Давно хотіли поговорити зі священником на відверті теми, але соромились? Ми це зробили за вас

• Поговорили з архімандритом ПЦУ Софронієм Чуприною про те, чи обов'язково у 21 столітті дотримуватися усіх заповідей, сексуальні стосунки у парі до вінчання, аборти, забобони, ЛГБТ та не тільки.

Домовляємося про зустріч з отцем Софронієм у Facebook. Він доволі активно веде там свою сторінку, викладаючи фото зі Богослужінь, розповідаючи історії релігійних свят чи показуючи місця, які він відвідує. 

Через тиждень рівно у зазначену годину отець чекає на нас у храмі. Софроній Чуприна служить у Спасо-Преображенському кафедральному соборі.

Це головний православний храм Вінниці, куди навідуються сотні містян, кожен з них може поговорити з отцем Софронієм, якщо того потребуватиме. Нині тими, хто жадав розмови з ним, стали ми. 

Отець зустрічає нас біля входу у храм, і ми проходимо в бібліотеку. Священник пояснює, що, як не дивно, це найтихіше місце у церкві.

«Я з дитинства знав, ким хочу бути» 

Архімандрит Софроній Чуприна — обрав чорне духовенство, ще на першому курсі академії прийняв чернечий постриг. Служить у церкві 11 рік.

— Я виріс у релігійній родині, з дитинства ходив в церкву і хотів служити Богові. Тому, коли я закінчив школу у мене не було питань, куди йти. Я вже себе налаштував, і навіть щодо чернецтва у мене питань не було. Я хотів бути монахом, — розповідає Софроній. — Мені подобався цей спосіб життя. У мене були друзі монахи, люди, які вели справді духовний спосіб життя. Тоді я ще часто їздив в Почаївську лавру, ця атмосфера вплинула на мою юнацьку душу. 

У родині отця Софронія священнослужителів не було. Говорить, його батьки на початку 90-х шукали правильний шлях, були в багатьох релігійних організаціях, але зупинилися все-таки на православній церкві. Він народився у родині християн, які регулярно ходили в церкву. 

— У моєму оточенні більшість віруючих людей. Під час навчання у семінарії, академії я знайшов багато друзів, які глибоко релігійні люди, — каже священнослужитель. — Зараз взагалі мало не віруючих, кожен в щось вірить. У когось — Бог в душі, хтось вірить в якусь абстракцію, дехто — у Всесвіт.

— А чи важливо, щоб Бог був не лише у душі?, — одразу ж уточнюємо. 

— Це поширена практика, коли люди говорять, що у них Бог в душі. В першу чергу для того, щоб Бог був в душі, то треба щось робити. Звідки він там візьметься? Те, що людина хороша, то це дуже добре, але для того, щоб був Бог в душі — треба докладати зусиль, — говорить отець Софроній. — Людина, яка живе у сучасному світі і в духовному плані нічого не виконує, навряд чи у неї може поселитися Бог в душі. Якщо ми прийдемо у ресторан, але нічого не замовимо, то не наїмося. Так само й з духовним розвитком, треба постійно вдосконалюватися. До прикладу, вишукувати в собі негативні риси й з ними боротися. 

Як пояснює священник, для того, щоб побачити свій гріх, людина повинна жити духовним життям. Каже, тому Господь і заснував свою церкву, дав нам Таїнства, щоб людина через них освячувалася. 

Всі гріхи можуть бути прощені?

Одним із найголовніших таїнств церкви є Святе Причастя, тіло і кров Ісуса Христа. Перед причастям потрібно посповідатися. Але чи всі гріхи Бог може пробачити?

— Будь-який гріх, який людина звершує, може бути прощеним. Таїнство покаяння дуже важливе. Сповідається людина не священнику, а Богові у присутності отця, — говорить Софроній Чуприна. 

Для того, щоб краще це зрозуміти, змалюємо доволі традиційну у нинішньому світі ситуацію, коли молода пара живе разом до весілля. І живе у всіх сенсах цього слова, в тому ж числі сексуальним життям. Якщо, до прикладу, хлопець з цієї пари йде сповідатися, але він знає, що повернеться до своєї коханої й вони продовжать жити, як і жили. То чи прощеним буде цей гріх?

— Це вже лягає на відповідальність самих людей. Церква не завжди може робити поступки до сучасного світу. Якщо Господь говорить, що це є гріхом, то церква не може зробити вийнятків навіть, якщо ці явища дуже популярні, — каже священник. 

За спостереженнями священника, таке ставлення до стосунків у молоді дуже поширене. 

— Кажуть: «Треба пожити разом, дізнатися один одного, а вже потім розписуватися». Але так руйнується інституція родини. Бо всюди треба докладати зусиль, — говорить священник. — Родина — тендітний інститут, де треба мати майстерність, щоб збудувати її міцною. Люди вінчаються і створюють свою маленьку церкву. Голова родини — чоловік, далі йде дружина, яка має своє місце в родині, і дитина. Це така піраміда, модель «мініцеркви». Якщо людина порушує цю гармонію, то збиваються всі орієнтири, і ні до чого корисного це не призведе. 

