Семенівна. – Ті, хто загинув під час Революції, боролися за те, щоб нам жилося по-людськи. Найкращою пам’яттю для них може бути тільки одне – довести їхню справу до кінця.

Жінка не сприймає розмов про те, варто, чи ні було виходити на Майдан. За її словами, у жилах українців тече козацька кров. Боротьба за свободу і справедливість споконвіку присутні у нашого народу. Тому терпіти знущання над людьми, що дозволила собі попередня влада, народ все одно не дозволив би. Майдан змінив людей, змінив країну. Але одним Майданом не можна виправити ситуацію. Треба боротися далі, не опускаючи рук. Йти до поставленої мети, пам’ятаючи, за що віддали життя Герої Небесної Сотні.

Незважаючи на свої болячки, на те, що  жінка вже не молода, вона стала такою активною, яким був її Максим. Восени минулого року пані Зою обрали координатором Всеукраїнської ГО «Родини Героїв Небесної Сотні». Її можна бачити на багатьох зібраннях, чути її патріотичні виступи. Три дні – суботу, неділю й понеділок – пані Зоя разом з чоловіком Миколою Федоровичем провели у Києві, разом з іншими родинами брали участь у поминальних заходах і вшанування пам’яті загиблих на Майдані з нагоди третьої річниці Революції Гідності.

- Я не поїхав з батьками, залишився у Вінниці, - каже брат Максима Павло. – Разом з дядьком Олександром Федоровичем, він приїхав з Хмельницького, ходили на кладовище, поклали квіти на могилу Максима. – На вечір понеділка нас запросили у 13-ту школу, де навчався Максим, на зустріч з учнівським і вчительським колективом. Напередодні, у неділю, дуже гарний захід провели у селі Сокиринці. Я був присутній на фестивалі патріотичної пісні у пам'ять про Героїв Майдану.

Став курсантом військового ліцею

Едуард Полянський, син Леоніда Полянського, минулого року став курсантом Київського ліцею імені Івана Богуна. Бабуся хлопчика, який проживав з нею у Жмеринському районі, Надія Філімонівна, каже, хлопчик дуже змінився після смерті батька. Спочатку він беріг, як зіницю ока, батькові подарунки – планшет і велосипед. Поті став говорити як дорослий.

- Одного разу підійшов до мене, так пильно по-дорослому подивився в очі, я аж стривожилася, що це з ним, - розповідає пані Надія. – А внук каже, бабусю, війна ще не закінчилася, я хочу, як тато, бути сміливим. Відпусти мене вчитися на військового.

Едуард замість восьмого класу школи пішов у ліцей. У понеділок, 20 лютого, він разом з обома бабусями був на Майдані Незалежності. З бабусями приїхала також сестричка Лєна, вона навчається у четвертому класі. Усі разом піднялися по Інститутській до Алеї Героїв Небесної Сотні. Поклали квіти до портрета Леоніда Полянського. Взяли участь у панахиді. А перед тим з родинами загиблих зустрічався президент, голова парламенту та Генеральний прокурор.  

Навчає дітей англійської, щоб говорили одною мовою з європейцями

Донька Валерія Брезденюка Юля викладач англійської мови, працює у Вінниці. Навчає дітей тієї мови, якою спілкуються люди у багатьох розвинутих країнах світу. Щоб підростаюче покоління українців також мало можливість вільно почуватися у стосунках з європейцями.

У День Героїв Небесної Сотні дівчина разом з матір’ю і молодшим братом Сергієм їздили в Київ. Побували у тих місцях, де три роки тому став у ряди революціонерів їхній батько. Не складно здогадатися, які почуття охоплювали їхні серця, коли проходили біля Будинку профспілок. Саме там обірвалося його життя. Потім тіло перевезли на територію Михайлівського собору, де воно знаходилося до упізнання рідними.

Рідний брат Валерія Олег після загибелі Валерія залишив Росію, де проживав і мав непогану роботу, і повернувся до рідного міста. Каже, нині міська влада визначається з місцем для пам’ятника його брату і Леоніду Полянському. Поки що пропоновану територію рідні не схвалюють.

- Добре, що влада йде на діалог і прислухається до нас, - каже Олег. – Так було і з перейменуванням вулиць. Спочатку йшлося про вулиці десь на околицях. Зрештою, ім'я брата носить одна з головних вулиць, до речі, на ній будинок, де я проживаю. Вона ж пересікається з вулицею Льоні Полянського. Сподіваюся, що й місце для пам’ятника підберемо підходяще.

Олег повідомив ще одну приємну для їхньої родини новину. Донька його брата-Героя Юля нинішнього літа виходить заміж…

Два запитання до рідних загиблих майданівців:

1. Як змінилося ваше життя після Революції Гідності?

2. Що треба зробити, аби притягнути до відповідальності убивць учасників Майдану?

Павло Шимко, брат Максима Шимка:

1. Життя змінилося в тому, що біль втрати наскільки великий, який нічим не можна заповнити. А все інше, на побутовому рівні, як у більшості людей – ціни зростають, у кишенях грошей не добавляється. Гріє серце віра в те, що брат разом з іншими загинув не марно, і країна все-таки зміниться на краще.
2. Тільки політична воля нашого керівництва держави. За її наявності і слідчі, і суди могли б працювати, як годинниковий механізм. Відсутність такої волі дає можливість судам відпускати підозрюваних, а розслідування затягується у часі. Як сказав представник ГПУ, за цей час реально покарано тільки одного «тітушку».

Олег Брезденюк, брат Валерія Брезденюка:

1. На конкретних прикладах нашого міста можу сказати, що люди змінилися. Навіть влада з розумінням ставиться до пересічних громадян. З її представниками вже можна обговорювати деякі питання.
2. Прикро, що матеріальний рівень життя знизився. Змінити судову систему. Це найбільше гальмо у розвитку держави. Якби у нас були справедливі суди, вони б не відпустили потенційних злочинців, вони б покарали уже не одного, а десятки винних у розстрілах Майдану.

Загиблі на Майдані вінничани

Валерій Брезденюк

18 лютого під час штурму силовиками Будинку профспілок загинув один з його захисників – Валерій Брезденюк. Він був підприємцем із Жмеринки, першим у місті створив комп’ютерний клуб. Мав талант до написання картин на… воді. Його мистецтво бачили глядачі телепрограми «Україна має талант». Валерію було 50 років. У нього залишилося двоє дітей.

Максим Шимко

20 лютого, о 9-й годині 5 хвилин, згасло життя вінничанина Максима Шимка. Він теж загинув від пострілу снайпера. «Максим був нашим вікінгом», - так відгукуються про нього друзі. Жив історією вікінгів. Брав участь у реконструкції історичних подій. Стремління до самопожертви у хлопця було у генах – його давній родич походив з козаків. Під час активізації «беркутівців» звернувся до українців зі словами: «Всі їдьте у Київ!» Сотні людей відгукнулися на його заклик, розміщений у соцмережах. Максиму на той час виповнилося тільки 35. Він не був одружений.

Леонід Полянський

20 лютого важкого поранення зазнав Леонід Полянський. Залізничник із Жмеринки мав бути на роботі. Спеціально помінявся зміною з колегою. Казав, йому треба на Майдан, бо ситуація загострилася. Його тіло розшукав брат в одному з моргів Києва. Леоніду Полянському було 39 років. Сиротами залишилися неповнолітні син і донечка.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.