Задонатив майже мільйон і пішов на війну: у труну морпіха поклали улюблений музичний інструмент

Задонатив майже мільйон і пішов на війну: у труну морпіха поклали улюблений музичний інструмент
Морський піхотинець Ігор Ходжаніязов (крайній праворуч) з позивним "Історик" був наділений багатьма талантами: музикант, поет, перекладач, дослідник історії, "айтішник" за спеціальністю на війні "ловив" ворожі дрони.
  • У День пам’яті морських піхотинців журналіст «20 хвилин» попросив маму полеглого морпіха Ігоря Ходжаніязова розповісти про сина.
  • Це був незвичайний воїн: «айтішник», музикант, поет, перекладач з англійської…
  • Коли народився третій син, Ігор мав право подати документи на звільнення з війська, але сказав рідним: «А хто замість мене залишиться?».

Ігор Ходжаніязов задонатив для фронту понад 900 тисяч гривень! І це протягом одного року. На той час він працював у міжнародній ІТ-компанії. Мав таку можливість. Насправді міг залишити кошти для сім’ї, чи батьків-педагогів. Донатив волонтерським спільнотам «Повернись живим», «Госпітальєри», підрозділам Сил оборони.

—Не знаю, де більше було б користі від сина, якби він продовжив працювати і донатити, чи на фронті? — каже його мама, вчителька Вінницького ліцею №29, пані Тетяна.

Розмовляли з нею після вшанування у Вінниці морських піхотинців. У пам’ять про полеглих лицарів трьох стихій побратими спустили на воду вінки. Один з них нагадував про вінничанина старшого матроса 39-ї окремої бригади морської піхоти Ігоря Ходжаніязова. Перед тим, як прийти на берег Південного Бугу, на площі Шевченка, де відбувалося вшанування, батькам Ігоря вручили нагрудний знак командира 30-го корпусу морської піхоти — «Хрест Нескорених».

Матері важко говорити про сина у минулому. Її голос тремтить, слова застрягають у горлі.

Під час розмови дізнався, ще й про те, що у них унікальна сім’я. Про це свідчить не тільки прізвище — Ходжаніязов. 

 У тебе троє маленьких діток…

—Троє діток залишилися без тата, — каже пані Тетяна. — Найменший хлопчик Гордійчик, йому трішки більше одного року; Юрчику три рочки; найстаршому Данилку — дев’ять. Він уже все розуміє, плаче, хоче бачити тата. Серце розривається від болю, коли дивлюся на них. Найменший з’явився на світ, коли Ігор був на війні. Просили його, щоб оформляв документи на звільнення зі служби. Казали, подумай, у тебе троє малих діток. Він усе це розумів. Але відповідав: «А хто залишиться замість мене?».

На той час, коли почалася війна, Ігор працював у Києві в одній з міжнародних ІТ-компаній. Повернувся до Вінниці. Роботу продовжив дистанційно. І постійно донатив на військових.

В один з днів його зупинили на вулиці представники ТЦК. Він віз дитину до лікаря. Вручили повістку.

—Не затримували, — говорить пані Тетяна. — Після того Ігор сам прийшов у військкомат у визначений день. Знаю, що він сам обирав підрозділ, в якому хотів би служити.

Ігор Ходжаніязов виконував бойові завдання в одній з військових частин 39-ї бригади морської піхоти. Був оператором комплексу радіоелектронної боротьби з ворожими безпілотниками.

Мама воїна зізнається, що дуже хвилювалася за сина. Бувало, як вона каже, по сто разів на день телефонувала. Серце матері багато-чого відчуває.

—Пригадую, як Ігор приїжджав у відпустку, — продовжує розповідь пані Тетяна. — Це була весна, квітень місяць, день народження Данилка. Хлопчик почувався на сьомому небі, бо ж тато приїхав, на крок не відходив від нього. Я звернула увагу, як Ігор поспішає. Говорив, що йому треба все впорядкувати. Раніше він зібрав колекцію музичних інструментів. Мав декілька проектів. Здійснював переклади віршів з англійської на українську. Друкувався у міжнародному журналі у Швейцарії. Виступав на міжнародних конференціях. Було що впорядкувати. Я вважала, що він поспішає, щоб встигнути за час короткої відпустки. Тільки пізніше зрозуміла, що син мав на увазі. Хотів встигнути зробити, поки живий.

