Підробляли у ресторанах і на ширпотребі. Якими студентами були зіркові вінничани Полякова, Шуров, Бронюк?

• Сьогодні вони — зірки і улюбленці публіки, що збирають стадіони.
• А у юні роки, як і всі студенти, рахували мізерні стипендії і шукали можливості підробітку.
• Навздогін Дня студента, що святкують 17 листопада, розповідаємо найцікавіші факти з життя відомих вінничан.

Студентка Оля Полякова, навчаючись у Вінницькому училищі культури і мистецтв, співала у ресторанах та церковному хорі, заробляючи більше, ніж мама-лікар.

Pianoбой Дмитро Шуров завдяки бальним танцям останні роки школи вчився у Франції й США, а потім покинув інститут заради «Океану Ельзи».

А лідер гурту «ТІК» Віктор Бронюк увійшов в історію Вінницького педуніверситету, як найактивніший студент: у стінах альма матері написав знаменитих «Оленів» і, будучи заступником голови політичної організації, мав більшу зарплату, ніж у деяких викладачів. 

Оля Полякова в музучилище пішла, не питаючи батьків

Студентське життя Олі Полякової розпочалося у 14 років, коли майбутня співачка вступила у Вінницьке училище культури і мистецтв на диригентсько-хорове відділення.

— Я добре співала й інтонувала, так що мене відразу взяли на єдине відділення, де був вокал. Вступні іспити я здала самостійно, дуже відповідально до них готувалася і навіть сама собі знайшла репетиторів. Мама з батьком у цей час були в Москві, а коли повернулися додому і я їх обрадувала новиною про свій вступ, були шоковані, — згадує співачка. — Рідні мріяли про інше майбутнє для своєї дитини. Мама взагалі заявила, що мене чекає десятий-одинадцятий клас, а потім я вступлю у медінститут. Як це так, дівчинка, у якої в родині лікарі і дипломати, вирішила піти в якесь музучилище? Зрозуміло, що у всіх інтелігентних родинах діти вчаться музиці у шкільні роки, але ніхто не пов'язує з нею своє майбутнє. Так думали й мої батьки. А мама взагалі погано собі уявляла, що за професія чекає випускницю диригентсько-хорового відділення. Тому вона пішла в училище, повна рішучості забрати мої документи. Але директор її відговорив, розказав, що я була першою у списку, хто вступив за набраними балами.

У 15 років студентка Полякова почала працювати: вечорами співала у ресторанах, а вранці працювала у церковному хорі.

— Ох, бачили б ви, як я тоді виглядала. На всі тридцять! Товстезні стрілки, губи яскраво-червоні, мушка над губою… Коли я з таким бойовим мейком йшла фотографуватися на паспорт, мама кричала вслід: «Хоча б мушку забери з обличчя, будеш жалкувати!» Я гордо відповідала: «Ти нічого не розумієш, я гарна!» От такою красунею я і вийшла на фото: волосся модного кольору «баклажан», щільний тональний крем, мамин бірюзовий костюм і її ж кольє. У підсумку я цей паспорт через рік «загубила»: на фотографію дивитися було соромно, — говорить Полякова. — У ті роки я переводила тонни косметики, без макіяжу здавалася собі некрасивою. Носила міні, ботфорти вище колін, шкіряне пальто, зачіску у стилі «фатальної жінки», з локонами уздовж щік. У ресторанах, по вечорах, все це виглядало органічно. А от коли я прийшла у такому вигляді найматися у церковний хор, мене, природно, не прийняли. Я дуже засмутилася, адже там платили п'ять гривень за одну підспівку! Все диригентсько-хорове відділення так підробляло. Дівчата підказали, що потрібно змити косметику. Наступного дня вранці я переодяглася і прийшла в церкву без макіяжу. Мене навіть не впізнали і, звичайно, взяли!

Як каже співачка, в цілому тоді їй вдавалося заробляти більше, ніж мамі-лікарю.

— Співати у ресторанах мені страх як подобалося, тому що це був не просто виступ, а й посиденьки опісля з музикантами. Там мене всі джазмени міста знали! Щоп'ятниці ми ходили на джазові сейшни. І якщо училище — це було якесь рафіноване музичне життя, то тут воно було справжнім.

Після Вінницького училища культури і мистецтв імені Леонтовича Оля Полякова вступила у Київський інститут культури і мистецтв на естрадний спів.

