«Юрасик йшов першим, коли група нарвалася на вагнерівців»: збудували храм у пам'ять про сина

• Блакитнооким «Енейчиком» називав батько сина, «Еней» був його позивний.
• Морський піхотинець 35-ї бригади Юрій Мигун, нагороджений за сміливість блактиним беретом, загинув у ближньому бою з «вагнерівцями».
• Отриману компенсацію за втрату дитини батьки передали на будівництво храму у його пам'ять.
• Яким був «Еней» — журналісту «20 хвилин» розповів його батько Павло Мигун.

«Тату, я йду на війну, не можу більше залишатися вдома», — батькові дотепер вчуваються ці слова свого Юрасика. Саме так, у зменшувальній формі, називав ім`я сина упродовж нашої розмови Павло Мигун.

— У нашого сина були дуже голубі очі, — згадує чоловік. — А волосся —світле. Він мав ще одну дивну ознаку: спав з напіввідкритими очима. Бувало, підійдемо тихенько до ліжка і милуємося голубизною очей свого Юрасика. Коли підріс, став дорослим, нічого не змінилося: як і раніше, спав з напіввідкритими очима, а вони залишалися так само голубими-голубими, як у дитинстві.

Спершу в  АТО воював батько

Павло Мигун працює вчителем біології і хімії у вінницькому ліцеї №29. Брав участь в АТО. Виконував бойові завдання на посаді командира бойової машини піхоти. Повернувся у 2016 році. Створив у ліцеї волонтерську організацію «Ти не один». Каже, нині боронять країну 186 батьків  учнів ліцею. На зібрані кошти для них закупили п`ять автомобілів, зараз доправлять мотоцикл, переобладнаний під евакуацію поранених.

Наступного дня після нашої розмови  вчитель вирушив на Покровський напрямок. Поїхав до бійців 88-го батальйону 35-у бригади морської піхоти. До цих воїнів їде з  особливим хвилюванням — у названому підрозділі воював його Юрасик.

19 березня 2022 року провели сина на війну, а 14 червня 2023-го отримали чорну звістку. У цей день батькам повідомили, що сержант Юрій Мигун загинув під час виконання бойового завдання.

«Побратими три дні не говорили, що Юрасик загинув»

Павло Мигун зберігає відео із зображенням сина. На ньому дитина виглядає вкрай стомленою, виснаженою. Тримає на руках котика. Гладить  тваринку і тихим голосом повторює: «Евакуація, евакуація». А батькові сказав, що зовсім нема часу хоч трохи відпочити. 

Відео зняте за два дні до загибелі Юрасика. На той час сержанта Мигуна відрядили до штурмового підрозділу. Він прокладав шлях штурмовикам, розміновував маршрут. У своїй бригаді був інструктором інженерно-технічної роти 88 батальйону, якщо точніше, виконував роботу сапера.

Допомагати воїнам штурмового підрозідлу просився особисто. Разом з ними брав участь у боях за Слов`янськ, воював під Мар'їнкою, Старомайорським.

— На початку червня 2023-го ми зустрічалися з сином і його побратимами у Донецькій області, — пригадує батько. — Я приїжджав з гуманітарною допомогою від нашого благодійного фонду «Ти не один» 29-го ліцею. Звернув увагу, що він не такий, як завжди. Кудись зникла енергія в мого блакитноокого «Енейчика». Саме за енергійність й активність побратими дали йому позивний «Еней». Запитував, що турбує? Він відповідав, що все гаразд, але ж я бачив, що це не так. З важким серцем прощався тоді з Юрасиком. Можливо, його серденько відчувало,  що то наша остання зустріч.

Побратими три дні не говорили батькові «Енея», що син загинув.  

— У мене були контакти хлопців з батальйону бригади морської піхоти, а зі штурмового підрозділу, куди відрядили Юрасика, не знав нікого, — згадує ті страшні події батько Героя. — Дзвонив його побратимам 15-го, 16-го, 17-го червня. Запитував, що з сином, чому з ним нема зв`язку?   Вони обіцяли дізнатися, але... мовчали. Чому?  Вже пізніше почув від одного з них, що повідомляти рідним про загибель має право тільки комбат.

Загинув «Еней» біля селища Старомайорське 14 червня 2023-го.  Батькові розповіли, що група нарвалася на засідку «вагнерівців». У групі було 12 штурмовиків і сапер.  Юрій йшов попереду. Зав`язався ближній бій.

— Нині з тієї групи у живих залишилися двоє, — говорить пан Павло. — Одного з них звати Євген. Він вивіз тіло сина на броні. Сталося це вже наступного дня, 15 червня. До того часу не вдавалося добратися до місця загибелі.

У «Десні» пройшов підготовку за стандартами НАТО

Юрій Мигун випускник Вінницького педагогічного університету імені Коцюбинського. Навчався на факультеті фізичного виховання і спорту. Роботу починав вчителем у селі Білозерівка, це поруч із Щасливою Липовецької шгромади. Служив у ЗСУ.

Нині у гімназії Білозерівки є куточок пам'яті про Юрія Мигуна. Під час роботи в школі він організував однодумців і власними силами спорудили спортзал у підвальному приміщенні. Нині там укриття.

У селі Щаслива зявилася «качалка». Так місцева молодь називає тренажерний зал. Липовецька міськрада надала два приміщення, які на той час не використовувалися.  Юра зумів зацікавити хлопців і дівчат, щоб зробили ремонт. Після того встановили тенісні столи. Але не все вдалося зробити, бо почалася війна. 