У червні 2026-го Ігор разом з побратимами їздив на навчання у Німеччину. Повернулися наприкінці місяця. Приїхали в середу, а в неділю, 28 червня, Ігор загинув. Пізніше нам розповіли, що сталося це під час виконання бойового завдання на Харківщині. Є там селище Новомиколаївка. У місце їх перебування влучила керована авіабомба.

Купив бузукі і навчився грати

—Наш син дуже швидко навчився читати, — згадує дитячі роки Ігоря пані Тетяна. — Відірвати його від книжки було неможливо. Будь-яка книга викликала в нього цікавість. Всі знали, що найкращий подарунок для сина це книга. Ми купували переважно енциклопедії з різних галузей знань. До школи повели у шість років замість семи. На той час він уже вмів не тільки добре читати, а й писати, залишатися в садочку йому було нецікаво.

Дуже багато задавав питань. У нас постійно було чути від Ігоря питання на зразок: «Чому? А що це таке? А для чого воно? Звідки воно взялося? Чому так називається?». Таким допитливим ріс наш синочок.

Навчався у 29-й школі. Закінчив із золотою медаллю. Продовжив вчитися у нашому технічному університеті на спеціальності програміста. По закінченні отримав диплом з відзнакою. Почав працювати за фахом. Разом з тим мав багато захоплень.  

Син вражав своїм бажанням пізнавати історію, літературу, музику східних народів. Швидко все схоплював. В університеті добре вивчив англійську, адже ця мова йому потрібна для роботи. Це від нього ми дізналися про американського поета на прізвище Корсо. Ігорю сподобалися його вірші. Він зробив їх переклад на українську. Переклад виявився вдалим. З цими творами син став фіналістом української літературної премії для перекладачів «Metaphora». Її присуджують за найкращі переклади іноземних творів на українську мову.

Охоче ділився з нами тим, що його цікавить, чим займається крім основної роботи.  Змалку навчили його і старшу доньку, щоб ділилися з батьками своїми удачами і негараздами. Пригадую, як Ігор із захватом розповідав, що створив  з друзями літературну групу. Назвали її «Новий шинок». Його захоплювала історія, зокрема, історія музичного мистецтва народів Сходу. Ця цікавість стала поштовхом до створення проекту «Анонімний автор 18 століття». Шукав і поширював інформацію про маловідомі історичні джерела та музичну спадщину.

Грав у вінницьких гуртах, в одному на ударних інструментах, а в іншому на струнному грецькому бузькі. Виконував народну українську музику, балканську, турецьку. Коли поїхав на роботу у Київ, забрав інструмент з собою і вже там виступав з ним в одному з гуртів, який створив разом з друзями.

Пані Тетяна каже, що напередодні нашої розмови дивилася відео з інтерв’ю сина. В ньому він розповідав про кримсько-татарську музику, про музичні інструменти, на яких її виконують.

Подивилася це відео, і ніби з сином поговорила.

Жінка розповіла, що Ігор писав статті про історію музичних інструментів. Виступав на наукових конференціях. Одна із його публікацій вийшла у міжнародному журналі у Швейцарії на початку нинішнього року.

Запитую співрозмовницю, коли він все встигав? Пані Тетяна каже, він навіть на хвилину не випускав з рук книгу, чи телефон. Спішив жити.

Без гену злості і заздрощів

—Не знаю такого випадку, коли б Ігор когось образив, — слухаю далі розповідь його мами пані Тетяни. — Вже коли його не стало, один з однокласників написав слова, які мені запам’яталися, бо дуже правдиві: «Ігор, мабуть, народився без гену злості і заздрощів».

Цей допис зробив Андрій Рибачок. Ось що він написав: «Без перебільшення, вважаю Ігоря генієм нашого часу. Він був не просто інтелектуалом, він був максимально доброю, щирою особистістю, без гену злості, чи підлості. Міг не встигнути закінчити свою контрольну, проте нікому не відмовив у допомозі.

Я б охарактеризував його словами: емоційний інтелект України. Я переконаний, що наша нація зазнала непоправної втрати».

