Вони просто хотіли бути корисними для армії: історія волонтерства Центру реабілітації «Гармонія»

• Центр реабілітації «Гармонія» імені Раїси Панасюк став волонтерським осередком з першого дня повномасштабного вторгнення.
• Журналістка «20 хвилин» поспілкувалася з директоркою центру, щоб дізнатися більше про їхню діяльність.

Олена Чорнобривенко є директором центру реабілітації «Гармонія» імені Раїси Панасюк. Вона розповіла, що почали займатися наданням допомоги з перших днів повномасштабного вторгнення.

— Ми не знали, що чітко маємо робити, але розуміли, що просто сидіти й чекати не можемо, — пояснює Олена причину активної позиції центру.

Жінка також сказала, що вони вже мали досвід у волонтерстві у 2014 році, коли почалася війна на сході. Та вона зауважує, що тоді це було не так масово. Коли 24 лютого усім стало зрозуміло, що розпочалася повномасштабне вторгнення, то центр поновив свою волонтерську діяльність. 25 лютого вони знову почали надавати допомогу.

— По правді, на початку ми думали, що це все буде для військових, тому що тоді була велика кількість мобілізованих, а забезпечити їх країна не могла. Вже потім почали їхати вимушено переселенні особи, і їм також потрібно було допомогти, — ділиться спогадами Олена. — Тому ми почали шукати одяг, продукти та інші речі, які могли бути потрібні. А пізніше, коли вже військові й переселенці були більш-менш забезпеченні, то продовжили займатися забезпеченням саме їжею.

Згадали також, що з продуктами дуже сильно допомагав волонтер Михайло Бузін, про якого ми писали раніше. З ним центр співпрацює з першого дня та по сьогодні. Більше прочитати можна тут:

• Як в перші дні війни всі, так вони досі: розповідаємо історію волонтерства районних громад

Ніде не сповіщали про діяльність

Про волонтерську роботу, кажуть, ніде не сповіщали. А люди взнавали через знайомих, таким чином поширювалася інформація.

— Я вам скажу більше, ми навіть не дуже хотіли це афішувати, бо були навідники, і це трохи нас лякало, — розповідає директорка центру. — Однак, ми продовжували працювати, бо на початку справді було дуже багато різних волонтерських рухів. Потім їх ставало все менше. І на сьогодні залишилися одиничні.

Скільки в центрі було людей в ті дні, навіть не можуть сказати. «Гармонія» була переповнена різними речами, одягом, медикаментами, їжею, ковдрами та усім, що могло бути потрібним.

— Приходили і переселенці, і військові, і волонтери. Також, ми дуже тісно співпрацювали з громадською організацією «Вісь». Ми об'єдналися тут і це була дуже корисна співпраця, адже у них були певні ресурси, які могли покрити певні потребі, а в нас були інші можливості. Тому, щоб не ганяти людей по адресах, ми зробили так, щоб усе було сконцентровано саме тут. В результаті в нас була лише маленька вузенька стежка, щоб могти проїхати коляскою, — пригадує жінка.

Тут і готували їсти, хтось вже готову їжу приносив, багато людей давали одяг та речі, які могли бути потрібні вимушеним переселенцям, або військовим.

— Що саме цікаве, в нас не було розподілення роботи. Ми просто знали, що це потрібно зробити, і якщо хтось може сортувати він іде сортує,варить, вантажить, відповідає на телефон... Або якщо мені потрібно з кимось поговорити, бо хтось плаче, то інший йде і починає робити вже мою роботу, — розповідає Олена. — Тобто всі об'єдналися і почали працювати, як єдиний механізм. І ви ж розумієте, що тут працюють різні люди. Є бухгалтер, вихователь, масажист, психолог, але усі вони фасували, вантажили, пакували і допомагали людям.

Їздили до Балаклії

Завдяки своїй активній волонтерській діяльності, центр запросили взяти участь в проєкті «Разом», тоді вони декілька раз їздили до Балаклії, разом з Подільською громадою, Волонтерським центром «Шахіна» та іншими волонтерськими організаціями нашого міста.

— Місто тільки деокупували й це було досить небезпечно, та наші діти приготували подарунки для дітей з Балаклії на новий рік — «коробочки любові» . Ми назвали цю ініціативу «Від дитини до дитини». Вони поклали в ті пакуночки усе те, що хотіли б самі отримати. Потім через цей проєкт їх передали туди, — ділиться історією Олена.

