За 30 років проживання у Канаді пані Ліана не забула української, ще й дочку навчила, каже, вдома навіть у тривожні часи їй краще, ніж на чужині

• Пані Ліана після майже 30-ти років проживання у Канаді повернулася у рідну Калинівку.
• Разом з нею приїхала донька Софія, яка навчалася в університеті у столиці Канади, де проживала з мамою.
• Чому у ці тривожні часи не вертаються за кордон?

В Оттаві, столиці Канади, у них був свій будинок і гарно оплачувана робота. Пані Ліана закінчила столичний університет, здобула фах бакалавра медичної сестри. Працювала у хірургії  однієї з оттавських клінік. Каже, отримувала гарну платню. Медсестри, як і поліцейські, пожежники, мають високі заробітки.

Все покинула, щоб повернутися у містечко свого дитинства.

—Моя мама перебралася в Канаду на початку 90-х, вийшла заміж за канадця, — розповідає пані Ліана. — Це були дуже непрості роки. На той час я закінчила перший курс Вінницького медичного коледжу. Поїхала разом з мамою. Тепер ситуація частково повторилася: тепер уже я зі своєю донькою здійснила подорож у зворотному напрямку. Д речі, Софія теж закінчила перший курс, як я колись перед від’їздом за кордон. Навчалася донька в університеті в Оттаві. Здобувала спеціальність історика. Тепер у Вінниці продовжує вчитися в Донецькому університеті імені Стуса.

У Калинівці вони вселилися у ту само квартиру, де пройшли дитячі роки пані Ліани. Після того, як вона з мамою перебралася в Канаду, у цій квартирі проживали її дідусь і бабуся. На жаль, їх уже нема серед живих. Бабуся переписала квартиру на Ліану. Вона її не продала. Після повернення в Калинівку знову ступила на поріг свого дитинства.

З пані Ліаною і її донькою зустрілися випадково. Познайомилися на кінній фермі вінничанки Яни Відінчук. Тут  Софія утримує власного коника. Тут відбулася наша розмова. З цікавістю вислухав їхню розповідь. У той час, коли багато українців шукають кращої долі за межами держави, пані Ліана зробила все навпаки — повернулася на рідну землю. Чим це пояснює?

З шести років дівчина їздить верхи на коні

Конеферма Відінчуків відома тим, що тут прийняли шестеро коней з-під Києва. Ці тварини врятувалися під час обстрілу конюшні. Більшість коней загинули. Згодом їх доправили до Вінниці. Тепер вони на фермі Яни й Анатолія Відінчуків.

Є тут ще один  коник, що належить Софії. Має кличку Батіста.

—Нашого коника ми з мамою врятували від загибелі, — розповідає дівчина. — Сталося це зовсім випадково. Купили його у Чернігові. Було це у січні. Невдовзі після того почалася війна. Під час обстрілу у конюшню, де він раніше утримувався, поцілила російська ракета. Нам розповіли, що тварини, які там знаходилися, загинули, а нашому судилося залишитися живим.

У Батісти є одна особливість. Лошатко народилося на конефермі у Відінчуків. Вони його продали у Чернігів. Там коник ріс-підростав. З часом його також виставили на продаж.

—Знайшли його через Інтернет, — продовжує пані Софія. — На той час ми не знали, що Батіста з цих країв. Словом, коник знову повернувся додому, до мами й тата. Тато у нього з породи володимирського ваговоза, а мама безпородна конячка. «Дитина» у них вийшла ось така риженька. Кличка у неї, як і в мами — Батіста. Для мене такий коник ідеальний варіант.

Мама Софії розповідає, що дівчинка з шести років займається з тренерами з кінного спорту.

—Кінний спорт і хокей заняття такими видами спорту у Канаді коштують недешево, — говорить пані Ліана. — Наприклад, за оренду коня ми платили 400 канадських доларів. За одне заняття з тренером треба було заплатити не  менше 50 доларів. У нас була така можливість. Повторюю, що з роботу у медичній клініці отримувала непогану платню.

Уже 13 років поспіль Софія займається кінним спортом. Тренується у такому виді, як ви їздка. До речі, цей вид кінного спорту особливо популярний у нашій країні. Так само, як і в Канаді. Дівчина здобула уже немало нагород. Привезла їх з собою.

Запитую, чи не сумує за Канадою? Адже там вона народилася, виросла, закінчила школу, перший курс університету…

Трохи скучаю за подругами, говорить вона. Але вже в Україні також маю гарних знайомих. Ось двоє з них — Катя, Ілля.

Катя вінничанка, як і я, приїжджає на ферму тренуватися. Ілля, син Яни й Анатолія Відінчуків, теж змалку захоплюється кіньми.

Поруч з приміщеннями нової конеферми, що їх облаштовують нині, буде кінноспортивний манеж, це місце для тренувань і змагань. Матимуть кращі умови для занять. Поки що вигулюють коней у лісовій місцевості.