Побачив у ньому справжнього титана

Ще один допис про Ігоря згадує мати. Його написав військовий Віктор Пірожник.  Пише, що познайомився з  Ходжаніязов на навчаннях у Німеччині. «Я побачив у ньому справжнього титана, — йдеться у дописі. — Завжди позитивний, радісний, дружелюбний, відкритий до спілкування. Швидко засвоював матеріал, причому, робив це першим серед нас, та ще й іншим допомагав, показував, як правильно робити. Хто був поруч з ним, відчував, що має надійну підтримку. Вразила ще одна його риса: висока відповідальність за будь-яку справу».

—Наш син прожив коротке життя, але зробив багато, — каже мати Ігоря. — У нього з дружиною підростають троє синів. Дуже боляче, що ростуть без тата. Він придбав для сім’ї житло. Купив авто. Залишив на спомин про себе колекцію незвичайних музичних інструментів. І все це за кошти, які заробив своєю працею, своїм інтелектом. Вірю, що його пам’ятатимуть найкращим чином навіть ті, хто хоча б один раз спілкувався з ним. У цьому в мене нема жодних сумнівів.

При згадці про колекцію музичних інструментів пані Тетяна сказала, що один з них поклали у труну. За її словами, це невеликий струнний інструмент, який її син часто брав з собою.

Створили сайт-архів спадку вінничанина

У Фейсбуці є сторінка «Спадок Ігоря Ходжаніязова». Її створила Дар’я Анцибор.

—Вітаю і обіймаю всіх, хто відчуває поклик підтримати пам’ять про Ігоря Ходжаніязова — дослідника історії музики, фольклориста, тюрколога, мовознавця, — написала ініціаторка пані Дар’я. Дуже хочу, щоб спадщина Ігоря не пропала, а навпаки, стала відома якнайширшому колу людей. Для цього мені потрібна підтримка. Щоб кожен, хто щось знає про Ігоря, поділився інформацією. Будемо її систематизувати, щоб спадок Ігоря набрав матеріальних обрисів.

Матеріали можна надсилати на електронну адресу: ihorkhoheritage @ gmail.com. Трохи згодом оголосимо деталі про конференцію наступного року.

У нашій родині представники трьох національностей

—Наша сім’я це ще той інтернаціонал, — ділиться думками Тетяна Ходжаніязова. — Мій чоловік з Каракалпакії. Звати його Курбанбай. Познайомилися у Києві під час навчання. Я була студенткою, а він аспірантом у педагогічному інституті, нині це університет імені Михайла Драгоманова. Нас звів випадок. А став долею. Кажу про випадок, бо так воно сталося, інакше ми б не зустрілися.  

Уже тоді чоловік почав вивчати українську мову. Знаєте, з чого почав? З «Енеїди» Котляревського і «Кобзаря» Шевченка. Мені здається, тепер він знає мову краще за мене, українки.  

Після закінчення навчання у Києві постало питання: куди їхати до нього у Каракалпакію, чи до мене у Вінницю? Я попросила його, щоб поїхав на мою батьківщину. Можливо, тому, що у мене непроста доля. Дуже рано залишилася без батьків. Він зрозумів мене. Так ми приїхали до Вінниці.

Я українка, мама у чоловіка татарка, одне слово, у нас ще той інтернаціонал. Можливо, саме тому в сина Ігоря у генах закладений потяг до східних мов, музики, культури…

Світла пам’ять нашому оборонцю Ігорю Ходжаніязову — воїну з унікальним інтелектом і великою добротою у серці! Доземна подяка батькам за виховання сина великим патріотом, який віддав найдорожче — своє життя за рідну землю.

Вас може зацікавити:

Ціною життя зупинили танки на Київ: чому двічі відхиляли петиції на звання Героїв України?

«Посварився з медсестрою, бо не пускала на вулицю»: як волонтери з Немирова допомагають пораненим

«Мерсі, Маріє!»: як волонтерка з Вінниці зробила друзями французів і прифронтову громаду

Подякуй журналісту гривнею icon Подякуй журналісту гривнею
...
Віктор СКРИПНИК - автор цього матеріалу. Ви можете подякувати йому та надихнути на нові корисні матеріали
Закинути на Банку

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google

keyboard_arrow_up