— Брат мами, мій дядько, давно жив у столиці і якось познайомив мене з Іриною Ковальською, яка стала моїм першим продюсером. Вона була директором KM Studio — фірми, яка спеціалізувалася на телепродакшні. Компанія дядька будувала їм офіс, і по якихось своїх взаємозаліках вони вирішили, що Ірина зніме мені кліп. Я почала працювати у цій студії, ми зробили кілька відео, записали перший альбом — у нього увійшов навіть шлягер, по якому мене почали пізнавати. Запрошували виступати на корпоративах та інших заходах. Ми їздили по всій Україні, і Ірина платила мені за концерт 15 доларів. Гонорар був занадто малий, мені постійно не вистачало грошей, я увесь час думала, як же мені підробити. У підсумку паралельно ще почала працювати — створила своє невелике івент-агентство. І провела свій перший День міста в Хмельницькому із хлопцями з мого ж балету: ми запросили всіх топових на той час українських зірок. Потім ми організовували свята по всій Вінницькій області і не тільки — так я почала заробляти справжні гроші і купила свою першу машину — «Peugeot 307». Я стала незалежною і, як мені здавалося, крутою. Тоді ж я пішла з інституту культури і вступила в консерваторію імені Чайковського (Оля Полякова закінчила Національну музичну академію України ім. П. Чайковського і має диплом оперної співачки, — прим. авт.). Мені захотілося серйозної музики, було шкода чотирьох років своєї класичної освіти. Пішла на вокальне відділення. Так що якщо врахувати ще й навчання у музичній школі, своїй музичній освіті я присвятила 19 років.

Як виглядала Оля Полякова у 18 років, дивіться у кліпі вінницького рок-гурту Post Gain «Коли тебе не буде поруч», раритетний запис якого торік потрапив у Інтернет, викликавши чималий ажіотаж.

Кліп знімався у 1996 році на аеродромі в Сутисках.  За сюжетом, музиканти допомагають парі дівчат, у яких зламалося авто.

Pianoбой вчився за кордоном і грав за пиво у богемному барі

Частково смак самостійного студентського життя Дмитро Шуров встиг відчути, ще коли був школярем. Адже у останні два роки у школі їздив за обміном навчатись до Франції, а потім — у США.

— Я з шести років займався бальними танцями. Навіть був чемпіоном України у 8 і 10 років. Коли мені було 12, наш колектив запросили на гастролі у Францію. Після кожного виступу я співав пісню «Les Champs Elysees» Джо Дассена. Єдиний говорив французькою, тож мене запам’ятали і через рік покликали першим школярем із Вінниці навчатися у місто Лімож у ліцей Огюста Ренуара, — згадує Дмитро Шуров. — Після півроку навчання у Франції я повернувся та переміг у відборі на програму FLEX — тоді Білл Клінтон вирішив занурювати учнів в Америку з головою, щоб потім вони поверталися і сіяли зерна демократії у пострадянських республіках. Так що ще один рік я провів у США.

Навчання за кордоном, як каже співак, перш за все, навчило його вмінню концентруватися, здатності жити й боротися самому.

— Це своєрідна армія. Мені здається, нерозумно відправляти людину, яка збирається стати поетом, на військові навчання. А от заслати його в непросте місто, де живуть зовсім інші люди, наприклад, у Чикаго, де дуже сильна «чорна» культура або до мормонів у Юту — у будь-якому разі це дуже корисно й круто. В американській школі у 15 років для мене стало шоком, що я можу сам вибирати предмети. Мій список — театральний гурток, американська література, хор, середньовічний октет. Ще я співав у джазовому квартеті і вивчав створення сайтів. Це «розкрило» мені мозок — я весь рік займався тим, чим хотів! Американська система мені подобається ще й тому, що вона тебе організовує. Якщо не набереш достатню кількість балів, то не одержиш атестат: займайся, чим хочеш, але ти повинен підвищувати рівень. Не бери хімію, але візьми тоді круту історію або французьку вищого рівня. Кожний прогул потрібно відробити. Так, у театральному гуртку мені довелося написати сцену з мюзиклу — зі словами, з музикою — і поставити її з товаришами. Круто! Я повернувся окрилений. І перші два роки — саме тоді переїхав з Вінниці у Київ — намагався заразити всіх ідеями, зарядити енергією. А ще там починаєш більше любити те місце, де народився. Випробовуєш до нього нові почуття: сумуєш, порівнюєш...

