«Держава нехтує нашим мистецтвом і культурою»: режисер театру імені Садовського Григорій Сиротюк

«Держава нехтує нашим мистецтвом і культурою»: режисер театру імені Садовського Григорій Сиротюк
  • Нещодавно актор та режисер вінницького муздрамтеатру Григорій Сиротюк представив світові свою нову виставу «Бал негідників».
  • Ми зустрілися з ним, але говорили не лише про новинку, але й про його погляди на режисерство, українське кіно, аматорський та професійний театри, їх майбутнє, а також провели короткий екскурс у творче життя Григорія. 

Розкажіть, як так сталося, що Григорій Сиротюк став актором та режисером, а не кимось іншим?

— Бажання бути актором з’явилося у мене ще в дитинстві. З четвертого класу я брав участь у всіх шкільних святах, ходив у театральну студію до Будинку піонерів. Після школи я поїхав вступати до московських вишів, також театральних, але не вийшло. Повернувся до Вінниці і пішов працювати у театр ляльок. 

Потім я все-таки вступив до інституту у Санкт-Петербурзі, де отримав вищу акторську освіту. У Москві і Пітері тоді, мабуть, була найсильніша школа. Пам’ятаю, багато хто з Києва переводився саме до цих міст. 

Відео дня

Обираючи акторство, ви розуміли, яким буде ваше життя?

— Так, звісно. Воно нічим не відрізняється від того, яке я маю зараз. Я знав, якщо пощастить, то вдасться знятися в кіно, про мене будуть знати, можливо, ставки будуть кращими. В усьому іншому у театральних акторів було все однаково. Всі однаково жили не дуже добре. 

Чому ви не залишилися в Пітері?

— Мене запрошували до театру «Балтійський дім», але виникли проблеми з житлом. Їхній гуртожиток тоді якраз був на ремонті і треба було винаймати квартиру. Моя зарплата становила би 120 рублів, 90 з яких потрібно було віддавати за житло. Така перспектива мене не дуже приваблювала. Крім того, на моє повернення значною мірою вплинули сімейні обставини. 

Одразу після повернення пішов до нашого муздрамтеатру. Ще з часів роботи в ляльковому, я знав багатьох тамтешніх акторів: Таїсію Славінську, Олександра Немченка, Андрія Жилу, Валерія Шалигу та інших. Тому влитися в колектив було не важко. 

Пам’ятаєте свою першу роль у вінницькому театрі?

— Це був 1990 рік. Я отримав роль у постановці Анатолія Овчаренка «Жили-були». Вже точно не пам’ятаю, якого саме я грав героя, але це був хлопчик. Далі у мене було чимало чудових та різнопланових ролей. 

Наскільки мені відомо, у 90-тих багатьом акторам доводилося особливо важко. Мені розповідали, що чимало акторів нашого муздрамтеатру були вимушені підробляти. Деякі, наприклад, ремонтували взуття. Як ви пережили ті часи?

— Часи однозначно були важкими. Ми отримували по вісім доларів на місяць. Тому так, перші роки я також підробляв ремонтом взуття. 

А потім почалася комп’ютеризація телебачення і я подався в цю галузь. Займався політичними піар-кампаніями, працював над відеодизайном і монтажем. У 1994 році зняв перший кліп для вінницького гурту «Краски». 

Далі було «ВДТ», де ми з товаришем робили гумористичне шоу «Это не серьезно». Щоправда, через пародію на тодішнього президента Кучму, нас звідти попросили. Працював і на телеканалі «Іштар». 

Були часи, коли ви працювали на «1+1».

— Мені запропонували спробувати себе у сценарній роботі. Працював редактором-сценаристом над близько двома десятками різноманітних проектів: «Первый миллион», «Самый умный», «Форт Боярд»… 

Доволі популярні шоу «нульових». Чому ж ви покинули це і повернулися в акторство?