Контрасти: безкоштовної операції можна не дочекатися

Пані Ліана поділилася особистими враженнями, зокрема, про канадську медицину. Це те, з чим стикалася на роботі. За її словами, нині в Канаді великий дефіцит лікарів. Коли почався ковід, в країні з’явилося багато проблем. Інфляція, підвищення цін… Це стало причиною для частини канадців виїжджати з країни і шукати кращих у мов за межами держави.

— Медицина безкоштовна, це правда, хірургія на високому рівні, — ділиться думками співрозмовниця. — Але, наприклад, щоб замінити кульшовий суглоб, необхідно чекати черги протягом двох років. Я про безкоштовну операцію. Потрапити до лікаря на прийом це теж проблема. Інколи можна чекати по 6-7 годин, а то і весь день. Бували випадки, про них писали газети, що хворі помирали в очікуванні прийому лікаря.

Ще більше її вражає ставлення батьків до дітей. Каже, виховують їх у спартанському стилі. Не панькаються з малими, як це прийнято у нас. Коли перший раз побачила на вулиці з батьками дитинку без головного убору, у неї слів забракло. На вулиці мороз, а дитина легко вбрана. Надалі переконалася, що це звично для них: дорослі не кутаються і дітей так само одягають.

—Моя дитина не відвідувала дитячий садок, її доглядала бабуся, але знаю від знайомих, що дитячі заклади обходяться батькам дуже дорого, — говорить Ліана. — Та ще й треба дітям харчі давати з дому. У деяких садках хлопчики і дівчатка сплять на підлозі на килимках.

Від матюків — вуха в’януть

—Мені подобається наше містечко Калинівка, я ще тоді не хотіла їхати з нього, — продовжує розповідь пані Ліана. — За ці майже 30 років, відколи місто дуже змінилося. Ми виїхали у 1993 році. Порівнюючи з тим часом, місто стало набагато красивіше: чисті вулиці, на них молоді дерева, квіти, гарні магазини, стадіон такий, яких я не бачила в Канаді.

Вона пригадує, як, на початку 90-х біля стадіону почали вирізати старі тополі. Їй подобалися ці дерева. Каже, вона тоді навіть скаргу написала і віднесла її в калинівську газету.

—У нашому будинку ще є люди, яких пам’ятаю з 90-х, тепер вони мені такі близькі, ніби це мої родичі, — каже співрозмовниця. — Радію з того, що у нас тут є також рідня по крові.

Пані Аліна зізналася, що їй подобаються наші люди. Каже, інколи замість того, щоб їхати машиною, сідає в автобус. Тільки заради того, аби під час поїздки більше роздивитися земляків, послухати їхню розмову, самій долучитися до спілкування.

—Коли дивлюся на наших людей, вони мені душу зігрівають, — говорить співрозмовниця. — Мені тут настільки все подобається, що нікуди звідси не хочу. Війна. Люди тікають туди, де спокійніше. Ми теж могли б з Софією кудись поїхати Якщо не до мами в Канаду, то хоча б у Польщу. Але не хочу нікуди. Навіть у тривожні часи вдома краще, ніж на чужині.

Разом з тим жінка не може зрозуміти, чому так змінилася мова в українців.

Матюки звучать такі, що вуха в’януть, говорить вона. Причому, їх вимовляють навіть малі діти. Не гребують лайливими словами молоді хлопці і дівчата. Мене Софія запитує: «Мамо, а чому так? Вони що інших слів не знають?»

Знає дев’ять мов

Коли Ліана приїхала з мамою в Канаду, найперше зіткнулася з мовним бар’єром. У Калинівці в школі і в медколеджі вивчала німецьку. В Канаді мовами спілкування є англійська і французька.

Там є школи для емігрантів. В одній з них навчалася наша землячка. Каже, їй легко давалися іноземні мови. Минуло трохи більше як півроку і вона вже могла спілкуватися англійською. Одночасно вчила французьку.

В університеті навчалася на англійській і додатково вивчала іспанську та німецьку. Одним з предметів була латина.

Деякий час вона з сім’єю проживала в Норвегії. Вивчила норвезьку. Каже, дуже складна мова.

Запитую, за яких умов вдалося опанувати церковнослов’янську.

Я співала у церковному хорі, читала тексти таким чином розумію цю мову, говорить пані Ліана.

Свою донечку мама навчила української і російської.

Приємно було познайомитися з людьми, які душею і серцем люблять рідну землю і її людей. Далеко від рідної Калинівки не забули свою мову. Повернулися додому, щоб навіть у важкі часи бути поруч зі своїми людьми.

Читайте також:

«Гроші потрібні вже!» Приєднуйтеся до марафону, щоб купити автомобіль для земляків на передову

ТОП-5 прем'єр серпня 2022: нові серіали, які заслуговують на увагу