Довгий час у «Вікіпедії» та й досі на багатьох сайтах можна знайти інформацію, що Дмитро Шуров закінчив музичну школу і музичне училище. Але це не так. З музичної школи Дмитро пішов у четвертому класі, тому називає себе самоучкою.

— У 17-18 років я хотів вчитися в Берклі — горів джазом. Тому накупив самовчителів, книг знаменитих джазменів і розібрався. Правда, у якийсь момент життя я вперся у свій «самовчизм» і, щоб розкласти все по поличках, думав вступати на композиторський у Київську консерваторію. Але поспілкувався з людьми і зрозумів: треба буде робити дуже багато зайвої роботи, щоб всю цю справа закінчити, — говорить у своїх інтерв’ю Дмитро Шуров. — Коли замислюєшся про навчання, розумієш, що міг би просто принести гроші потрібним людям, щоб вони навчили того, що тобі по-справжньому потрібно. Якщо хотіти, навчитися можна всьому. Просто певні речі необхідно схопити у правильний час. Наприклад, з 6 до 12 років потрібно поставити руки на піаніно: у 30 люди приходять, просять, але в них такі гачкуваті пальці — майже неможливо розслабити. Гітару варто освоювати з 12 до 18, раніше змісту немає: рука коротка, пальці не готові, та й взагалі важко. Сісти за барабани? Хоч у 18. А читати ноти можна навчитися коли завгодно.

Добре знаючи іноземні мови, у 1999 році Дмитро Шуров вступив до Київського лінгвістичного інституту.

— Як всім студентам пострадянського простору, стипендії не вистачало ні на що, а хотілось мати кишенькові гроші. Єдине, що я вмів на пристойному рівні — грати на піаніно. Я весь час грав вдома, в інституті, на великій Естонії у актовому залі і також у двох панк-гуртах. Джазові кола, в яких я тоді обертався, допомогли мені час від часу також грати у богемному барі «У Еріка» на Льва Толстого. За вечір музикантам бар виставляв один бокал пива, далі треба було купляти — цього дозволити собі не міг, тому брав у рюкзак 2-3 пляшки пива з ларька й підливав собі та іншим весь вечір. Так тривало кілька місяців. Одного разу рюкзак впав на підлогу і всі 3 пляшки розбились, створивши велику калюжу пива. Афера була розкрита й більше мене грати до «Еріка» не запрошували... Десь у той час про мою гру почув Юра Хусточка та запросив на репетицію з молодим, але перспективним гуртом «Океан Ельзи»…

Почавши грати у гурті, Дмитро Шуров покинув навчання у лінгвістичному інституті на другому курсі. Після «Океану Ельзи» грав у гурті «Esthetic Education» і з Земфірою, а у 2009 році розпочав сольну кар’єру.

Зараз, коли є можливість Pianoбой з радістю проводить зустрічі зі студентами вишів, де ділиться порадами на прикладі власного творчого досвіду.

— Подобається, що вношу трохи розкутості у серйозну атмосферу навчальних закладів, мовби закладаю бомбу сповільненої дії, — говорить музикант.

Віктор Бронюк в педучилищі заробляв на «ширпотребі»

Студентське життя лідера гурту «ТІК» розпочалось у 15 років, коли Віктор Бронюк вступив у Барське педагогічне училище на спеціальність «вчитель образотворчого мистецтва, художньої праці і художник-дизайнер».

— Тоді, у 90-ті роки, такого гарного транспортного сполучення не було, щоб часто кататися додому, тому у Бару я пройшов першу гарну життєву школу, коли по-справжньому відчуваєш себе самостійною людиною. Ті роки були чудовими! Їх завжди з особливим трепетом і радістю згадую. Тим паче, що вміння, які отримав під час навчання у Бару, дотепер мене виручають, — каже Віктор Бронюк. — Зокрема, саме в училищі я дуже багато чого навчився робити своїми руками. Крім образотворчого мистецтва нас навчали практично всьому — від різьблення по дереву до складних столярних робіт з виготовлення меблів. В училищі у нас була майстерня, а під руками — верстати, тож, будучи студентами, у голодні 90-ті ми ніколи не залишалися без пива і їжі. Знаходили залишки деревини і майстрували «ширпотреб». Робили практично все — від елементарних кухонних наборів, на кшталт качалок, макітри й молоточків для відбивних, до столів і стільців. А оскільки у ті роки у Бару багато жителів працювали на спиртзаводі, можна було зайти у кожну другу хату і вдало обміняти тільки-но зроблений табурет на гарний могорич у вигляді літрової банки спирту з відмінною закускою. Що ще потрібно для студентів?.. Тож після пар за годину-півтори вчотирьох ми робили табурет із нагостреними ніжками й забезпечували себе відмінною вечерею.