Вінчання — не просто звичай

За словами священника, люди, як правило ставляться до вінчання дуже символічно. Аналогічна ситуація з хрещенням дитини. Каже, рідко віряни усвідомлюють ту відповідальність, яка на них покладається.

— Цілковито вінчання розірвати неможливо. Коли у другий шлюб вступають — це вже вийнятки. Церква робить попуск, виходячи з немочі людської. Не можна прийти і знову повінчатися, священник має пояснити, що це гріх і не норма, — каже священнослужитель. — Навіть чин вінчання вдруге вже інший. Церква має переконатися, що людина усвідомлює свій гріх, має бути кілька бесід з священниками. Цей процес може затягуватися місяцями. 

У кількох випадках, як дізнаємося від отця, церква таки дозволяє розірвати шлюб. Найперше: зрада, бо нелегко пробачити й жити з цим далі. Друга причина: коли людина хворіє і не може мати дітей. 

Двері церкви для представників ЛГБТ відкриті

Так, відкриті. Як говорить священник, двері храму відкритті для всіх, і насамперед для грішників. Якими представники ЛГБТ в уявленні церкви і являються. 

— Церква не може виправдати порушення заповіді Божої. Це один зі смертних гріхів, бо Бог створив чоловіка і жінку для народження дітей. Це задуманий Богом план. Перехитрити його неможливо. У таких родинах фізично не передбачено продовження роду, — каже отець. — У суспільстві багато явищ, які дуже поширені й здається, що вони завжди були, як, наприклад тема ЛГБТ. Але церква не може дозволити їх, навіть, якщо ці явища дуже поширені. 

Аналогічна ситуація зі ставленням церкви до абортів. Попри те, що деякі жінки обирають такий шлях — церква їх у жодному випадку не підтримає. 

— З точки зору церкви аборт — це вбивство. Церква каже, що душа людини з'являється у момент її зачаття. Те, що вона дуже мізерна, то не означає, що її немає, — каже священник. — Злочин тут звершують ще й найдорожчі люди. Жінка, лікар, чоловік — всі вони згрішили, і мають нести відповідальність. Наш світ ще не усвідомив, що щоденно шляхом абортів вбиваються тисячі таких самих людей, як і ми з вами. 

Забобони передані у спадок

У деяких людей так складається життя та їхні переконання, що у храм вони приходять лише раз на рік. Думаємо, не складно здогадатися, коли? Так, на Великдень, аби посвятити кошики. Запитали отця Софронія й про це. Можливо, освячення яблук, пасок чи крашанок — немає ніякого церковного сенсу? 

— Багато чого у нашій церковній традиції запозичено з народних традицій. У цьому немає нічого поганого, бо народ століттями формував своє життя на релігійних засадах. Чому яблука святимо? Бо вони якраз дозріли, — просто пояснює отець. — Іноді у нас справді є переплетення з язичництвом, тому треба відділяти те, що церква вчить від забобону. До прикладу, на Івана Купала стрибати через вогнище — пережитки язичництва. 

За словами священнослужителя, на культ забобонів та прикмет пов'язаних з релігією впливає також наше радянське минуле, коли церкви були закриті і основним джерелом інформації були бабці, які не завжди правильно доносили ту інформацію.

«Священники такі, як народ»

Наприкінці наша розмова з отцем Софронієм заходить про стереотипи, якими рясно окутані священники. Він говорить, в першу чергу, священник — така ж сама людина. 

— Священники з неба ж не спускаються? Вони виходять з народу: який народ, такі й священники, — говорить Софроній Чуприна. — Всі люди однакові, хтось більше намагається боротися з гріхом, а хтось менше. Так само й серед священників. Є такі, яких можна ставити у приклад, а є ті, яких не варто. Дехто піддається слабкості, але це не означає, що всі такі. 

Отець пригадує вислів, який йому дуже подобається і каже, його легко можна порівняти зі ставленням до священників. 

— Ми говоримо тільки про ті літаки, які впали. Але щодня тисячі рейсів злітає і вдало приземляється. Так само й священники щодня виконують своє служіння, а ми говоримо про тих, які зробили щось погане, — каже отець. — Здебільшого священники — це не багаті, прості люди. Так, ми бачимо, що десь якийсь священник має дорогу машину чи дім, але це одиниці з усієї палітри духовенства. Є священники, які ще й паралельно, наприклад, вчителі. 

Як пояснює Софроній Чуприна, у священника зарплати, як такої немає. Вони отримують «зарплатню» коштом пожертвувань вірян. 

— Є уявлення, що священник має говорити з наголосами на букву «о», і носити довгу бороду. Але я думаю, треба бути самим собою, я не люблю вдягати маску зайвої набожності, серйозності та мені не зручно з великою бородою. Але ж Господь нас за це судити не буде, — каже священник. — Бог — є любов, тому головне, щоб ми навчилися любити Господа та своїх ближніх. 

Читайте також:

Вінницький храм, який біля Будинку офіцерів, є копією церкви в Криму

Що всередині Спасо-Преображенського собору, який став першим у Помісній церкві

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.