— Ці програми були інтелектуальними. А назвіть мені бодай одну інтелектуальну, яку б зараз крутили по телебаченню? Мене запрошували писати сценарії для «Хата на тата» і «Чотири весілля». Але я обрав для себе дауншифтинг info, ніж займатися подібним лайном. Потім було кілька сценаріїв для серіалів, кілька для кіно, але основним залишився театр. 

У вас з кіно не склалося?

— Було кілька проектів. Але з моєю зовнішністю багато не зіграєш. Останньою більш-менш нормальною роботою була роль польського короля у «Пекельній хоругві». Були і в серіалах невеликі епізоди. 

Усе залежить і від мене, адже я вирішив, що не братимусь за дешеві проекти. Можливо, на цьому я втрачаю, адже комусь вони допомагають протоптати шлях у велике кіно. 

А чи існує зараз велике українське кіно?

— Безумовно. За останні кілька років у нас вийшло чимало хороших фільмів. Наприклад, я із задоволенням подивився «Черкаси», «Мої думки тихі» і «Пекельну хоругву». У планах «Толока». 

Були й розчарування, як-то «Чорний ворон» за однойменною книгою Василя Шкляра. Картина жодним чином не має стосунку до роману. Знята в гірших традиціях українського кіно. 

Не думали податися в кінорежисуру?

— У принципі, я розумію, що це за процес, знаю, що це дуже кропітка праця. Можливо, у мене могло би вийти. Але не маю такої можливості. Ніхто не запрошує. 

Чому ж вирішили стати режисером театру?

— З цікавості. Це був 2010-тий. Для мене він був одним з найкращих років, все тоді вдавалося. На цій хвилі вирішив вступити до університету імені Карпенка-Карого на режисуру.

Першою виставою, яку я зрежисував був «Трамвай бажання». У ній я зіграв головну роль. Роботу сприйняли, скажімо так, неоднозначно. Її багато хто запам’ятав, але керівництву театру вона не сподобалася. 

Після перегляду тодішній головний режисер вийшов і сказав, що після цієї вистави йому хочеться вимитися. Для мене це було компліментом. Адже саме таку реакцію я і хотів отримати від глядачів. 

Що ви хочете доносити до глядачів своїх вистав?

— Мені хочеться постійно їх дивувати, тримати в напрузі, постійно смикати. 

Нещодавно ви презентували виставу «Бал негідників». Цікаво те, що у ній немає жодного позитивного героя, проте це комедія. Розкажіть про це.

— Усі герої вистави — негідники. Хтось більшою мірою, хтось меншою. Усе, як у житті. Вибрав її, тому що мені дуже сподобалася сама п’єса. У ній багато хороших жартів. А я взагалі обожнюю чорний гумор. 

На жаль, у нашому театрі це не дуже вітається. Але це моє. Саме з цим мені подобається працювати, а не з чимось сентиментальним. Знаєте, це як Тіма Бертона чи Тарантіно попросити зняти ліричну комедію. Нічого хорошого з того не вийде, еге ж?

Чому ви хочете відрізнятися від інших режисерів?

— Тому що я роблю те, що мені подобається. Те, що я відчуваю. Я зараз не про несприйняття класичного репертуару, наприклад. Це радше про пошуки нетривіальних підходів до режисури. 

Навіть, якщо брати класику, то я прихильник більш жорсткого театру. Не люблю соплів. Ні, я зовсім не проти, щоб людина почала плакати під час вистави. Та мені хотілося б, щоб на моїх виставах сльози були не від розчулення, а співчуття, наприклад. 

Мені подобається шокувати глядачів надміцними емоціями. Чи вдається мені завжди робити це, то питання вже інше. 

З якими емоціями глядачі мають виходити після перегляду «Балу негідників»?

— Сподіваюся, що з відчуттям задоволеності гумором, образами та акторською грою. Розраховую на позитивні емоції, скажімо так. 

Звісно, у виставі є ложечка дьогтю, яку я завжди люблю додавати. Але її можна помітити лише глибоко вникаючи у сенси того, що відбувається на сцені. Виставу можна сприймати і на поверхневому рівні, на рівні комедії. Вона смішна і весела.

