Матір загиблого в Маріуполі «азовця» дала обіцянку: «Збудуємо Україну вільною, обіцяю, сину…»

Марія ПАУСТОВСЬКА

Старший солдат Дмитро Забузній з Вінниччини назавжди залишиться 26-річним. Героя посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Хлопець свідомо обрав військову професію і полк, в якому хотів служити — «Азов». Мав псевдо «Мягкий». Вірив у вільну Україну та загинув за неї в Маріуполі, в березні минулого року.
Матір солдата Наталія Забузня, яка нещодавно отримала його орден, розповіла як виховувала сина, чому він вирішив стати військовим, як «загітував» молодшого брата Івана йти в армію. Згадала і про російських родичів, яких вирішила забути назавжди.

Бесіду Наталя розпочала зі спогаду про те, як син просив, розмовляти українською.

— Він казав: «Мамо, ти можеш розмовляти українською?». Я вільно спілкуюсь українською , але коли зі мною починають говорити російською, то автоматично переходжу на неї. Дмитро, як чув, завжди зауважував: «Мамо, не говори мені російською, я тобі, що сказав». Якось не звертала увагу, а для нього це мало велике значення. Особливо після того, як пройшов АТО. Він ще в 2014-му контракт підписав, служив, навчився керував безпілотником. На першій ротації був у місті Щастя, потім в Авдіївці

— Це ж «гарячі точки» тоді були.

Відео дня

— Так, там постійно бої були, та я про це з новин дізнавалась. Син мене беріг, казав, що все добре.

Після того, як контракт закінчився, Дмитро спробував себе у «мирній» професії. Півроку «пошвендяв» по Вінниці, але врешті решт повернутися до армії. Пішов у нацгвардію. Їх кілька разів вивезли на громадянські протести, то йому не сподобалось. Каже: «Мамо, це не моє — напроти людей з палицями стояти».

— Відмовляла його від такого рішення?

— Та ні… Була впевнена в ньому. Діма такий був спокійний, розсудливий. З ним посваритися неможливо було. Ніколи нікого не засуджував. Казав, що потрібно розуміти інших — це ж життя…

Я йому взагалі нічого не забороняла, навіть з «поганими» хлопцями дружити, але просила завжди мати свою думку. Звичайно, коли він з нацгвардії вирішив йти, я захвилювалась. Тим більше, що постійно на відстані, я в той період у Польщі працювала.

Десь за тиждень чи два після цієї розмови Дмитро висилав мені відео про «Азов». Написав, що хоче саме в цьому полку служити, і що його на співбесіду запросили. Ділився своєю радістю, у нас завжди були теплі стосунки…

Його навіть без фізпідготовки взяли, тільки результатами співбесіди. З нацгвардії перевели до «Азову» служити. Правда, там якась затримка була, але він наполіг, щоб його усе ж таки перевели. Такий у мене був, якщо щось вирішив, то обов‘язково зробить.

Дуже відповідальний. Працювати рано почав, коли йому було 18, ми разом на заробітки поїхали, тоді ще до росії.

— Ти до 2014-го в росії працювала?

— Саме так. Так от з Дімою тоді стався нещасний випадок — він цвяхом проколов стопу. Роботодавця до лікарні везти відмовився. Порадив: «Перемотайте, та й усе». Звичайно, я наполягла, тож кваліфіковану медичну допомогу все ж таки надали. На наступний день власник будівництва каже: «Чого хлопець байдикує, нехай щось підносить!»

Дмитро після цього сказав, що більше в росію не поїде. Мовляв, вони так себе ведуть, ставляться до нас, як ми не люди…

— Чому на твою думку таке ставлення у них сформувалось?

— Росіяни нашого віку, вони адекватні, і вони нічого до нас не мали. Зі старшим покоління — складніше. Якось працювали ми в центрі Москви, Не могли довго знайти якусь вуличку по навігатору. Запитали у старенького, з виду інтелігентний дідусь. Він почав дізнаватися, що і як? Коли з‘ясував, що ми з України приголомшив відмовою — мовляв, нічого я вам не скажу.

Окремо зауважу про «обрусевших українців». Тут і гонору, і зневаги вистачає. Це вони найчастіше кажуть: «Понаехали». А самі ж у 60-ті переїхали до москви.

А ще новини. У них вони зовсім не такі, як у нас. У них інформація так побудована, що усюди погано, усюди катаклізми, війна, і тільки в периферії люди живуть добре.

— Це не новини, це пропаганда.

— І вона добряче працює. У нас доволі багато родичів там. Тітка мамина по діду, сестри, щоправда зведені. Мама з татом розвелася, коли мені було 10 років. З батьком я практично не спілкувалась, а от з його дітьми підтримували стосунки, адже ми майже ровесники.

Коли почалась війна подзвонила — думала, якось це зупинити можна. А у відповідь натикнулась на «глуху стіну». Говорю, що нас бомблять, а мені у відповідь: «А где доказательства? Это фейк».

А коли про Маріуполь сказала, про Дмитра, мені у відповідь: «Извини, Наташа. Он же сам такой выбор сделал!». Кажу, він військову службу вибрав, і захист своєї Батьківщини, а ви ведете себе, як варвари. Кинула посилання на статтю про події у Маріуполі, бо у них усе заблоковано. Та усе марно.