— Ще до війни Юрасик  служив строкову службу у навчальному центрі «Десна», — продовжує розповідь його батько. — Здобув військову спеціальність «Стрілець». Став інструктором. Опанував курс з надання першої медичної допомоги. Розповідав, що навчався також за програмою лідерства. Набуті знання і навички підтверджені сертифікатами. Їх зберігаю у пам`ять про сина.

У «Десні» йому присвоїли звання молодшого сержанта, призначили  на посаду командира відділення. Коли почалася велика війна, він був одним з тих, хто створював блокпост у селі Щаслива. Через село проходить ще одна траса на Київ — через Білу Церкву. У ті дні тут фіксували великий потік транспорту. Юра допомагав організовувати чергування, навчав хлопців, як поводитися зі зброєю, як правильно здійснювати огляд транспорту.

Невдовзі зрозумів, що має робити щось більше. Це означало одне: йти на війну.

«Тату, мене нагородили блакитним беретом»

— Сина направили у 35-ту окрему бригаду морської піхоти, якій присвоєно ім`я контр-адмірала Михайла Остроградського, — розповідає Павло Мигун. — Він став інструктором інженерно-технічної роти 88 –го батальйону . Простіше кажучи, воював сапером. Спершу його підрозділ виконував бойові завдання у районі Баштанки, це на кордоні Миколаївської й Одеської областей. Пізніше брав участь у звільненні Херсона. Після того їх перекинули на Донеччину. Як говорили його побратими, «Еней» нікому не давав спокою. Використовував кожну нагоду, щоб навчати побратимів, як розпізнавати міни, як працювати з ними. Казав, що це може врятувати їхні життя.

Знаю, що він сам просився йти на завдання зі штурмовими групами. Виконував їх під Слов`янськом,  Марїнкою, Старомайорським, це село Волноваського району. Треба, щоб так сталося: я воював там виконував під час АТО на посаді командира БМП, а потім син змушений був там протистояти окупантам. І там він загинув.

Один із спогадів про сина особливо приємно згадувати батькові.

— Тату, уявляєш, мене нагородили блакитним беретом і присвоїли звання сержанта, — говорив Юрій татові. Таким збудженим, щасливим батько не чув сина, як у той момент.

Пан Павло прочитав в Інтернеті, що блакитний берет морського піхотинця є символом військової еліти. Право носити його надають військовим, які хоробро та ефективно проявили себе на полі бою. Берет сина батько збергігає нині як одну з найдорожчих святинь.

Ще одну нагороду медаль — «За військову службу» — вручили батькам уже після загибелі сина.

Медаллю ПЦУ «Хрест Свободи» (посмертно) воїна удостоїв предстоятель ПЦУ, митрополит Єпіфаній. Відзнаку вручили батькам Юрія — Світлані та Павлу під час освячення храму. Тоді ж мамі Героя вручили орден святої рівноаполстольної княгині Ольги. Це почесна відзнака ПЦУ. Нею  нагороджують жінок за жертовну любов та віддану працю на благо помісної церкви та українського народу.

Святиню збудували у формі козацького хреста

— Юрасик хотів жити в селі, — говорить батько полеглого воїна Павло Мигун. — Хотів збудувати у Щасливій будинок. Йому навіть надали для цього земельну ділянку. Мріяв облаштовувати життя в селі так, щоб комфортно було дітям, молодим, дорослим. Його добре знали тут. Це була одна з причин, чому вирішили збудувати храм у пам'ять про сина саме в цьому селі. Він був великим патріотом, цінував традиції українського народу.  

Тому запропонували святиню у формі козацького хреста. Крім того, хрест є на подвір`ї храму. На ньому напис: «Героям, що загинули за волю України». Таким чином віддали данину шани кожному, хто боронить рідну землю від ворога.

Староста села Щаслива Михайло Микулін говорить, що у них багато віруючих людей. Навіть дуже багато. Кожен з них вдячний батькам полеглого Юрія Мигуна за їхню жертовність. Щиро співчуваємо їм з приводу непоправного горя. В той же час влика подяка за таку пожертву на благо громади.

Храм має назву великомученика Юрія Переможця. Відкрили його 23 квітня 2026 року у день пам`яті шанованого святого.  

Любив фотографувати природу

У Білозерівській школі, яку закінчив Юрій Мигун, можна побачити виставку його фоотографій.

— Юрасик захоплювався красотою природи, — згадує про сина його батько. — Ходив у туристичні походи. Був учасником гри «Джура».  На канікули возив його по Україні. Він брав участь у різноманітних конкурсах. Найбільше тішився перемогою у всеукраїнському конкурсі «В об'єктиві натураліста». Світлини, які визнали кращими на всеукраїнському конкурсі, нині можна побачити на виставці у школі Білозерівки.

Раніше виставку демонстрували в обласному краєзнавчому музеї. Після того фото представили у Липовецькій міськраді. Тепер яскраві світлини зберігають у школі, в якій навчався мужній оборонець рідної землі.

Другий рік поспіль у Липовці організовують футбольний турнір у пам'ять про відважного морського піхотинця, земляка мешканців міської громади — Юрія Мигуна. Під час роботи у школі він створив у селі футбольну команду. Сам грав у ній. Колектив брав участь у різних змаганнях.

Турнір у пам'ять Мигуна — ще одна данина шани тому, хто віддав за нас своє життя.
 

Читайте також:

«Не кожен вчитель виховав доктора наук»: як Олесю Стасюк три рази звільняли за правду про Голодомор

Що каже влада і поліція про гуманітарку-2022, знайдену у підвалі у місті Бар: продовження теми

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.