Тобто в свої вистави ви закладаєте кілька шарів сенсів?

— Сподіваюсь, що так. Ви би бачили «Королеву краси». Це драма, навіть трагедія, але з несподіваним фіналом. Мені завжди хочеться вибудовувати такі сюжетні лінії, щоб глядач ні за що не здогадався, що далі відбуватиметься. Я би хотів, щоб люди приходили на мої вистави і відчували катарсис, хоча це досить гучне слівце. 

А як актори сприймають ваші ідеї?

— Велике значення тут відіграє їх підбір. Коли поряд однодумці, коли актори запалюються від тебе, включаються в твою гру — тоді і результат хороший. А якщо не вдається запалити актора, то доводиться йти через його несприйняття і навіть скепсис. Цю стіну спротиву неможливо пробити. 

Цього разу навколо зібралася шикарна акторська команда. Я в захваті від усіх. Ми дуже добре всі порозумілися. Ми почали творити. 

Помітив, що підбираючи акторів для своїх вистав, ви надаєте перевагу саме молодим виконавцям. Вам так комфортніше?

— Актори у віці міряють все крізь свою призму, піддають скепсису. А молодим виконавцям легше повірити в те, що вони роблять. Є навіть такий жарт, що режисер у театрі Бог, але, на жаль, усі актори — атеїсти. Це про довіру до режисера. Якщо актори не будуть йому вірити, то вони не підуть за ним. Так ось, молоді йдуть з більшою охотою. 

У 2014 році на світ з’явився аматорський театр «БУ!». Створили його саме ви. Розкажіть про нього.  

— До 2014 року існував театр-студія «Игра», засновником якого був Олександр Немченко. Він довго з ним працював. А потім у нього почалися проблеми зі здоров’ям, він вже не міг керувати, тому передав його мені.

Мої погляди на акторську майстерність, викладання і загалом підхід до театру дещо відрізнялися, тому для початку я вирішив змінити його назву. Так з’явився театр «БУ!» Звучить, типу, як налякати. Але насправді БУ — це абревіатура від Будинку учителя. 

Біда цього театру в тому, що до тебе постійно приходить молодь, яка набирається досвіду, а потім вступає в інститути і йде. І ти постійно маєш шукати нових людей. Іноді через брак кадрів неможливо поставити нормальну виставу. Страшенно хочеться йти далі, але вимушено перебуваєш в одному циклі. 

Театр «БУ!» став для вас майданчиком для реалізації творчого потенціалу?

— Безумовно. Це навіть не майданчик, а лабораторія, де я можу відточувати режисерсько-педагогічну діяльність. В академічному театрі я би не зміг цього робити. 

Чи існують перспективи для українських аматорських театрів?

— На жаль, держава нехтує нашим мистецтвом і культурою. Ми не маємо ніякої підтримки. Тому подібні ініціативи швидко розсипаються, розвалюються і врешті гинуть. Певні дотації ще можуть отримувати професійні театри, але точно не аматорські.

Якщо взяти за приклад американську чи французьку систему освіти, то в кожній школі чи університеті там є не просто театр або хор, там театральне та хорове мистецтво є однією з базових дисциплін. 

Там цінується це, а у нас до цього ставлення, як до третього ґатунку. Що казати, якщо Заслужені та Народні артисти України нерідко заробляють менше за вантажника у супермаркеті.

Через це на останніх місцевих виборах я балотувався до міської ради. Звісно, я не збирався займатися економікою, хоча і не вважаю себе у ній повним ідіотом, я хотів займатися культурою. Це те, в чому я дійсно знаюся. Я планував запропонувати цілу програму розвитку культури. Але з політикою не вийшло. 

Розкажіть, як карантин вплинув на театр?

— Карантин убив театр. До цього ми мали постійні вистави. Люди знали, що ввечері вони можуть прийти до нас і щось подивитися. Вони звикли до цього. Але з впровадженням карантину усе це зникло. Спочатку частково, а потім закрилося геть усе. Навіть репетицій не дозволяли проводити. 