Дійшло, що це правда, а не «фейк», коли у неї загинув двоюрідний брат, а ще одного мобілізували. Вона тоді мені написала, що розуміє, але я вже нічого не відповідала. Що вже говорити?

— Війна добряче «почистила» ряди і друзів, і родичів.

— Да, дуже. Одразу стало зрозуміло, хто є хто. Мої близькі мене не розчарували. Я ними можу пишатись. У мене ж двоє синів. Діма старший, а молодший — Іван. Він зі мною у Польщі працював. Перед самим новим 2022 роком, каже: «Їду додому».

Старший його намовив, щоб він теж йшов в «Азов». І вже все було вирішено — 12 березня Іван мав фізпідготовку здавати. Тут починається війна, він посидів день, другий, а на третій поїхав у Київ шукати «штаб» Азову.

Рвався до брата. Та де там, Київ бомбили, метушня усюди.Нікого він там не знайшов, але й з Києва виїхати не зміг — потяги завантажені. Іван під‘їхав з кимось до Білої Церкви на машині. Там вже зміг взяв квитки, але на потяг не потрапив.

— Шо сталося?

— Було два квитки — його і дівчини, з якою Іван у Києві познайомився. Приїжджає поїзд, він впихає цю дівчину, і ще одну. Провідник його вже не взяв... Я так нервувала, могли б у такій ситуації забрати, хоча б на одній нозі стояв у тамбурі.

Дзвонить мені, розповідає. Я йому кажу: «Мати Тереза ти моя».

— То ж як він додому добрався?

— Подзвонила до сусіда, попросила, то він і забрав його звідти на машині, — говорить Наталя і робить паузу. Далі мовчання. Ми обговорили вже усе, що можна обговорити зі сторонньою людиною.

— Так, Діма, Діма… Я останні кілька років у Польщі працювала, виїжджала зрідка, чекала на «карту побуту». А тут як раз перед війною, Діма зателефонував і каже: «Мам, я вже забув, як ти виглядаєш». Я швидко зібрала чемодани і поїхала... За два з половиною роки, я його побачила три години.

Приїхала на поїзд садити. А він такий смурний, і каже: «Мама, як я загину, то ти не плач…». Зайшов до вагону і все… Пішов. Зазвичай, він виглядав з вікна, махав, або стояв у тамбурі, посміхався до моменту, коли потяг рушить. В той останній раз, він просто пішов не оглядаючись…

Наталя не плаче, тримається за миті, які була поряд з сином… Спогади пробігають світлою тінню по її обличчю… Потім жінка згадує короткі СМС-ки, іноді телефонні дзвінки, своє хвилювання, обірваний зв‘язок… Мовчання… Тишу… І новини з Маріуполя, від яких холонула кров.

— Патронажна в морзі сказала, що глибока заморозка. Підготувала… Врешті решт, коли вони принесли, то там нічого не було. Лише ноги, купкою складені. Сказали, що було руйнування тіла…Осколками... Розумієш, що його просто пошматали.

— Ти що одна поїхала? — намагаюсь перервати тяжкі спогади.

— Ні, і чоловік, і син і невістка. Всі поряд. Та нам ще добре, Діма не один загинув, там ще другий хлопець був. Про нього нічого невідомо, тіло так і не знайшли. Нашого, хоч знайшли…

Наталя починає говорити про побратимів сина. Вона не відділяє себе від долі інших матерів, сестер і доньок азовців. Пригадує про те, як переписувалась із ними, обмінюючись інформацією.

— Не знаємо... Дуже багато в нас на той час і 200, і 300 було, які там залишилися. І саме головне, не відомо, чи йде обміни тілами, чи ні. Там стареньку з памперсом передала, без мішка навіть. То якогось дідуся, цивільних багато. «Нагребли» з лікарень, а тіл військових не віддають.

— Довго шукала Діму?

— Да. Спочатку було співпадіння ДНК. Та ні, спочатку була надія, що живий. Він був у списках... Його поранили 21 березня… Потім п‘ять днів пройшло, і прочитала, що помер від ран.

Але неофіційні данні. Тоді ж з Маріуполя ніякої інформації не було. Так от потім, коли вже вони вийшли з заводу, я спілкувалась із командиром, він каже, що був «прильот». Хлопців накрило. Діма встав, обтрусив з себе попіл, посміхнувся…

Контузія у нього була тяжка. Він лише один вечір полежав, почистив зброю і на наступний день пішов у вуличний бій. Загинув, коли повертався за пораненим товаришем.

— Наталю, не край серце.

— Мені теж кажуть, навіщо ти це все розпитуєш, тільки ятриш собі рани. Я хочу знати, як загинув мій син. Він свідомо обрав професію військового і розумів, що війна буде... Він знав… І я хочу знати…

Але тяжко. Я зараз працюю до вечора, точніше майже до ночі. Потім п‘ю каву, лягаю спати. Засинаю швидко... Втомлююсь дуже, хочу забути про все, і не можу…

Згадую, як казав: «Збудуємо Україну вільною, або загинемо за неї». Обіцяю, сину, збудуємо…