Саме під час навчання у Барському педучилищі Віктор Бронюк втілив давню мрію — сам навчився грати на гітарі, тоді ж почав писати найперші пісні, а також виступав у народному фольклорному ансамблі «Калинове намисто».

— Ми займалися вивченням подільського фольклору, співали автентичним подільським чотири- і п’ятиголоссям, й, між іншим, неодноразово перемагали у різних конкурсах, — розповідає Віктор Бронюк. — Ну і, звісно, особливо гарно співалося під час періоду збору врожаю, коли наші трудові загони відправляли на збір яблук. Це була щорічна традиція! Щороку 1 вересня ми відбували офіційну частину початку навчання, тиждень вчилися, далі нас відправляли додому, а потім наш трудовий десант їхав на місяць на збір урожаю у знакові місця Барського району: Шевченкове, Шипинки, Попівці…

Закінчивши у 1998 році училище із червоним дипломом, Віктор Бронюк міг за співбесідою вступити в Одеську академію образотворчого мистецтва імені Грекова. Але професія художника тоді була незатребувана і, порадившись із батькам, він вступив у Вінницький педагогічний університет на історичний факультет.

— Я завжди цікавився історією, тому навчання мені давалося легко. Я ніколи не писав ні шпаргалки, ні конспекти — на всі предмети мав один загальний зошит. І принципово не купував методички, які писали викладачі. Деяких це страшенно злило, бувало, по кілька разів відправляли на перездачу. Але я був дуже принциповим студентом, вважав, що змішувати бізнес і науку не можна, — згадує Віктор Бронюк.

У Вінницькому педуніверситеті до цих пір Віктора Бронюка згадують, як одного з найактивніших студентів.

— У студентські роки я активно захоплювався громадською роботою і творчістю. Брав участь у всіх концертах, грав у КВН, проводив конкурси типу «Містер …» і «Міс …», їздив у історичні експедиції. Також із друзями ми створили народний театр «Душі криниця», який пізніше заклав основу організації кафедри етнології. Наш колектив спеціалізувався переважно на народних обрядах, звичаях, — розповідає Віктор Бронюк. — Паралельно я вже тоді починав займатися організацією концертів і заходів у Вінниці та встигав справлятися з усім громадським навантаженням, яке придумував разом з однодумцями. Зокрема, на другому курсі я був заступником голови однієї політичної організації у Вінницькій області і в мене на той момент була зарплата навіть трохи більша, ніж у деяких викладачів.

Цікаво, що саме у роки навчання Віктор Бронюк придумав один з найвідоміших своїх хітів — пісню «Олені», а також назву для майбутнього гурту.

— Ідеєю створити власну групу я загорівся саме під час навчання у педуніверситеті. Але спочатку із цього нічого не вийшло: заважало навчання, юність та інші студентські розваги. Проте активно писалися пісні, які презентувалися у вузькому колі друзів. Зокрема, пісню «Олені», що потім стала першим гучним хітом гурту «ТІК», я придумав у 2002 році. Тоді окрасою моєї кімнати у гуртожитку був добре знайомий усім килимок із зображенням славнозвісних оленів. Слова майже миттєво з'явилися і так само легко лягли на музику. Як результат, саме ця пісня стала головним хітом на зібраннях нашого творчого студентства, — говорить Віктор Бронюк. — Назву гурту «ТІК» з розшифруванням «Тверезість і Культура» я також придумав саме у студентські роки. Ми грали у КВН, а потім їздили на фестивалі Студентських театрів естрадних мініатюр, де наша СТЕМ-команда так і називалася «ТІК». А коли по закінченню університету ми із друзями зрозуміли, що для нас музика — щось більше, ніж просто студентська розвага, на репетиціях вирішили цю назву залишити і для нашої групи.

Читайте також:

Італійські сири і турецькі шуби. Історії успіху двох іноземців, які побудували бізнес у Вінниці

«Не вживаю навіть мед». Дизайнер Світлана Теренчук розповіла, чому вісім років тому стала веганкою

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.