Після виходу з жорсткого карантину, ми все одно мали чимало обмежень. Наприклад, за кількістю людей, які одночасно можуть бути присутніми на виставі чи кількості акторів на репетиціях. 

За цей час люди відвикли від театру. На вистави тепер приходить дуже мало людей. І це не лише через карантин, який триває досі, але й через знищення в людях відчуття константи, стабільності.

Маєте якісь міркування щодо майбутнього локдауна?

— Ми семимильними кроками прямуємо до загальнонаціональної депресії, безробіття і того зубожіння, яким нас лякали за часів Порошенка. 

Чи можливий сценарій, що через коронакризу трупу просто розпустять?

— У нашій країні необмежених можливостей і обмежених людей я не виключаю такий варіант розвитку подій. 

Як можна врятувати театр? 

— Має існувати державна програма підтримки. Наприклад, після першого локдауна ми буквально по копійках збирали на реквізит. Дещо навіть за свої купували. Просто, щоб вистави бодай відбулися. 

Театр зараз не має коштів. І взяти їх йому ніде. Ми не можемо дозволити собі запрошувати якісних художників-постановників, композиторів та інших необхідних фахівців. Усе це, звісно, впливає на якість. 

Скажіть чесно, у вас не виникало бажання кинути театр і піти іншою дорогою?

— Тисячу разів. Але коли ти починаєш працювати над новою виставою, коли ти відчуваєш творчий політ, — це справді не високі слова, це так і є — включаєшся в процес і від задоволення перестаєш помічати час, то виникає інше бажання — повторювати це знов і знов.

Читайте також:

«У них не менше мистецтва, ніж в усьому іншому»: вінницька художниця, яка малює старовинні двері

«Через безпорадність хотілося плакати». Це вінничани, які вивчили англійську в дорослому віці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Вінниці за сьогодні
11:50 Запрошуємо на відкриття персональної виставки керамічних робіт ветерана Івана Шостака 11:17 Без води та світла. Де у Вінниці 29 березня відключатимуть послуги 11:00 Чому вивчати англійську з дитинства актуально як ніколи (Новини компаній) 10:36 В останню путь проводжатимуть вінничанина Романа Стрільчука Від читача 00:11 Учні з Вінниці здобули призове місце на Таборі підприємництва у Львові 10:12 Минулої ночі ворог застосував 99 засобів повітряного нападу: деталі нічної атаки 08:53 Ворожий безпілотник здетонував біля житлового будинку на Вінниччині 08:30 Що таке вініри? Де їх встановити у Вінниці (партнерський проєкт) 08:17 Сьогодні відзначають День фокусника. Історія, заборони та прикмети 29 березня 21:11 В Україні планують закрити майже всі сільські школи 20:17 У Козятині чоловік осквернив Меморіал полеглим воїнам 19:46 Під час спільного застілля донька побила батька сокирою 19:15 Екстремальна їзда на даху Range Rover: як поліція покарала «каскадерів» photo_camera 18:27 «Патрульний мало не зашпортнувся з TruСАМ у руках». За що поліцейські покарали подружжя військових офіцерів? 18:21 До яких лікарів можна звернутися без електронного направлення? 17:58 Зібрали 66 тисяч гривень на ЗСУ. В техколеджі відбувся благодійний бал в стилі 60 – 70 років photo_camera 17:23 Родинам полеглих військових у Вінниці вручили державні нагороди, присвоєні захисникам посмертно photo_camera 16:46 ТОП 3 ідеї, як відсвяткувати день народження сучасного підлітка у Вінниці (партнерський проєкт) 16:19 Сьогодні у Вінниці завершують опалювальний сезон 15:30 Що таке шале? Про затишні будиночки на природі та хто їх будує (Новини компаній)
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Ваші відгуки про послуги у Вінниці Ваші відгуки про послуги у Вінниці
keyboard_arrow_up