Допомагали як матеріально, так і психологічно

Не меншу увагу приділяли психологічному стану відвідувачів. Як каже Олена, потім навіть проходили спеціальне навчання по допомозі саме ВПО, оскільки розуміли, що власних навичок не завжди вистачає. А люди справді отримали великий травматичний досвід. Якщо ще на питання про ім'я вони відповідали спокійно, то коли питали звідки вони, більшість починали плакати:

— Ну, а ми не можемо просто відпустити людину з продуктами в такому стані. Тоді наш дитячий психолог брав дитину, щоб поспілкуватись, а вже дорослий займався з дорослими, — каже співрозмовниця про спілкування з вимушено переміщеними особами.

Ще був досвід у спілкуванні з дружиною одного з військових, який тоді був у Бахмуті. Жінка, розповідають, настільки хвилювалася за чоловіка, що повністю поринула у свій смуток та хвилювання. Щоб допомогти їй, запросили пекти смаколики для її чоловіка туди. І бувши в оточенні людей, які підтримують, вона несвідомо почала розповідати усе, що у неї було на душі.

— Ми тоді зробили ніби три ящики цієї випічки, і вони нам фото відправляли, казали, що було дуже смачно. Але справа тут в іншому, ця пані змогла забутися, вийти з цього гнітючого стану. Тому дуже важливо вміти слухати і говорити в наш час, — наголошує Олена.

Людям з інвалідністю особливо важко

Крім того, оскільки центр надає допомогу людям з інвалідністю, вони найкраще побачили, наскільки проблематичніше їм покидати власні домівки через війну, і з якими труднощами вони зіштовхуються.

— Люди з інвалідністю були змушені тікати і просто не могли забрати з собою візки, туалети, памперси тощо. Але це настільки першочергові речі. Були такі випадки, що людину привезли на потязі, висадили, а вона то тікала без візка, і далі вимушена самостійно шукати шляхи, щоб вижити, — каже директорка центру. — На щастя, наразі, ми, за допомогою грантових коштів, підтримки добрих небайдужих людей намагаємося надавати усе необхідне для їхнього комфортного самопочуття. Поміж іншим, як тільки з'явилися вимушено переселені особи, ми спільно з Департаментом Соціальної політики Вінницької міської ради, прийняли рішення, внески зміни до Положення нашого Центру щодо можливості надавати послуги не лише мешканцям Вінниці, а й Внутрішньо переміщеним особам з інвалідністю.

На сьогодні центр в більшою мірою працює з людьми з інвалідністю та членами їх родин.

— Людям важко як тоді, так і зараз, через те, що дома все було облаштовано, ширина дверей, висота сходів та ліжка. І коли приїжджаєш сюди, не можеш банально в'їхати в туалет. Або у нас на початку, коли було потрібно зробити розселення, виникла проблема з тим, що готелі були готові приймати, але в них адаптованих номерів в кращому випадку був один, — каже Олена. — А люди приїжджають, і їх було багато, а ми ну двоє людей можемо розмістити, та і питання наскільки ми можемо це зробити.

Центр почав шукати усі можливі шляхи, щоб допомогти людям. Залучали знайомих, друзів, родичів та колег. Робили усе можливе аби допомогти усім, хто потребував бодай якоїсь допомоги.

— Людям з інвалідністю, насправді досить важко, оскільки, якщо немає підгузків, то хай їх у тебе сьогодні немає, а буде завтра, все одно, наскільки важко прожити цей час для них. Можна сказати, що тут вже і людська гідність дуже страждає, — пояснює жінка.

Побут в житті людини з інвалідністю грає досить велику роль, тому як навела приклад пані Олена, людина може не їсти і особливо не пити, але коли ти не можеш сходити в туалет, твоє становище стає ще скрутнішим.

Директорка центру також розповіла про декілька ситуацій, які можуть показати важкість становища людей з інвалідністю. Так, наприклад, була одна досить грузна людина, якій нікому було допомогти, щоб пересісти в інше місце, в результаті їй доводилося більше ніж двоє діб, спати сидячи обіпершись руками на стіл. Або був хлопчина з Києва, який мав дуже великий візок, через що, він не міг в'їхати нікуди, ні в одні двері.

— Щоб ви розуміли в нас в центрі вважаються широкі двері, а йому були потрібні ще більші. Варто лише уявити наскільки важко від цього було людині у той момент, — розповідає історію Олена. — Ми розуміємо, дякуючи Богу, людина змогла виїхати звідти, але про ці моменти теж потрібно пам'ятати. Через такі труднощі, деякі люди говорили, що можливо краще було б і залишитися там.

На питання, які поради у спілкуванні з людьми з інвалідністю, які були вимушені покинути свої домівки, пані Олена наголосила на тому, що варто завжди на перше місце ставити людину. Не слід говорити інваліди і переселенці. Це може зіграти в голові людини, що ти не повноцінний, що ти не людина.

— Тому варто говорити людина і додати з інвалідністю. Так само з ВПО. Не варто говорити переселенці, в більшості це розуміється, як людина, яка просто переїхала, але вони не хотіли покидати свої домівки, вони були змушені виїхати, — пояснює різницю жінка. — Нічого страшного звісно в тому, що ви не правильно десь щось скажете, але знаєте ж фразу «Задінь струну поллється пісня», так і тут коли людина в напруженому стані їй все може здаватись гострішим. Тому ми можемо говорити лише з хорошими намірами, але в їхньому психологічному стані, це може відобразитись, як образа.

Вони можуть усе

Досить милою була історія, як вінницькі військові їдучи на фронт звернулися в центр по необхідні для них речі. Вони не знали, що усю допомогу тут збирають люди з інвалідністю. Олена Чорнобривенко сказала їм, що усе підготують, і коли хлопці приїхали, то в них був певний дисонанс, адже вони просто не очікували, що таку важку і благородну справу, не дивлячись ні на що, роблять люди з особливими потребами.

— І вони кажуть: «Ой якби ж ми знали, ми б не просили». А я кажу:« А що ми не можемо допомогти». Так, воювати ми не зможемо, але сортувати, розбирати і розвозити гуманітарку цілком в наших силах, — розповідає історію Олена. — Справді, більшість дивувалися, як ми можемо робити тут стільки роблять.

Готові до всього, щоб наблизити Перемогу

Цікаво було почути, як війна вплинула на їхніх клієнтів. Пані Олена зауважила, що багато людей переосмислили своє життя, особливо помітним стало допомогти армії, бути причетним до наближення нашої перемоги:

— Була така історія, що перший місяць ми ж усе на армію, усе на війну, та у нас же залишилися люди в критичних станах, і їм також потрібно надавати допомогу. Вони просто фізично не можуть спуститися в укриття, коли повітряна тривога, то лише управляються в молитві. І пам'ятаємо, що завезли людям продуктові набори, і одні кажуть: «Прошу візьміть 500 гривень, будь ласка». І просять купити щось від них туди, бо, мовляв, не можуть ні піти вантажити, ні на фронт, ні їжу варити. А я ж то знаю, що їм самим немає за що їсти, вони мають обоє по 2 000 гривень в місяць з пенсії, і ще й ці гроші віддаю.

Оскільки це було літо, хлопці військові казали, що дуже комарів багато, тому Олена з нагоди закупила їм спреї, зробила фото скинула їм, то після люди були такі щасливі. А також, розповідає, була ще одна жінка, в неї самої досить важке здоров'я, а в неї ще є мати, яка ще більш важкому стані.

— І вона каже: «Я теж дуже хочу бути корисна армії. Як я можу допомогти, я ж хочу теж наближати перемогу». То вона хотіла давати гроші, але ми відмовили, то зійшлися на тому, що вона раз в місяць приходить до нас бере підгузки, і тоді приносить пару або дві шкарпеток. І так вона вже впродовж року, то як тільки воно назбирується ми відправляємо, — ділиться історією директорка. — І от знаєте, чую, та скільки можна тягнути з людей, цим повинна займатися влада, але знаєте наскільки приємно що ти можеш людині, хоча б чимось допомогти нашим хлопцям.

Сама Олена помітила, що продовжують допомагати саме люди, які не засуджують когось, не рахують гроші чи бали чиїсь: «Вони знають, що треба робити і роблять», — так говорить про них директорка центру «Гармонія».

Зараз центр займається волонтерством менше. Свою основну роль, вони зіграли на початку війни, коли усі люди хотіли допомогти, вони дали їм можливість це зробити. Вони стали місцем в якому люди зустрічалися і планували свої подальші дії для наближення нашої перемоги. Таким чином центр познайомив і об'єднав між собою однодумців, які зараз продовжують співпрацювати одні з одними. А сам він відновив своє нормальне функціонування для роботи з людьми, які досі потребують їхньої допомоги.
 

Читайте також:

«Для певної категорії людей війни сьогодні вже не існує»: велике інтерв'ю з Віктором Бронюком

«Кажу йому, грошей нема». Як ентузіасти відродили оркестр і зібрали кошти на безпілотник

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.